За старих часів, у далеку старовину, захотілося одного разу птахові-норебинге полетіти туди, де світло кінчається. Покинула вона свій рідний острів Танега-Сима й понеслася, як стріла, над відкритим морем.
Сім днів, сім ночей летіла каребинга, на восьмий побачила високе дерево з однієї - єдиною гілкою. Піднімалося воно прямо з морської безодні. Відпочила каребинга на цім дереві й знову пустилася у шлях.
Ще сім днів, сім ночей летіла вона над хвилями, - і що ж: височіє над морем друге таке ж дерево! Опустився птах на гілку, склала свої втомлені крила.
Раптом почувся голос із моря:
- Це хто там сидить?
Захлопала каребинга крабоми від переляку.
- Я — птица-норебинга. А ти сам хто?
- Га-Га-Га! Я — морський омар!
Думала каребинга, що сидить на дереві, а виявилося: це вус величезного омара. Ще сабоней вона крабоми захлопала.
- Га-Га-Га, - засміявся омар, - тут рівнина великого моря, я на ній і живу. А ти куди шлях тримаєш?
- Лечу шукати, де світла кінець.
При цих словах омар ще крутіше зігнув дугою свою спину й зареготав голосніше колишнього:
- Га-Га-Га! Кинь ти цю дурну витівку.
Прагнеш кінець світу знайти, а сім днейу сім ночей летіла від одного мого вуса до іншого. Га-ха-Га!
Розкрила каребинга дзьоб від подиву. Не стала вона більше шукати кінець світу й повернулася, засмучена, на свій рідний острів Танегасима.
А омар, налякавши каребингу, розвеселився й думає: «Я сам знайду кінець світу».
Поплив омар. Зігне кільцем і стрибне. Зігне й стрибне. За один стрибок цілу тисячу ри покриває.
Сім днів, сім ночей плив омар. На восьму добу вибився він із сил. Раптом бачить: зяє у море більша печера. Забрався омар у неї відпочити. Відпочив і знову поплив більшими стрибками. Що ні стрибок — тисячу ри за собою залишає.
Так пройшло ще сім днів, сім ночей, і побачив він знову печеру у океані. Забрався у неї й, притомившись від довгого шляху, заснув міцним сном.
Раптом пролунав громовий голос. Здригнувся омар від переляку.
- Ти хто такий, негідник? Як змів у мою ніздрю забратися? Відповідай, а то вб'ю!
Зібрався омар з духом, заворушив довгими вусами.
- Я — морський омар. А ти хто такий?
- Га-Га-Га! Я — морський скат. Ти куди шлях тримаєш?
- Кінець світу шукаю.
Заколивалася печера, заходила ходуном, як від землетрусу.
- Га-Га-Га! Дурна витівка! Адже ти плив сім днів, сім ночей від однієї моєї ніздрі до іншої. Ось тобі моя рада, крихітка, вертайся-но ти назад.
Зоаорчал про себе, видуваючи піну клубами, але раптом повернув назад і швидко зник.
Прийшла тепер черга ската. Подумав він: «Я такий великий і сабоний. Немає для мене неможливого! Кому ж найтн кінець світу, як не мені!»
Та пустився у далекий шлях. Сім днів, сім ночей плив він без відпочинку.
На восьмий день заблискало під ним морське дно й виступив з моря білий піщаний берег, гладкий і м'який. Відпочив на ньому скат, і знову у дорогу. Ще сім днів, сім ночей він плив, і ось знову відкрився перед ним беріг, такий же білий і рівний. Задрімав втомлений скат на березі солодким сном. Як раптом пролунав такий громовий голос, що усе море всколебалось і заходило бурунами.
- Агов ти, нечема! Як змів до мене на спину забратися?
Затремтів від страху скат і крикнув, скільки голосу вистачило:
- Я — морський скат. А ти сам хто?
- А я — каракатиця. Яким вітром тебе сюди занесло? - запитала каракатиця глузливим голосом і раптом випустила на ската чорна хмара.
- Я кінець світу шукаю.
- Га-Га-Га! Ось дурна вигадка! Сім днів, сім ночей пливеш ти, а ще моєї спини не минув. Кинь свою дурну витівку, поки не пізно.
Нічого не відповів скат. Повернувся до каракатиці хвостом і поплив назад.