За давніх часів жив у одному місті бідний бондар. Кликали його Ягоро. Цілими днями він тільки й робив, що трудився - діжки так бочки майстрував. Був він один на світі, ні батьків, ні дружини. Ось якось раз ліг Ягоро спати. А ніч-те темна, безмісячна. Лежить він, раптом чує, начебто хтось по веранді ходить. Йому б підглянути, так тьма колом, хоч око виколи. Почекав Ягоро ще трохи, а отут раптом щось як гримне! Підхопився він, свічку запалив і на веранду вибіг. Глядь - коштує посередині веранди велика скриня. Звідки узявся - невідомо! Здивувався Ягоро. "Цікаво, що там усередині, може, гроші?"-думає. Підійшов він до скрині, кришку відкрив, так так і ойкнув - сидить у скрині дівчина краси небаченої.
- Здраствуй, Ягоро, - говорить.- Бачу я, трудишся ти цілісінький день, колись тобі про одруження подумати. Ось і розв'язала я тебе заміж побрати. Давай разом жити.
Зрадів Ягоро. Одружився він на дівчині зі скрині. Зажили вони дружно й весело.
Рознеслася поголоска про красу дружини бондарюючи по всій окрузі. Почув про неї й сам князь. Дуже захотілося йому на красуню ту подивитися. Покликав князь слуг і відправився прямо у будинок бондарюючи. Бачить - халупка бідна, зовсім покосилася. Зайшов усередину, так так і ойкнув - ось вона де, краса небачена! А дружина бондаря князя у будинок запрошує, частування підносить. Здолали князя думи недобрі: "Негоже, щоб у цього замазури така гарна дружина була. Не місце їй у брудній халупі, а місце у князівському замку!"Посидів князь у гостях у бондаря ще небагато, а як іти зібрався, так і говорить:
- Сподобалася мені твоя дружина. Прагну я, щоб вона до мене у замок жити поїхала. Згодний?
Сторопів Ягоро:
- Так що ти, князь! - говорить.- Як же я на таке погодитися можу!
- Суперечити мені здумав! - розсердився князь.- По добрі не віддаси, силою поберу!
- Недобре це, князь, - став соромити його Ягоро. - Що про тебе люди скажуть?!
Задумався князь, нарешті, і говорить:
- Задам я тобі завдання. Розв'яжеш - красуня твоя, не розв'яжеш - тоді вуж не серчай, поїде вона до мене у замок.
Робити нема чого. Погодився Ягоро. З'явився він на наступний ранок до князя у замок. Вийшов князь йому назустріч, посміхається:
- Прагну я, щоб посадив ти у моєму саду сливове дерево, так не простої, а таке, якому нині тисяча років буде. Але й це ще не усе. Прагну, щоб сиділи на тому дереві тисяча горобців і весело цвірінчали. Зажурився Ягоро. "Не розв'язати мені князівське завдання, - думає, - де ж
Це бачене таке дерево виростити!"Прийшов він додому, грустний-прегрустний. Побачила дружина, що чоловік невеселий, розпитувати стала:
- Повідай мені, яке лихо з тобою трапилася. Може, я допомогти смогу?
- Так що ти!-махнув рукою Ягоро.- Мені тепер ніхто допомогти не зможе.
- Однаково розкажи, - просить дружина.- Раптом удвох що-небудь і придумаємо.
Почула вона про князівське завдання, задумалася, а потім і говорить:
- Це не лихо. Буде тобі й дерево, будуть і горобці. Тільки роби так, як я тобі скажу.
Ранком навчила дружина бондаря, що робити треба, і у замок його відправила. Прийшов Ягоро, велів про себе князеві докласти. Здивувався князь.
- Ти що мене у таку рань турбуєш! Де дерево з горобцями? Ляснув отут Ягоро у долоні - з'явилося у саду сливове дерево - старе, коряве. Відразу видне - тисячу років росте.
Витріщив князь ока, слова сказати не може. А Ягоро сміється:
- Це ще не всі, князь. Зараз і горобці прилетять.
Ляснув він ще раз у долоні. Налетіли раптом звідки не візьмися горобці - сила-силенна. Над садом покружили й на сливове дерево сіли. Зацвірінчали, зацвірінчали, так так голосно, хоч вуха затикай. Позеленів князь від злості.
- Добре, - говорить, - із цим завданням ти впорався. Тільки адже те розминка була. Перевірити я тебе праг. А випробування спереду буде. Прагну я тепер, щоб
Пригнав ти до мене завтра зранку тисячу коней, дорогим товаром вантажених. Не приженеш - не мабуть тобі твоєї дружини!
Засмутився бондар. "Де ж я тисячу коней поберу?" - думає. Прийшов він додому, дружині про нове завдання розповів.
- Не горюй, - говорить красуня, - і із цим завданням упораємося. Вьшхпа вона у сад, до мурашника підійшла й давай мурах уважати:
- Один, два, три, чотири...
А як тисячу набрала, рукою змахнула, глядь - перед будинком коштує тисяча коней - ставних, гарних.
Зірвала дружина бондаря великий пучок трави, так по травинці коням на спину поклала. Перетворилася трава у тюки з дорогим добром. Погнав Ягоро коней у князівський замок. Скакають коня - земля трясеться. Усе заполонили - і дороги, і сади. Вийшов князь - дивує.
- Не знав я, що ти так багатий, - говорить.- Добре, будемо вважати, що й
Друге завдання ти розв'язав. Але це ж теж розминка була. Ось тепер-те я тебе випробовувати буду. Прагну я, щоб приніс ти мені чудесну штучку - " те, що неждано, так потрібне".
- Що ж це таке? - здивувався бондар.
- А ти подумай, подумай і принеси, - засміявся князь. Повернувся Ягоро додому, пущі колишнього туга його здолала.
"Немає мені тепер порятунку, - думає.- Придумав князь таке, що ніхто не має сил виконати". Знову дружина його просити стала:
- Розкажи мені, яку цього разу завдання злий князь задав? Заплакав бондар:
- Прийшла, видне, нам з тобою настав час розстатися. Прагне князь, щоб приніс я йому " те, що неждано, так потрібне". Ніяк зрозуміти я не можу, що це таке. Задумалася дружина.
- Ось це завдання, так завдання! Отут простими чудесами не обійдешся, отут кмітливість потрібна.
Думала красуня сім днів і сім ночей, як завдання розв'язати. Нарешті, покликала вона Ягоро й говорить:
- Одержуй " те, що неждано, так потрібне"! Дивиться чоловік - коштує перед ним велика шафа.
- Невже це і є те, що князь принести велів? - запитує. Засміялася дружина.
- Воно саме і є, - відповідає.
Не став Ягоро дружину розпитувати. "Нехай буде, що буде!" - думає. Зібрався він у дорогу, а дружина йому й говорить:
- Ти коли у замок прийдеш, спочатку праві дверцята відкрий, а вуж потім ліву, Почув князь, що бондар з'явився, вибіг назустріч. Дуже йому хотілося самому довідатися, що ж це таке - " те, що
Неждано, так потрібне". Бачить - коштує посередині двору шафа. Здивувався князь:
- Ти навіщо мені шафа принесла? У мене свій є.
- Це не проста шафа, - говорить Ягоро.- Це " те, що неждано, так потрібне".
- Нісенітниця! - не повірив князь.- Та зовсім це не неждано, і зовсім не потрібне! Це просто стара шафа!
- А ти відкрий праві дверцята! - попросив Ягоро. Підійшов князь до шафи, праві дверцята відкрив. Та що ж?
Вийшли із шафи воїни-самураї, ціле військо. Обійшли колом і назад у шафу повернулися. Подивувалися усе.
- Але ж правда, - говорять.- Нове військо для супротивника завжди неждано, але ж як у бої потрібне!
Зрозумів князь, що знову бондар його переміг, розпитувати став:
- А що ж за лівими дверцятами ховається?
- Не знаю, - зізнався Ягоро, - але можемо й подивитися. Відкрив князь ліві дверцята й... ринулося звідти полум'я вогню!
- При чому отут вогонь? - закричав князь.- Не впорався ти, бондар, із завданням, не впорався. Віддавай дружину!
- Чому ж не впорався? - засміявся Ягоро.- Пожежа у будинку ніколи не чекають, зате вогонь потрібний усім!
Праг було князь йому відповісти, що нове завдання придумати прагне, так не встигнув: поповз вогонь по князівському замкові.
- Допоможіть! Урятуйте! - закричав князь і ладь побіг. А вогонь за ним - за п'яти вистачає.
Добіг князь до ставка й... бултих у воду-тільки жаб розполохав. Повернувся Ягоро до своєї красуні-дружині, і жили вони довго й щасливо, а про князя більше й не згадували.