Жив колись один, багатій. У коморах у нього були зібрані незліченні скарби. Колом, до самих далеких гір, тяглися його рисові поля. Ні у чому багатій собі не відмовляв.
А тим часом був у нього батрак бідніше будь-якого жебрака: над його вогнищем ніколи серпанків не курівся. Від зорі до зорі працював батрак зі своєї дружиною на полях хазяїна, а з бідності не виходив.
Але пущі всього горювали вони, що обом уже за четвертий десяток перевалило, а дітей у них усі немає. Повернуться батрак із дружиною у свою порожню лачужку й зітхають:
- Ах, якщо б народилося у нас дитя, однаково яке, ростом хоч із жабеняти, хоч із улиточку.
Ось якось раз відправилася дружина батрака полоти траву на рисовому полі. Коштує по коліна у воді, поле траву, а у душі молиться:
« ПРО, прошу тебе, бог води на рисових полях, даруй ще дитину, ростом хоч із цю улиточку».
Раптом відчула ока сабоний біль. Немов хто її ножем ріже. Терпіла, терпіла, а біль усе сабоніше. Повернулася вона з поля додому.
Стривожився батрак, випробував усі засоби, які тільки знав, нічого не допомогло. Лікаря б покликати, а у будинку ні гроша. Що отут робити? Зовсім він голову втратив. На щастя, найшлася поблизу повитуха. Прийшла вона, оглянула хвору й говорить:
- Так адже вона родить!
Обрадувалися батрак з дружиною. Запалили скоріше вогонь перед божником і стали просити бога води, щоб дитя з'явилося на світло благополучно. Незабаром народила дружина синка: маленьку улиточку.
Засмутився було батрак, але потім сказав:
- Адже це дитя, вимолене, випрошене нами у бога води. Хоч який ні на є, а усе наш рідний син!
Налили вони у чашку води, поклали туди равлика й поставили чашку на божник.
Пройшло двадцять років. Синок-Равлик анітрошки не підріс за цей час і ні єдиного слова не сказав, але їв він, як теперішня людина.
Одного разу треба було відвезти річний оброк хазяїнові. Звалив старий батько важкі мішки з рисом на спину коня й гірко зітхнув:
- Почув бог води наші благання й послав нам бажаного сина. Уже як ми обрадувалися! А тільки син-те наш — равлик. Яка користь від такого дітища! Усе життя я працював, не шкодуючи сил, і тепер на старості років доводиться одному без усякої допомоги годувати сім'ю.
Раптом звідкись донісся голос:
- Не засмучуйся, батько, сьогодні я замість тебе повезу хазяїнові мішки.
Подивився батрак навколо, у будинку немає нікого. Що за чудо! Запитує він:
- Хто із мною говорить?
- Це я, батько. Довго ти мене кормил. Настала пора й мені про тебе подбати, і себе людям показати. Сьогодні я замість тебе відвезу нашому хазяїнові оброк.
- Як же ти, синок, поженеш коней?
- Не тривожся, батько. Посади мене на мішок з рисом, ось побачиш, кінь сама слухняно піде, куди треба, а за нею й інші дві, - відповів синок-равлик.
Здивувався старий. Син його за двадцять років ні єдиного слова не вимовив, а тепер раптом так жваво заговорив, так мало того! Сам прагне оброк хазяїнові відвезти. « Але ж це говорить син, посланий мені богом води. Гріх було б мені противитися», - подумав він і навантажив мішки з рисом на три коней. Потім зняв з божника чашку, у якій жив синок-равлик, і поставив її дбайливо на спину одному коня посередині мішків з рисом.
Сказав синок-равлик:
- До побачення, батько, до побачення, матінка! - так як крикне на коней, начебто усе життя їх поганяв: — Хайдо - Про, хайдо - про! Агов ви, коні, ну - у, пішли!
Коні рушили й вийшли з воріт на дорогу. Синок-Равлик їде на передній.
Відпустив батрак сина, а у самого батьківське
Серце так і щемить, так і ниє. Коштує він у воротах і дивиться услід. з
А тієї часом синок-равлик знай собі коней підганяє. Як під'їдуть вони до водойми або мосту, кричить, немов справдешній погонич:
- Ганьби-Ганьби, сян-сян!
Так додатково ще затяг він пісню погоничів. Гарний голос так і ллється, коні у лад виступають, дзвіночками подзвяківают.
Зустрічні на дорозі й селяни на полях тільки діву даються. Чутний дзвінкий голос, а нікого не видне. Адже те коні батрака! Відразу можна довідатися цих заморених клячонок. Але хто ж пісні співає?" Та хто кіньми править? Дивуються люди: «Яких тільки чудес на світі не буває!»
Подивився батько, подивився, як синок-равлик спритно кіньми править, - і бігцем додому. Схилилися батрак із дружиною перед божником і молять обоє:
- Внемли нам, бог води на рисових полях! Дотепер не відали ми, якого. прекрасного сина ти послав нам, і не так цінували його, як треба. Просимо тебе опікувати його у шляху.
А синок-равлик знай собі коней підганяє. Так і під'їхав до воріт багатія. Вийшли назустріч слуги, ворота відмикають. А як відімкнули, очам своїм не вірять. Коштують клячонки з важкою поклажею, а при них і немає нікого.
Раптом зі спини коня донісся голос, начебто мішок заговорив:
- Агов, слуги! Привіз я оброк хазяїнові. Допоможіть мішки з коней зняти.
- Хто це голос подає? Нікого немов не мабуть.
Дивляться, а між мішками примостилася маленька улиточка.
Говорить їм равлик людським голосом:
- Самі бачите, ростом я не вийшов. Не можу зняти мішки з коней. Уже потрудитеся за мене. Так обережно покладете мене на край веранди. Не роздавите ненароком.
Слуги перелякалися:
- Хазяїн, хазяїн, вийдіть подивитися! Равлик оброк привезла.
Вийшов на їхній заклик сам хазяїн. Бачить, щира правда! Равлик трьох коней пригнала. Висипали отут з будинку всі домочадці, ойкають, дивуються.
Слуги за наказом равлика знесли мішки у комору й коней нагодували як випливає. А равлика запросили честю у будинок і поставили перед ним столик з різними стравами. Піднявся синок-равлик на самий край столика. Як він їв, ніхто не бачив, палички з місця не зрушені, а у чашках ні однієї рисинки не залишилося. Дивляться, і миска з юшкою коштує порожня. Зникла й риба.
Нарешті мовив синок-равлик:
- Спасибі хазяям за смачне пригощання. Тепер би я чайку випив!.
Хазяїн і раніше чув, що є у батрака із дружиною синок-равлик, вимолений у бога води. Говорили, що за усе своє століття він слова не вимовив і ні - до чого не придатний, лежить собі у чашці води на божнику. А виходить не те — і розмовляє він людським голосом, і працювати вміє.
«Мені б у будинок такий безцінний скарб! - думає багатій.- Треба як-небудь залучити його до себе даром».
Та повів він мовлення ласкавим голосом:
- Пан равлик, пан равлик! Наші два будинки дружили між собою ще з дідівських часів. Не зле б нам поріднитися. Є у мене дві дочки. Бери собі у дружин будь-яку!
Почув ці слова синок-равлик, зрадів. Запитує він:
- чи Справді ти це говориш, хазяїн, або жартуєш із мною?
- Вірне моє слово. Хоч зараз віддам за тебе кожну з моїх дочок, - поручився йому багатій.
А батько його й мати місця собі від тривоги не знаходили: «Щось довго наш синок не вертається? Уже не трапилося чи з ним чого-небудь у шляху?»
Раптом задзвякали за воротами дзвіночки. Повернувся синок веселий-розвеселий, на одній клячонке сам їде, двох інших підганяє. Зібрала мати повечеряти. За вечерею став синок-равлик розповідати:
- Віддає за мене хазяїн одну зі своїх дочок. Батьки так і ойкнули: чи може це бути? Але
Потім розсудили: син у них не простий, а чудесний, з таким усе може трапитися.
- Ну що ж, - говорять, - пошлемо до хазяїна сваху. Тоді довідаємося, чи правду він сказав.
Послали свахою тіточку синка-равлика. Не став багатій відмовлятися, покликав обох дочок і запитує у них:
- Яка з вас згодна йти заміж за равлика?
Старша так ногами й затупотіла:
- Що ж я, божевільна яка або остання на світі, щоб побрати собі у чоловіки споганюй повзучу, гада водяного? Так по мені — померти краще!
А молодша ласкаво мовила:
- Не засмучуйся, батько. Уже якщо обіцяв ти видати мене заміж за равлика, то я згодна.
На тому й вирішили. Поспішила сваха до батрака з радісною звісткою. Незабаром доправили придане на семи конях, та ще носії принесли скрині й укладання на семи тичинах. А вуж ручної поклажі й не порахувати було.
Не найшлося у бідній хатині місця для такого багатства, і побудував для нього батько, наречені особливу комору.
У будинку батрака одні голі стіни. Нікого було й на весілля покликати. Зустрічали наречену тільки свекор зі свекрухою так тіточка-сваха. Усього-Те гостей прийшло — одна сусідня баба.
Бачать батьки, дісталася їм невістка гарна й привітна. Пораділи вони, що синкові-равликові таке щастя випало. Стала невістка служити старим як віддана дочка. Та на поле вона працювала не покладаючи рук. Добре зажили старі.
За звичаєм, молода повинна "була незабаром після весілля відвідати рідний будинок. Вибрали восьмий день місяця Зайця, коли справляється свято Будди Цілителя, шанованого у тому селі. Вишневі квіти тільки-тільки почали розпускатися.
Ось прийшов призначений день. Хотілося молодий помилуватися на свято. Набілилася вона, нарум'янилася, дістала зі скрині саме своє ошатне плаття й так стала гарна, що ні однієї - небесній діві з нею не зрівнятися.
Скінчила вона наряджатися й мовить своєму чоловікові-равликові:
- Піди й ти із мною подивитися на свято!
- Ну що ж, мабуть, піду. День нині випав гарний. Засидівся я будинку зимою, приємно буде на світло подивитися.
Сховала молода равлика у вузол свого ошатного пояса й відправилася на свято, а по дорозі із чоловіком розмовляє. Хто не пройде повз, усякий на неї оглянеться: «Така гарна дівчина, а сама із собою говорить і сміється. Видне, скаламутився розум у бедняжки!»
Прийшла молода до священних воріт перед храмом Будди Цілителя. Раптом говорить їй равлик:
- Агов, послухай, далі воріт мені ходу немає. Ти йди собі у храм, а я тебе отут почекаю, на межі рисового поля.
- Прошу, але будь обережний, щоб не примітив тебе який-небудь ворон. Я скоро повернуся, - сказала молода дружина й пішла нагору по схилу пагорба до пагоди. Помолилася там і поспішає назад. Дивиться: пропав чоловік-равлик, ніде його не видне.
Злякалася дружина, шукає там і сям, не може знайти. Уже не напав чи на нього злий ворон? Може, роздовбав його шкарлупку своїм міцним носом? Або, може, упав її дорогою чоловік у воду на рисовому полі? Адже там равликів сила-силенна.
Увійшла молода дружина у воду по коліно, виймає вона з води один равлика за іншою, на яку не подивиться, усі не та! Кине її назад і дістане іншу.
Шукає дружина й співає:
Равлик, равлик, Чоловік мій дорогою! Де ти, де ти? Скоріше відгукнися! Може, злий ворон Відшукав тебе? Тук-Тук по шкарлупці Носом застукав: Теккура-Моккура! Теккура-Моккура.
Особа у неї брудом заляпане, рукава й поділ намокнули, а вона усе шарить руками у воді. Ось уже й стемніло. Почали люди по будинках розходитися. Дивляться на молоду дружину, жалують:
- Ах, горі, така красуня, і розуму вирішилася! Довго шукала дружина, так усе даремно! «Тепер, думає, усе кінчене! Немає більше у живих моєї дорогою удиточки. Кинуся я у найглибшу яму вниз головою й утоплюся». Тільки зібралася вона у яму кинутися, як хтось її окликнув:
- Стій, перегоди, що ти робиш? Оглянулася вона. Коштує перед нею прекрасний
Собою юнак, на очі широкий капелюх насунутий, за поясом флейта.
Розповіла йому молода дружина усе, що з нею трапилося.
- Прагну я, - плаче вона, - у ямі утопитися. Навіщо мені жити, якщо я свого дорогого чоловіка-равлика втратила?
- Ну якщо так, - мовив їй юнак, - не про що - тобі засмучуватися. Адже я і є той, кого ти шукаєш.
Не повірила йому дружина: бути того не може!
- Не мудро, що ти не визнала мене. По: слав мене моїм батькам бог води на рисових полях, того й народився я польовим равликом. Але сьогодні у нагороду за твою вірність і любов повернутий мені людський образ.
Пішли молоді додому. Не надивиться чоловік на свою пригожу дружину, і їй теж по серцю прекрасний юнак!
Обрадувалися старий з бабою, у жодній повісті про старі часи, у жодній казці такого щастя ще нікому не випадало!
Оточив синок-равлик своїх старих батьків пошаною й турботою, а тіточку-сваху видав заміж у гарну - сім'ю. Не забув і злиденну бабу сусідку, що на весіллі була.
Усіх щастям обділив!