Трапилося це у роки Хореки. Одного разу у осінню пору від узбережжя Мацумае відплив вітрабоник. Було на ньому сім людей команди на чолі з керманичем Магоске. Вони верталися до себе на батьківщину у Ниигата.
На третій день став уже маячити вдалині острів Садо й уліво від нього рідний берег, як раптом налетіла раптова бура. Море закипіло, як у вирі. Видалося, ось-ось вітрабоник перекинеться нагору кілем. Матроси кинулися забирати вітрила. А море бушувало усе сабоніше. Крикнув керманич Магоске:
- Кидай вантаж за борт! Рубай щогли!
Але отут набігла хвиля, висотою до самого неба. З гуркотом обрушилася вона на корабель. Корма розкололася надвоє, ніс корабля розлетівся у тріски, і мат роси пішли рибам на корм. Один лише Магоске встигнув ухопитися за якусь дошку.
Море понесло його вдалину, немов уламок корабля. Дощ і вітер зліпили його.
Лише іноді вдавалося йому, піднявшись на гребінь хвилі, подивитися вдалину, не чи здасться де вітрило? День схилився до вечора, почало темніти. Одна за іншою набігали хвилі, схожі на величезних кити, піднімали його на спину й знову кидали у безодню.
Магоске не міг зрозуміти, куди його несло плином, де беріг, а де відкрите море. Настає ніч, а назустріч йому не попалося жодного корабля.
У розпачі Магоске те благав бога Компира про Порятунок, то давав обітниці богу Ияхико... Чіпляючись за тонку дошку, він летів із гребеня хвилі у безодню. Видалося йому, ось він, кінець, прийшов, але новий вал підхоплював його й виносив наверх.
Магоске було вже зовсім зневірився, як раптом почув голосні лементи:
- Рубай щогли! Кидай вантаж за борт! Тримай кермо! Прямо на нього у нічному мороці нісся якийсь
Корабель. Зібравши останні сили, Магоске заволав:
- Урятуй-Ите! Тону - У!
Раптом він зовсім близько від себе побачив напіврозбитий корабель. Людей десять команди чіплялися за нього, кричачи у весь голос.
Люди ці не походили на живі. Висохлі, із синіми особами, вони були видні, як неясні тіні, у такій кромішній тьмі, де, видалося, око нічого не могло б розрізнити. Увесь корабель теж виступив з імли, не зливаючись із нею. Лемент завмер на губах Магоске. Корабель пройшов праворуч від нього й швидко став віддалятися.
Раптом почувся розпачливий крик багатьох голосів: « А-А-А!» Та у ту ж мить корабель розбило у тріски, а люди, що чіплялися за нього, немов станули. Лементи їх стихли, тільки страшно гуркотали хвилі.
« Корабель-Примара!» — подумав Магоске; згадалися отут йому всі страшні оповідання про цей корабель. Тепер він був радий, що один залишився.
Але раптом знову почулися лементи:
- Рубай щогли! Вантаж за борт! Тримай кермо! Гинемо! - Та корабель-примара з'явилася знову. Та знову люди чіплялися за нього, призиваючи на допомогу. Набе жала хвиля й розбила корабель у тріски... Пролунав знову той же самий дикий крик — такий жахливий, що, видалося, ніхто не міг би почути його двічі й залишитися у живі. Виденье зникло, лише страшно загуділи хвилі.
Не встигнув Магоске відсапатися, як знову вітер доніс уводити, увести до ладу нього лементи:
- Рубай щогли! Вантаж за борт! Тримай кермо!
Та усе повторилося знову. Благання, заклики, прокляття, останній крик, що гинуть... Невже цьому не буде кінця? Серце Магоске завмирало, душу у нього готова була розстатися з тілом, але він не випускав дошки з рук і Усе-таки тримався на воді.
Нарешті забілів світанок. З першими його променями корабель-примара зникла назавжди. Вітер і дощ стали вщухати, хвилі небагато вляглися. Три дні носився Магоске по хвилях і вкрай знесилів від утоми й голоду. У очах у нього було темне, руки одерев'яніли... До чого було далі сподіватися? Життя вже залишало його, як раптом у море щось мигнуло... На хвилях гойдалася зв'язка соломи. Магоске піймав її. Усередині, у полотняному мішечку виявилися два сухі батоги зі стручками червоного перцю. Магоске з'їв стручків десять — і піднісся духом. А отут незабаром його помітили з корабля, витяглися з води й благополучно доправили у затоку Ниигата, назад до рідних берегів.