За давніх часів жили у одному гірському селі старий зі своєю внучкою. Жили вони бідно, усе багатство - клаптик землі маленький-премаленький, з кошкин чоло.
Щоранку відправлялися дід із внучкою на своє поле, працювали на ньому від зорі до зорі. А поле хоч і маленьке, а годувало їх - те редькою, то динями, а то й бобами.
Ось якось раз задумав старий редьку посадити. Погодилася внучка.
- Дуже я, дідусь, редьку люблю, - говорить.- Коль виросте, не будемо з тобою взимку голодувати.
Скопали вони землю, стали насіння кидати так присуджувати: "Редька, редька, зійди! Редька, редька, уродися! Вирости великий на радість дідові й внучці!".
Посадили вони насіння й чекати сталі, коли листочки з'являться. Через кілька днів бачать - зазеленіло їхнє поле. Обрадувалися дід із внучкою:
- Геть скільки редьки вродиться! Не страшна нам тепер зима!
Настала пора редьку поливати. Стали старий із внучкою до струмка ходити, а шлях-те неблизький, усе під гору, під гору. Зачерпнуть цебро - і назад, усе у гору, у гору. Так ось лихо: тільки поллють поле, заколише редька листиками, начебто просить: "Пити! Пити!". Так і ходили старий із внучкою цілий день по воду.
Тільки ось одного разу спустилися вони до струмка, так так і обімліли - немає у струмку води, висохнув. Засмутилася внучка, заплакала:
- Що ж з нами тепер буде? Загине наша редька, і ми з голоду вмремо!
Думав старий, думав, де води побрати, і придумав:
- Давай-но ми з тобою на гору Тога сходимо, там бог Сомбу-Цу живе.
- Бог Сомбуцу? - здивувалася внучка.-А хто це?
- Це дуже важливий бог, бог грози, - відповів дід.- Від нього всі дощі на світі залежать. Посилає він, коли захоче, гради й зливи на землю.
- Ну, раз він такий важливий і допомогти нам може - пішли, - зітхнула онученяти.
Зібралися вони й на гору Тога відправилися. У'ється плай, усе вище й вище тікає.
- чи Далеко ще? - запитує внучка.
- Ось гай минемо, а там рукою подати, - відповідає їй дід. Піднялися вони, нарешті, на гору.
- Ну, ось і прийшли, - сказав старий.
Дивиться онученя, зрозуміти не може, куди це вони прийшли. Стоїть на вершині скеля, а під нею яма.
- Що це? - здивувалася внучка.- Невже ця скеля і є великий бог грози Сомбуцу?
- Так, - відповів старий.- Це і є бог Сомбуцу. Священна це скеля. Поклонився він скелі у пояс, рядом сіл, руки у молитві склав.
- Бог Сомбуцу, пішли нам на поле дощ, - став просити старий.
- Допоможи нам, добрий бог Сомбуцу, гине наша редька. Урятуй нас від голоду! - стала просити онученяти.
Довго вони сиділи, так тільки голосу бога Сомбуцу так і не почули. Наступного дня знову прийшли дід із внучкою до скелі, і знову нічого не сказав їм бог Сомбуцу. А редька тим часом зовсім пожухла, вилучила листочки, ось-ось загине.
На восьмий день прокинулися дід із внучкою, дивляться - знову небо ясне, ні однієї хмаринки не мабуть.
- Видне, не так добрий великий Бог грози Сомбуцу, як люди говорять, - пробормотів старий.- Не прагне він чути наші молитви.
Ну, робити нема чого. Знову пішли дід із внучкою до священної скелі. Знову просити сталі:
- Зглянься над нами, Бог Сомбуцу, пішли нам хоч який дощик! Напайки наше поле! Урятуй нашу редьку!
Мовчить скеля, нічого не відповідає їм Бог грози Сомбуцу. Розсердився отут старий не на жарт, так як закричить:
- Брешуть люди, що ти допомогти можеш! Не бог ти, а шахрай!
Підняв він із землі камінь, так як по скелі їм ударить! Покотився камінь і на дно тієї самої ями, що у підніжжя скелі була, упав. Загуділа отут скеля, захиталася, і пролунав з ями хрипкий голос:
- Хто посмів камені у мене кидати? Хто мій сон порушив? Ось я вам! Злякалися старий із внучкою.
- Ой, урятуйте! - закричали й подалі від скелі відбігли. А потім старий і говорить:
- Вибач мене, великий Бог грози Сомбуцу, що камінь у тебе кинув. Тільки немає більше сил мовчання твоє терпіти. Вісім днів приходимо ми до тебе-дощу просимо. А ти усе мовчиш.
Сказав так старий, дивиться - перестала скеля гойдатися.
- Вісім днів, говориш, ходите? - перепитав Бог грози.- Ну, вибач, вибач! Так ти, видне, днем до мене приходиш. А я дуже люблю днем здрімнути, так так міцно засинаю, що нічого не чую. Не гнівайся, вибач мене!
- Добре, - відповів старий, - не гніваюся. Ну, тепер-те пошлеш нам на поле дощ?
- А чому ж не послати-те? - засміявся Бог грози.- Шкода, чи що? Зітхнув він глибоко, дрімоту прогнав, так як закричить:
- Агов ви, слуги вірні, прокидайтеся! Справа для вас найшлося!
Забуркотіло щось у глибокій ямі, закректало, а потім раптом з неї дим повалив. Потягнувся дим до неба, глядь - сидять уже там громовики, сила-силенна. Кожний на своїй хмаринці.
- Ух ти! - здивувалися дід із внучкою.- Ось, виявляється, як дощі мастерятся.
- Агов ви, не позіхайте! - закричав громовикам Бог грози З-Мбуцу.- А краще-но дайте їм на поле дощу, так помокрее!
Почули громовики наказ і відразу ж за справу прийнялися - сталі вони що є сили стукалками по хмарах бити. Загриміли отут гуркоти грому, заблискала блискавка, покрила небо темна хмара й заюшив на землю злива.
- Ех, добре! - кричать громовики старше.
- Агов, піддай ще! - кричать ті, що помолодше.
Обрадувалися дід із внучкою дощу. Подякували Богу грози й додому заспішили. Прибігли на поле, бачать - піднялася їхня редька, зазеленіли листики, білі голівки із землі стирчать. Знатний урожай зібрали у той рік дід із внучкою.
А у тих краях з тієї самої пори звичай з'явився: як прийде посушливе літо, підуть сільські хлопці на гору Тога до Бога грози Сомбуцу. Кинуть камінь у яму глибоку - Бог від сну й опам'ятається. Старі кажуть, що після цього завжди дощі починаються.