На самій півночі Японії, на острові Хоккайдо, у селі Инаги, жив селянин Гомбей. Не було у нього ні батька, ні матері, ні дружини, ні дітей. Та землі у нього не було. Жив він один на самому краї села, у маленькій хатинці, а промишляв полюванням на диких качок.
Щодня Гомбей піднімався до зорі, ішов до великого озера неподалік від села, розставляв вербові сільця й довго стояв у води, підстерігаючи качок. За день йому вдавалося піймати коли трьох, а коли двох качок. А бувало, що у сільця до нього попадала всього одна качка, а то й зовсім ні однієї. Ось якось провесною Гомбей три дні підряд приносив додому тільки по одній утоці. На третій вечір, вертаючись із полювання, він став думати: "Ставлю я щодня по три сільця, просиджую у озера із зорі до зорі, а ловлю всього-на-всього по одній утоці у день. Ось і завтра мені знову прийде встати ні світло ні зоря, а потім увесь день мерзнути на березі. А що, якби я поставив на озері сто сілець? Наловив би я тоді відразу стільки качок, що міг би цілий місяць сидіти будинку й грітися у грубки".
На інший ранок Гомбей нікуди не пішов, а сіл плести з вербових прутів Сільця. Сплів сто сілець, розставив їх на озері, а сам на ніч пішов спати.
Усю ніч йому снився той самий сон: начебто із усього світла злітаються качки й сідають прямо у його сільця. Прокинувся Гомбей серед ночі, швидко одягся й побіг до озера. Прибігає на берег, а ніяких качок на озері немає. Як стояли сільця з вечора, так і коштують. Усі сільця зв'язані мотузкою, а кінець мотузки обмотаний навколо дерева.
Гомбей оглянув сільця й причаївся на березі у дерева. Потроху стало світати. Та раптом звідкись насправді налетіло багато качок. Покружилися вони всією зграєю над озером, а потім на воду села одна качка, за нею інша, третя, четверта. Та як тільки сідала качка на воду, так прямо й попадала у сільця Гомбея.
Скоро у всіх сільцях було по качці. Тільки одне сільце ще залишалося порожнім, а над озером літала остання качка. Отут Гомбей відв'язав від дерева кінець мотузки й став повільно намотувати її собі на руку. Йому жалко було витягати сільця, поки хоч одне сільце залишалося порожнім. "Ще б одну ночку піймати, і у мене буде цілих сто. Тоді я й витягнуся сільця." А тим часом уже зовсім розвидніло й зійшло сонце. Коли воно здалося через гребінь гір, яскраві промені його впали на озеро, і вода у озері заблищала, заблискала. Качки на воді стрепенулися, замахали крабоми, і всі дев'яносто дев'ять із сільцями на ногах піднялися над озером. Гомбей міцно натягнув мотузку. Але качки були сабоніше його - їх адже було дев'яносто дев'ять. Вони піднімалися усе вище, а з ними разом ішла мотузка. Уже не Гомбей тяг мотузку, а мотузка тягла Гомбея. Та ось він відділився від землі й піднявся у повітря. Чим вище летіли качки, тем вище піднімався й Гомбей. Він висів на кінці мотузки й міцно тримався за неї обома руками. Озеро залишилося далеко внизу. Гомбей тільки мружився - він боявся подивитися вниз. А качки летіли усе вище, усе далі, пролетіли над озером, над селом, над лісом, здійнялися над горою. Та раптом мотузка, на якій висів Гомбей, обірвалася. Качки полетіли далі, а Гомбей завис у повітрі. Серце у нього завмерло від страху.
Отут би Гомбею й упасти, але він не падав. Здивувався Гомбей і обережно відкрив ока. Та що ж? Він побачив, що як і раніше летить по повітрю. Його підхопив вітер. Сабоний вітер ніс Гомбея високо над землею, над лісами, над горами, над долинами, над морем, далеко до півдня. Летів Гомбей день, летів інший, летів третій. На третій день вітер небагато затих, і Гомбей став повільно спускатися на землю. Дивиться, а під ним даху будинків і колом поле. На поле селяни сіють ячмінь. Саме посередині поля й опустився Гомбей. Отут селяни кинули роботу й з усіх боків побігли до нього. Гомбей потупав ногами, помахав руками - від довгого польоту він не почував ні рук ні ніг, - а потім чемно привітався із селянами й запитав:
- Що це за село? Куди я потрапив?
- Це село Акано, - відповіли селяни.
- Ніколи не чув про таке село. А ви-те самі японці?
- Звичайно, ми японці! А ти, вірно, здалеку, раз не знаєш села Акано?
- Я с острова Хоккайдо, із самої півночі Японії.
- А село Акано - на острові Кюсю, на самому півдні Японії. Як же ти потрапив до нас і чому звалився з неба?
Тоді Гомбей розповів селянам, як його підняли у повітря качки, а потім три дні ніс вітер.
- Тепер тобі до будинку не добратися, - сказали селяни, вислухавши оповідання Гомбея. - Для цього довелося б переплисти багато проток і морів і пройти пішки всю Японію з півдня на північ. Це тобі буде не під силу.
Залишайся краще з нами. Поселися у нас у селі, допомагай нам у роботі, а ми тебе будемо годувати.
Гомбей небагато подумав і погодився.
- На батьківщині у мене нікого й нічого не залишилося. Тому б мені й не пожити у вас?
Так Гомбей і залишився жити на острові Кюсю, у селі Акано. Поселився він у селян, допомагав їм у роботі, сіяв з ними ячмінь, виривав бур'яни. Час ішов швидко, скінчилася весна, а потім і літо. Ячмінь виріс і дозрів, настала пора жнив.
Одного разу рано ранком селяни пішли із серпами у поле й прийнялися за жнива. Гомбей теж ретельно узявся за роботу. Раптом йому попалося дуже товсте, високе колосся. Гомбей пригнув його до землі й праг уже зрізати серпом, як раптом колосся отпрянул назад і вдарив Гомбея з такою силою, що підкинув його у повітря. Але Гомбей не впав на землю. Його знову підхопив вітер і підняв високо над полем. Гомбей не здивувався. Він відразу зрозумів, у чому справа.
- Це, вірно, той самий вітер, який приніс мене на Кюсю! Тепер вітер вертається назад і, звичайно, донесе мене додому.
Цього разу Гомбей улаштувався у повітрі зручніше, щоб у нього знову не затекли руки й ноги.
А вітер ніс Гомбея високо над землею: над лісами, над горами, над долинами, над морем, далеко на північ. Цілий день нісся по повітрю Гомбей, але ось до вечора вітер затих, і Гомбей повільно опустився на землю.
"Я летів нині тільки день, а того разу летів три дні. Виходить, я ще не прилетів на Хоккайдо", - подумав Гомбей.
Він оглянувся. Насправді: місце було незнайоме. Колом - пустельна рівнина. Не те що житла - навіть деревця або кустика не було видне вдалечині. Гомбею стало страшно. До того ж сонце вже сіло, і стало темніти, і з усіх боків насувалися темні хмари.
"Скоро дощ піде. Куди я укриюся?" - подумав Гомбей. Та він швидко покрокував уперед, сподіваючись дійти до якого-небудь житла. Раптом він наткнувся на великий білий гриб.
"Ось які дивні гриби ростуть у цій країні!" - подумав Гомбей. Але, нагнувшись, він побачив, що це зовсім не гриб, а широкий селянський капелюх, сплетена з рисової соломи.
"Ось добре! - зрадів Гомбей.- У такому капелюсі я Та у дощ не промокну!" Він підняв капелюх і праг надягти її на голову. Але капелюх був йому мала. Довго тяг її за широкі поля Гомбей і нарешті Усе-таки напнув її собі на голову. А щоб вона не полетіла, зав'язав під підборіддям тасьмами й покрокував далі.
Не пройшов Гомбей і сотні кроків, як насправді став накрапати дощ. Усе небо застелили хмари. Вітер так і рвав капелюх з голови. Але капелюх щільно сидів на голові у Гомбея, та й тасьми були зав'язані міцно. Довго рвав вітер капелюх і нарешті підняв її у повітря разом з Гомбеем, так так високо, що Гомбей уже не бачив під собою землі - ні лісів, ні гір, ні моря, - а бачив тільки хмари під ногами.
Перший раз у житті Гомбей бачив хмари так близько. Одні хмари були кучерявенька, а інші гладкі, одні товсті й пухнаті, а інші сплющені й тонкі.
Так летів він над хмарами день, летів інший. А на третій день вітер затих, і Гомбей став опускатися на землю.
"Кудись тепер я потраплю?" - подумав Гомбей.
Він подивився вниз і побачив, що опускається у більше село. Посередині села стояла висока п'ятиповерхова пагода. Не встигнув Гомбей її як слід розглянути, як опинився на самій її вишці й ухопився руками за шпабо пагоди. Стояти так високо було страшніше, чим літати. Оглянувся Гомбей колом, пошукав, чи немає сходів, але ніяких сходів не було. Тоді Гомбей голосно, у весь голос, закричав:
- Допоможіть! Допоможіть!
На лемент із усіх будинків вибігли люди. Усе село збіглося до пагоди. Спочатку ніхто не міг зрозуміти, звідки чутний голос. Раптом один хлопчик крикнув:
- На пагоді людей!
Тоді усе стовпилися навколо пагоди й задерли голови догори. Знизу Гомбей видався таким малюсіньким, що його важко було навіть розглянути. А він дивився вниз і кричав:
- Допоможіть! Допоможіть!
Та раптом у нього закружилася голова.
Гомбей похитнувся, випустив з рук шпабо і впав з пагоди прямо на селян. Селяни ойкнули, кинулися у сторони так так стукнулися чолами друг про друга, що у усіх з очей посипалися іскри. Від іскор усе колом загорілося. Та селяни згоріли. Та пагода згоріла. Та Гомбей згорів. Та казка вся теж згоріла.