Ішли якось по дорозі мужик так баба. Та зустріли чорта.

- Добрий день, чоловіче! Тобі й дружині твоєї!

Не сподобалося мужикові, як його чорт привітав: баба-те зовсім і не дружина йому була!

- Ах ти, нечиста сила! - сказав він у відповідь.- Ти чому так говориш? Ніяка вона мені не дружина!

- А хто вона тобі?

- Родичка.

- Яка? Ким вона тобі

Жив-Був бідний-пребідний хлопець. З малих років залишився він сиротою, без батька, без матері. Довелося йому у батраки найнятися. Наймитував він, наймитував, горі бідував, спину на хазяїнів гнув, так ніякої користі у житті не добився. Ось розв'язав він кинути хазяїна й податися, куди ока дивляться. Іде по дорозі й сам собі говорить:

- На багатьох я спину гнув,

Одного разу щука захопила у'юна у такому куточку, що й податися йому було нікуди. Ось бачить він, що лихо неминучая, і говорить:

- А ви, матінка-голубонька, уже висповідалися?

- Немає.

- Так ступайте, я вас сповідаю, а потім вуж мене й з'їсте.

Вона його запитує:

- А де ж ти мене сповідувати будеш?

- Так отут є й церковка.

Ось вона

Давним-давно, я втім, не так уже й давно, напали турки на Молдову. Червоні фески розбрелися по всіх містах, по всіх селах. Ціпком і кийком змушували людей платити податі й творили багато насабоств - однієї матінці-землі ведено скільки.

Зібралися якось у одному селі на посиденьки дівчини на виданье, жінки помолодше

- Ми, - сказав Тиндале, - з тобою побратими, давай наймемося до одному хазяїнові й будемо завжди разом!

- Давай, - відповів Пекале.

Та найнялися вони до попа. Справа була влітку, і піп послав Тиндале на гумно, а Пекале велів корову

Жила якось ледача людина, такий ледачий, що навіть покрився цвіллю. Чекав, щоб вишні самі йому лізли у рота, а потім щоб хто-небудь їх розжував. А коли нападає на людину лінь, бідність йому на шию сідає. Коли він дійшов, що називається, до ручки, що надумав ледар? Піду-но, розв'язав він, до Доброї Чарівниці, нехай дасть мені іншу частку; що-би

Жила-Була баба, і мала вона сина. А жили вони бідно-пребідно, навіть ложки у будинку не було. Прийшов час, і склала баба руки на груди. Робити нема чого, умерла - так потрібне поховати її по-людськи, а бідний син тільки руками розлучає: дощок для труни й тих немає.

Один бідний мандрівник тримав якось шлях уздовж дорогі. Притомившись, подумав він, що непогано було б відпочити, і зупинився біля великого дерев'яного розп'яття. Поїв, що у торбинці було, і приліг під хрест. Тільки заснув, піднявся ураган, сабоний порив вітру повалив

Мабуть, трапилося це колись, а коли не було б, те люди у миру не казали б.

Не на небі, на землі, у якійсь долині, у одному селі жили-минулого старий з бабою, так такі старі, що ледве вже волочили за собою вантаж років своїх. Надією й опорою їх у ті часи був єдиний син Алистар. Старі доживали вуж останні свої дні й, перш ніж попрощатися з білим

Казка-нозкою, минуле-минуле-минуле-минуле.

Не трапся усе це - Не пішла б поголоска по світлі.

Жили-Минулого мужик так баба, і була у них дочка прекрасна, як ранок ясний, моторна - на всі руки майстриня й жвава, як весняний вітер. Кому траплялося побачити, як трудяться її руки, як горять її ока, як полум'яніють еа щоки, тому западала вона у душу на усе життя;