За старих часів, далеку старовину, Жив у одному селі молодий селянин по імені Дзинсиро, а на прізвисько Репоед. Він був до того бідний, що харчувався однієї тільки ріпою. Жодна дівчина не йшла за нього по своїй волі. Ось і зговорилися його приятелі-односільчани хитрістю добути для нього наречених.
Одного разу ранком пройшли вони довгою низкою з кошиками у руках повз будинок одного багатія.
Здивувався багатій, побачивши таке великий кількість людей, і запитав:
- Куди це ви йдете з кошиками? Юнака відповідали хором:
- Збирати дикі груші для Репоеда Дзинсиро, збирати гру-у-уши.
Інший раз пройшли вони толпою повз будинок багатія з мотиками у руках. Багатій вийшов на вулицю й почав їх розпитувати, куди йдуть і навіщо.
Юнака дружно відповідали:
- Скопувати поля Репоеда Дзинсиро, скопувати по-о-ля.
«Репоед Дзинсиро? Ніколи не чув я такого імені, - подумав багатій, - але, вірно, він не останній у наших краях людей, якщо стільки працівників обробляють для нього поля й збирають дикі груші. Ось було б добре, якби він присватався до моєї дочки».
Незабаром після того подарував до багатія сват від імені Дзинсиро. Зрадів багатій, що Репоед Дзинсиро прагне одружитися на його дочці, і відразу погодився.
Відправив він свою дочку у багатому паланкіні до нареченого й на додачу послав багато дорогих шовків і різного коштовного начиння.
Вийшла наречена з паланкіна, дивиться, а у Репоеда
Дзинсиро замість будинку жалюгідна лачужка з очеретяним дахом. Усередині, щоправда, прибране добре: нові циновки постелени, ширми розставлені й посуду всякої багато. Є й казан, і чайник, і чашки.
Справили весілля як випливає. Але на інший ранок прийшли друзі Дзинсиро й усе віднесли, що тільки у будинку було: і казан, і чайник, і циновки. Адже приятелі ці речі тільки на час дали, щоб нареченому не соромно було.
Сабоно засмутилася молода дружина, а самому Дзинсиро хоч би що, тільки посміхається.
Захотіла вона на інший ранок приготувати сніданок, але у будинку не виявилося жодного зернятка рису. А Репоеду й горя мало: «Мені рису не треба. Не звик я до нього».
Зварив він, як завжди, повний горщик ріпи й поїв досита, а молода дружина й не доторкнулася до їжі. Що будеш робити? Дістала вона три згортки кольорового шовку з тих, що були дані їй у придане, і говорить чоловікові:
- Продай цей шовк і купи для нас рису на базарі.
Поніс Дзинсиро один згорток шовку у місто продавати, але по дорозі хитрий торговець виманив у нього цей шовк даром. Повернувся Дзинсиро голіруч. Та на інший день трапилося те ж саме.
На третій день удалося йому нарешті продати шовк.
Пішов Дзинсиро на базар купити рису, але по дорозі побачив, як хлопчиська сокола мучать.
- Відпустите сокола, діти, - попросив Дзинсиро.
- Ось ще що видумав! Він наш, ми його піймали. Що прагнемо, то з ним і робимо.
- Ну, коли не згодні даром його відпустити, то продайте.
Віддав він дітям усі свої гроші не торгуючись і одержав у обміни сокола.
Зрадів Дзинсиро, закричав:
Лети, сокіл мій, лети) Доброго тобі шляхи. Хиккутаку, Саккутаку, Пі-Та-Pp — і підкинув сокола догори. Злетів сокіл, закружився у небі й каменем упав на сусіднє поле. А там саме каппа ховався. Схопив його сокіл пазурами й приніс до Дзинсиро. Став каппа благати:
- Відпусти мене на волю, відпусти, я дам за себе незліченний викуп.
Відпустив Дзинсиро каппу
На волю. Не обдурив каппа, приніс із ріки скарбу: чарівну стукалку й мішечок з дорогоцінної парчі.
Варто постукати стукалкою, і вийде з мішка усе, що побажаєш. Але Дзинсиро подумав: «Мішок придасться у господарстві, буду тримати у ньому ріпу. А стукалка ні до чого», - та й закинув її у траву.
Удома дружина стомилася очікуванням: коли ж нарешті Дзинсиро принесе хоч небагато рису? Твидела вона, що чоловік знову ні зернятка рису не приніс. Від досади у неї у очах стемніло.
Розповів Дзинсиро дружині усе один по одному:
- Дав мені цей каппа мішок і стукалку. Мішок — ось він, подивися, а стукалку я кинув, куди нам вона! Дивина яка!
Але дружина Дзинсиро недарма була з багатої сім'ї, відразу догадалася:
- Цей мішок — безцінний скарб, але без стукалки не буде від нього пуття. Піди пошукай її там, де кинув.
Пішов Дзинсиро шукати стукалку. Шарив, шарив у траві, по щастю, знайшов.
Постукала дружина чарівною стукалкою й говорить:
- Лачужка, лачужка, перетворися у багаті хороми.
Не встигнула вона доказати, як стала кособока хатина високим будинком із черепичною покрівлею. Різьблений ковзан на сонце так і блискає.
Тоді тільки зрозумів Дзинсиро, який скарб потрапив до нього у руки.
- А-А, адже й правда, забавна стукалка! Ну-но, дай мені, і я спробую.
Дала дружина йому стукалку й навчила, що треба робити:
- Ти стукай ось так і проси всього, що хочеться.
Стукнув Дзинсиро стукалкою що було сили й закричав:.
- Полів, полів, так побільше, не жалуй!
Та раптом вилетіло з мішка чорна хмара. Звернулося воно у хмару, заблискали блискавки, заюшила злива. У одну хвилину промокли Дзинсиро із дружиною до костей.
Побрала дружина стукалку з рук чоловіка, постукала знову — тук-тук — і говорить:
- Рисових полів! Гарних, широких рисових полів, так побільше.
Вийшли отут з мішка рисові поля, скачані у трубку, немов килими. Розстелилися вони по лугах, зазеленіли сходами.
Знову дружина Репоеда постукала стукалкою.
Вийшло з мішка багато комор, доверху набитих різним добром.
Стали молоді жити у достатку. Одного разу відправив Дзинсиро посланого до тестя з тещею, щоб запросити їх до себе на новосілля. Прийшли багатій із дружиною й оніміли від подиву. Яке багате начиння! Яке багатство! Подали їм таке розкішне пригощання, якого вони у житті не пробували. Коли скінчився бенкет, Дзинсиро покидав у ріку й стіл, і лаковані чашки. Спливли вони вниз за течією, а замість них з'явилися нові, ще краще.
Рано-рано на інший ранок тесть із тещею стали збиратися у дорогу.
Дочка їм говорить:
- Надворі ще темно. Як би ви не спіткнулися. Треба освітити вам дорогу, - і із цими словами підпалила свій будинок. Спалахнув він яскравим полум'ям і горів, як світоч, поки старі не вернулися до себе у село.
А замість колишнього будинку у молодих з'явився новий, куди гарніше.
Розв'язав багатій, у свою чергу, запросити до себе дочку із чоловіком. Улаштував він у їхню честь званий бенкет. Гості їли, пили, веселилися, а потім багатій покидав у ріку й столики, і всі чашки. Спливли вони вниз за течією, тільки їх - і бачили.
На інший ранок, з першими променями світанку, стали молоді збиратися у дорогу, а багатій і отут розв'язав не поступитися зятеві, та й підпалив свій будинок. Загорівся будинок, як яскраве багаття, і згорів до самого тла. Одне попелище залишилося. Довелося багатієві поселитися у маленькій хатині з очеретяним дахом.
Пошкодував старих Дзинсиро, постукав чарівною стукалкою й побудував для них новий гарний будинок.