За старих часів жили три брати: старшого кликали Таро, середнього Дзирб, а молодшого Сабурб. Якось раз говорять вони один одному:
- Давайте, брати, навчимося якого-небудь мистецтва, утішимо нашого старого батька.
Покинули вони на три роки рідний будинок, і кожний вибрав собі справу по серцю.
Вчилися всі троє, не шкодуючи сил, і через три роки стали искуснейшими майстрами.
Першим повернувся додому старший син Таро.
- Здраствуй, батько! Порадій за мене, я став кращим шапкарем Японії. Умію я робити такі шапки, що вони кожному впору прийдуть. Попросить у мене шапку чиновник або воїн, не встигне домовити, а вона вже готова! Не нахваляться мною, коли шапку моєї роботи надягають!
- Ну, тоді зроби шапку для нашого князя. Щоб гарної була й сиділа на голові як випливає, - сказав батько.- Давно князь засмучується, що немає у нього гарної шапки.
Пішов Таро раді батька, зробив шапку для Зрадів князь:
- Хо-хо,« гарна шапка! Та саме по голові довелася. Відтепер нехай усі шапки у моєму князівстві робить один Таро!
Із цього дня шапкова справа Таро пішло у гору, і батько дуже цьому радів.
Другий син, Дзиро, із самого дитинства найбільше на світі любив стріляти з лука.
Осягся він усі хитрості цього мистецтва, вчачись у самих знаменитих майстрів. Дійшла слава про нього до слуху самого князя, і ось призвав його князь і велів
Йому збити стрілою грушу з дерева на відстані у сто кенов
Дзиро з радістю погодився показати князеві своє вміння. Вистрілив він і збив грушу. Але ось чудо! Стріла полетіла назад і впала у його ніг. Усього трьома стрілами збив він усі груші з дерева, густо обвішаного плодами. Та його теж віддячив князь: наказав він йому навчати стрілянині з лука всіх своїх воїнів.
А третій син, Сабуро, вивчив мистецтво підкрадатися непомітно. Почувши це, старий батько насупив брови й велів синові тримати своє уміння у таємниці від людей. Але Сабуро став запевняти, що його мистецтво не можна рівняти зі злодійською вправністю, і ось що повідав він своєму батькові:
- Ішов я якось раз полем, сам не знаючи куди, і раптом бачу: коштує вдалині незвичайний будиночок.
Був він схожий на круглу миску, перевернену нагору дном, а вхід у нього нагадував відбитий край миски. Підійшов я ближче, заглянув усередину, і що ж бачу? Навалені усередині дерев'яні миски цілими купами. Та сидить посередині будиночка старезна бабуся. Подивилася вона на мене з подивом і запитує:
- Звідки ти подарував?
Я їй відповідаю: ось так-те й так - те, іду вчитися якому-небудь ремеслу.
- Ну, виходить, ти потрапив саме туди, куди тобі треба.
Залишився я у бабусі, але у перший рік і у другий рік нічому вона мене не навчила. Пройшов третій рік, і попросив я у бабусі відпустити мене додому. Не стала вона мене втримувати й тільки сказала:
- Ти ретельно служив мені, хотілося б мені дати що-небудь тобі на пам'ять, але бачиш сам: у мене
У будинку тільки одні миски. Бери будь-яку, яка сподобається.
Кривдно мені це здалося.
- Ах ось як, говорю, ти даєш мені миску у нагороду? Тоді для мене й ця гарна! - Та й вибрав з досади ні до чого не придатну, розбиту миску.
Іду я по полю й думаю: «Ну й нерозумно ж вийшло! Три роки ретельно служив, а одержав у нагороду одну розбиту миску!»
Жбурнув я її на землю й пішов було ладь.
Але отут миска раптом заговорила людським голосом:
- Сабуро, даремно кинув ти своє щастя! Знай, що я володію великим мистецтвом непомітно підкрадатися. Мене подарували тобі навмисно, щоб я тебе цьому мистецтву навчила. Я за тобою всюди піду!
Та із цими словами застрибала миска за мною по п'ятах. Звідки не візьмися, раптом виросли у неї дві ноги! Злякався я до півсмерті... Але ж миска обіцяла принести мені щастя. Пішов я з нею разом по горах і долинам назад до рідного будинку. По дорозі розбита миска навчила мене мистецтву непомітно підкрадатися. Тепер я теж майстер у цій справі!
Засмутився батько, що син його вивчився такому ремеслу, яке тільки для злодіїв годиться. Не праг він, щоб пішла про це поголоска, і розв'язав тримати усе у таємниці. Але не отут-те було! По всьому князівству рознісся слух про таке дивовижне ремесло Сабуро й дійшов до вух самого князя. Призвав князь Сабуро до себе й говорить йому:
- Є у моєму князівстві один жадібний багатій. Я скажуему заздалегідь, що ти берешся викрасти у нього всю скарбницю. А ти непомітно підкрадися й віднеси його багатство.
Сабуро йому у відповідь:
- Я вчився підкрадатися не для того, щоб красти. Це військове - мистецтво, воно може придатися, якщо нападуть на нас вороги. Не прагну я принижувати своє ремесло.
Але князь затявся:
- Говори що прагнеш, а я бажаю випробувати твоє вміння. Та й сам багатій, вуж на що боягузливий, і те расхрабрился. Говорить: «Я усе зроблю, щоб гроші мої встерегти. Але якщо цей Сабуро їх украде — так тому й бути! Не буду на нього скаржитися. Тільки нічого у нього не вийде!» Так що дивися не промахнися!
Як не відмовлявся Сабуро, довелося йому підкоритися наказу князя. А у будинку багатія вже піднялася метушня. Усе чекали, що сьогодні до них прокрадеться Сабуро, і були напоготові. Скрині із грішми залишити у коморі побоялися, витяглися їх звідти й склали один на іншій у домашніх спокоях. Сам багатій ніс біля них стражу. А слугам і служницям він наказав:
- Як закричать: «Злодій!» — відразу ж не гаючись запалюйте вогонь і біжіть сюди з ліхтарями.
Кожному слузі дали кремені й паличку для запалювання вогню.
На стайні всі теж були напоготові. Слуги тримали осідланих коней на вуздечку, щоб можна було негайно пуститися у погоню.
Настала ніч, полив сабоний дощ. Та ось з'явився Сабуро у будинок багатія. Прийшов він відкрито, не таячись, під більшим парасолем. Здивувався багатій і зрадів.
- Еге, подивитеся-но! - закричав він.- Наш майстер у мистецтві підкрадатися з'явився під раскри - - тим парасолем! Геть, геть, коштує у входу! Як же він тепер на очах у усіх украде скрині із грішми? Га-ха-Га!
Слухає багатій, як дощ стукає по парасолю Сабуро, і заливається сміхом.
А у цей час Сабуро Бита Миска залишив свій парасоль у входу й пробрався у будинок крізь незамкнені ставні. Та поки усе слуги боку надривали від сміху, підмінив він палички для запалювання вогню флейтами, а замість кременів поклав барабанчики. Потім у чашку, де був налитий чай для багатія, підмішав він снотворного зілля зі своєї битої миски й став чекати, що далі буде.
Незабаром багатій випив свій чай і раптом відчув негарне! Гдаза не дивляться, голова важка! Заволав він з останніх сил:
- Це витівки Сабуро! Тут Сабуро! Запалюйте скоріше вогні, несіть сюди ліхтарі!
Слуги, служниці — усе кинулися запалювати вогні. Піднявся страшний шум. Флейти пищать: « Пі-Ро-Ро! пі-ро-ро!». Барабанчики гудуть: « Дон-Дон! дон-дон-дон!»
Багатій у лють прийшов, волає:
- Дурні, вогню, вогню!
А слуги зовсім одуріли з переляку. Їм у метушні чується:
- Скрині на коня!
Вони й давай скрині із грішми нав'ючувати на коней.
Побачив це Сабуро Бита Миска й сказав:
- Ось тепер усе у порядку.
Та потихеньку він відвів коней зі скринями до князя.
Але не залишився Сабуро на князівській службі. Відправився він по світлі шукати таке місце, де б його мистецтво непомітне підкрадатися могло принести теперішню користь.