Жив колись у хатині серед гір самотній бідняк. Працював він не покладаючи рук, але не міг заробити навіть собі на їжу. Бувало, настане ніч, а він усе сидить і думає гірку думу, як йому далі на світі жити. Якось раз пішов бідняк, як завжди, працювати до хазяїна, у якого наймитував. Повернувся він затемна у свою хатину й ліг спати. А вночі піднялася страшна бура. Прокинувся бідняк і чує, кричить хтось невідомо де тонким голоском: Допоможіть! На допомогу!
Думає він: Де б це могло бути? Тим часом почало світати. Устав він, пішов у гори за хмизом. Та отут знову почув той же голосок: Допоможіть! Урятуйте! Пішов бідняк на заклик, і що ж він бачить? Зламало бурою старе дерево, на якому було журавлине гніздо, і прищемило птаха упалим деревом. Жалібно кричить журавлиха, а бачили здається, начебто хтось кличе: Допоможіть! Допоможіть! Підійшов бідняк ближче й побачив, що стогне журавлиха у смертному борошні. Пошкодував він птаха й звільнив її.
- Ах, бедняжка, налякала ти мене своїм лементом! Ну, тепер ти вільна, а мені пора на роботу. Вибачай!
Урятувалася журавлиха від одного лиха, так не урятувалася від іншої. Не може вона злетіти! Захлопає крабоми й упаде на землю, захлопає крабоми й знову звалиться. Побрав бідняк її на руки, став гладити, жалувати, вправив журавлисі ушкоджене крило.
- Ну, журавель-птах, пора мені на роботу, а ти поправляйся й лети собі куди-небудь у гарне місце!
Пішов бідняк ладь, а журавлиха дивиться йому вслід, роняє сльози. Незабаром після цього випав якось дощовий день.
Не пішов бідняк на роботу, залишився будинку. Опівдні небо прояснилося, і він відправився у гори за хмизом. Раптом бачить, збирає у лісі хмиз жінка, на вид років двадцяти з невеликим, краси небувалої. Здивувався бідняк: Звідки тут така? А жінка заговорює з ним, посміюється:
- Давно мені хотілося зустріти з тобою!
- Так хто ж ти будеш? Вона тільки сміхом заливається.
- З яких ти місць?
Не відповідає красуня, тільки усердніше хмиз збирає.
Так вони обоє й працювали у лісі до самого вечора. Коли стало смеркти,
Бідняк сказав:
- З мене хмизу вистачить, я пішов додому. А красуня йому:
- Та я с тобою!
Не відстає від нього ні на крок, іде за ним прямо у його хатину. Зніяковів бідняк:
- Бідно я живу, соромно мені ухвалювати таку гостю! Красуня й бровою не повела.
- Нічого, - говорить, - у мене свого будинку немає. Будь ласка, дозволь мені тут поселитися.
Дістала вона паперовий згорток через пазуху, висипала звідти два зернятка рису й просить бідняка дати їй казанок. Кинула красуня дві рисинки у казанок, і наповнився він до країв добірним рисом. Наїлися вони досита й лягли спати.
З тих пір виймала вона три рази у день по дві рисинки через пазуху й варила їх у казанку. Та щораз вони їли скільки прагли, та ще й залишалося.
Спочатку бідняк часто говорив красуні:
- Я адже останній бідняк у селі! Скоро огидне тобі таке життя. Але я тебе не тримаю: іди, якщо прагнеш, туди, де тобі буде краще! Навіщо тобі із мною томитися?
Але жінка не йшла. Вона збирала з ним хмиз у горах або залишалася будинку й ретельно ткала.
Бачить бідняк, що вона не йде, і думає: Треба мені більше працювати, поки у їй рисинки у паперовому згортку не скінчилися. З ранку до ночі рубав він у лісі дерева, працював невтомно.
Стала красуня дружиною бідняка. Щодня вона залишалася будинку й ткала, ткала не покладаючи рук. Тільки й чувся стукіт ткацького верстата: Тон-Тон-Тон!
Прийшов час, і народилася у неї маленька дочка. Зажили вони втрьох. Але ось, коли минуло три роки, якось раз дружина говорить біднякові:
- Знеси-но у місто мою роботу й продай купцям.
- Скільки може коштувати ця пухната, м'яка тканина? - запитує чоловік. А сам думає: Ще чи вдасться її збути?
- Я вклала у мою працю всю душу, - мовила дружина, - але, мабуть, за триста ре цю тканину можна віддати.
Не повірив чоловік. Триста ре - нечувані гроші! Однак побрав тканину й поніс її у місто до самого багатого купця.
- Не чи купиш ти у мене цю тканину?
- А скільки ти за неї просиш?
- Поступлюся за триста ре.
- Так і бути, заплачу тобі триста ре й буду відтепер берегти цю тканину, легше пера, м'якше пуху, як саму більшу сімейну коштовність. Відрахував купець біднякові триста ре. З тих пір зажив бідняк зі своєю сім'єю у достатку.
Але пройшло ще небагато часу, і ось одного разу говорить дружина чоловікові:
- Підросла наша донечка, може вуж готовити їжу й доглядати за тобою. Я тепер за тебе спокійна. Прийшла пора нашої розлуки.
Здивувався чоловік.
- Що трапилося? Тому ти говориш такі мовлення?
- Багато я трудилася для тебе, чоловік, витратила всі свої сили, і доводиться мені ухвалювати колишній образ. Знай: я та сама журавлиха, що ти врятував колись. Прагла я віддячити тебе за твою доброту, але більше бути з тобою не можу. Зате у тебе залишиться дочка. А я, подивися, какою я стала! Адже я усе своє пір'я вискубала, щоб зробити ту чудесну тканину! Обернулася вона знову журавлихою, і побачив чоловік, що вся вона обскубана, боку у неї червоні, голі, залишилися одні правабоне пір'я. Змахнула журавлиха крабоми, із труднощами піднялася у повітря й повільно полетіла у гори.