У одному селі жила жінка із сином. Сина кликали Етаро. Він був тихий і слухняний хлопчик: не пустував, не проказил, намагався всім прислужитися, але тільки був дуже нездогадливий. Одного разу мати сказала йому:
- Етаро, я піду на річку білизна полоскати, а ти подивися за рибою. Вона на кухні, а там сидить кіт.
Мати побрала кошик з білизною й пішла на річку. А Етаро зараз же побіг на кухню, подивився по сторонах і побачив на полку блюдо з рибою. "Не можу я сидіти, задерши голову, і увесь час дивитися на полицю! - подумав Етаро.- Краще поставлю блюдо на підлогу".
Етаро так і зробив: поставив блюдо з рибою на підлогу, а сам сів поруч і не моргаючи став дивитися на рибу. Про кота він і забув. А кіт у цей час
Підкрадався до риби всі ближче й ближче. Дібрався до самого блюда, схопив лапою риб'ячу голову й стягнув її на підлогу. Етаро й не поворухнувся. Кіт з'їв риб'ячу голів, стягнув із блюда риб'ячий бік і теж з'їв. Так потроху він з'їв усю рибу. На блюді залишився один тільки риб'ячий хвіст.
Наївшись досита, кіт відійшов убік, згорнувся у клубок і заснув.
"Ось тепер мені й дивитися немає на що! - подумав Етаро. - Риби на блюді більше немає. Піду-но я у двір, погуляю трошки".
Етаро вибіг з будинку, а назустріч йому мати з білизною.
- Етаро, що ти робиш у дворі? - запитала матір. - Я ж тобі веліла дивитися за рибою.
- Я Та дивився.
- Тому ж ти втік з кухні?
- А мені більше немає на що було дивитися. Від риби один хвіст залишився.
- А де ж уся риба?
- Кіт з'їв.
- А ти що робив?
- А я на рибу дивився. Ти веліла мені дивитися, я й дивився.
- Ах, який ти у мене дурний! - сказала мати. - Як ти не догадався крикнути котові "тпрусь". Кіт би втік, і риби залишилася б ціла.
- Вірно, - сказав Етаро.- Іншим разом буду розумніше. На інший ранок мати сказала:
- Етаро, сходь на город, подивися, чи поспіла редька. Так заодно подивися, не чи їдять гусениці капусту.
Етаро зараз же побіг у город. Бачить, редька й насправді поспіла. Уже подекуди із землі стирчать білі голівки. Зате капуста вся поїдена. На листах її сидять більші зелені гусениці. Етаро подивився на гусениць і подумав:
" Тепер-Те я знаю, що мені робити. Треба прогнати гусениць із капусти". Та він закричав у весь голос:
- Тпрусь! Тпрусь! Гусениці й не поворухнулися.
- Тпрусь! - ще голосніше крикнув Етаро.
Але, як він не кричав, гусениці спокійно сиділи на листах. Етаро заплакав і побіг до матері.
- Чого ти плачеш? - запитала матір.
- Як же мені не плакати? Гусениці їдять нашу капусту. Я кричав їм "тпрусь, тпрусь", а вони не слухаються.
- Який ти дурний! - сказала мати. - Хіба гусениця й кішка те саме? Треба було вбити їх, ось і усе.
- Вірно, - сказав Етаро. - Іншим разом буду розумніше. У той же день після обіду Етаро сказав матері:
- Сьогодні у нас у селі вистава - борці приїхали. Можна мені піти подивитися на них?
- Можна, - відповіла мати. - Тільки не штурхайся у юрбі й поводься повежливее.
Етаро зрадів й побіг до сільського храму. Там у дворі вже йшла вистава. Посередині двору був вибудуваний дощатий поміст, і на ньому боролися два більші, товстих людину. Навколо помосту юрбилися глядачі. Усе село збіглося на виставу, і тому у дворі було дуже тісно й пекуче. У всіх глядачів у руках були круглі паперові віяла, оздоблені чорними знаками. Віяла тихо шелестіли, і по всьому двору проносився легкий вітерець. Етаро прийшов пізно й виявився у самому кінцях двору. Йому нічого не було видне, крім потилиць і спин глядачів. Від нема чого робити він став розглядати потилиці. Та отут він побачив рожеву, блискучу, начебто покриту ласий, лисину. На самій її середині на єдиному волоску сиділа більша чорна муха.
"Муха сидить на лисині зовсім як гусениці на капусті, - подумав Етаро. - Вона з'їсть останнє волосся старого. Треба її скоріше вбити. Це буде дуже чемно".
Етаро високо підняв своє віяло й ляснув старого по потилиці. Муха зараз же перелетіла на голову іншого сусіда. А старий охнув і обернувся. Побачивши Етаро, він сердито закричав:
- Як ти смієш битися, негідний хлопчисько! Та, розмахнувшись, він боляче вдарив Етаро по щоці.
Етаро заплакав, щока у нього здулася й почервоніла. Із плачем вибрався він з юрби й побіг додому до матері.
- Що ти так рано повернувся? - здивувалася мати.
- Через мою ввічливість мене побили, - сказав Етаро. - Я ляснув одного старого по голові віялом, щоб убити муху, а він розсердився й поколобродив мене.
- Ах, який ти дурний! - сказала мати. - Навіщо ж ти ляснув старого по голові? Треба було помахати віялом, муха б і полетіла.
- Вірно, - сказав Етаро. - Іншим разом буду розумніше.
На інший день у селі трапилася пожежа. Етаро ніколи у житті не бачив пожежі й побіг із усіх ніг дивитися, як горить будинок. Ще бачили він побачив жовте полум'я у густому чорному димі. По всій вулиці бігали й метушилися люди. Етаро добіг до палаючого будинку й зупинився на іншій стороні вулиці. Раптом пролунав гуркіт, і у усі сторони полетіли іскри: це обвалилася палаюча балка. Одна іскра перелетіла через вулицю й упала на паперове вікно, у якого стояв Етаро.
- Ой, ой! - закричав Етаро. - Треба прогнати іскру, а то від неї загориться весь будинок.
Він витягся через пояс віяло й стало махати їм із усієї сили. Від цього іскра ще сабоніше розгорілася й папір почала жевріти. Люди, які жили у будинку, помітили, що папір у них на вікні димиться, злякалися й вибігли на вулицю.
Отут вони побачили Етаро, який стояв у вікна й роздмухував віялом вогонь. Люди так розсердилися на нього, що вирвали у нього з рук віяло й гарненько відколотили Етаро. А, що загорівся папір зараз же залили водою. Переляканий і заплаканий, Етаро поплівся додому.
- Що з тобою трапилося? - запитала матір, побачивши заплаканого сина.
- Мене знову побили, - сказав Етаро, плачучи. - Я праг зігнати іскру з паперового вікна, щоб не загорівся будинок, і став махати на неї віялом, а у мене відняли віяло й поколобродили.
- Ну й дурний же ти, - сказала мати. - Хіба можна гасити іскру віялом? Вогонь треба заливати водою.
- Це вірно, - відповів Етаро. - Іншим разом буду розумніше.
Наступного дня ранком Етаро пішов погуляти. Він дійшов до самого краю села. А на краю села стояла кузня. Двері у неї завжди була відкрита навстіж, а усередині цілий день палахкотало полум'я. Перед вогнем розгойдувалися назад і вперед два хлопці. Вони били по розпеченому залізу молотами на довгих ручках. Коли молот ударяв по залозу, у усі сторони сипалися іскри. Етаро зупинився перед дверима й заглянув усередину.
- Знову пожежа! - зрадів Етаро. - Ну, тепер я знаю, що робити. Він набрав повне цебро води й вилив його у вогонь. Ковалі спочатку тільки роти роззявили. А коли вода у полум'ї засичала, вони накинулися на Етаро, надавали йому стусанів і виштовхнули на вулицю. З голосним плачем побіг він додому.
- Що знову трапилося? - запитала матір.
- Знову побили мене, - сказав Етаро. - Я проходив повз кузню, а там горів вогонь і сипалися іскри, зовсім як на пожежі. Я праг залити вогонь водою, як ти мені веліла, а ковалі розсердилися й побили мене.
- Ну й дурний же ти! - сказала мати. - Адже у кузні вогонь потрібний для роботи. Хіба ти не бачив, як там ковалі б'ють молотами по залозу? Уже якщо ти праг їм допомогти, так робив би те ж, що й вони.
- Вірно, - сказав Етаро.- Іншим разом буду розумніше.
Через два дні, коли подряпини й синці у Етаро зажили, він пішов знову гуляти. Тільки відійшов він від будинку, як побачив двох хлопців, які били один одного ціпками. "Треба їм допомогти!" - подумав Етаро.
Він підняв із землі товстий сукуватий ціпок і щосили вдарив спочатку одного, потім іншого хлопця по голові.
Хлопці зараз же перестали битися, і обоє накинулися на Етаро. Вони були старше й сабоніше його, так до того ж їх було двоє. Вони так боляче побили Етаро, що він ледве допхався до будинку.
- Що з тобою? - запитала матір. - Знову тебе побили?
- Знову, - сказав Етаро. - Я побачив на вулиці двох хлопців. Вони били
Один одного ціпками. Я став їм допомагати, а вони обоє раптом накинулися на мене й давай мене бити. Мати тільки рукою махнула:
- До чого ж ти дурний, Етаро! Адже отут треба було не допомагати, а рознімати.
- Вірно, - сказав Етаро. - Іншим разом буду розумніше.
Сім днів після цього сидів Етаро будинку, боявся здатися на вулицю. Але на восьмий не стерпів і пішов погуляти.
Вийшов він на вулицю й бачить: посередині дороги гризуться два собаки. Етаро зупинився й закричав:
- Перестаньте битися!
Собаки його, звичайно, не послухалися. Тоді Етаро підбіг до них, схопив їх обох за хвости й став розтаскувати у різні сторони. Собаки ще більше розлютили, заричали й вцепились бідному Етаро у ікри. Якби перехожі не приспіли на допомогу, собаки розірвали б його у жмути.
Ледь живий повернувся Етаро до матері.
Мати подивилася на нього й нічого вуж більше не сказала. Дурня вчити - тільки час втрачати.