Колись у селенье Оку села Окадзаки жив один великий багатій. Володів він безліччю рисових полів, і було серед них одне завбільшки п'ять танов. Називали його «полем без межей» — таким воно було широким.
Щороку у травні, коли наступав час висаджувати рисову розсаду, багатій наймав незліченне число працівників. Якщо встигнуть вони за один день закінчити всю роботу, багатій бував дуже цим задоволений і гордий. Правда, не завжди це вдавалося. Але вуж на «поле без межей» неодмінно треба було посадити всі рисові паростки до єдиного у той самий день до заходу сонця.. Такий був стародавній звичай у сім'ї багатія.
Одного разу найнялася до нього у служіння молода дівчина тихої вдачі й прекрасна собою. У селянських роботах була вона так сноровиста, що ніхто не міг за нею вгнатися.
Сподобалася дівчина багатієві, і розв'язав він видати її заміж за свого сина. Скликав він на раду всю свою рідню. Але багато з його родичей стали проти.
- Як можна, щоб спадкоємець багатого будинку одружився на простій поденниці! Де це чуване!
Сперечалися, сперечалися й вирішили ось на чому:
- Якщо встигне вона засадити «поле без межей» до заходу сонця, - що ж, виходить, так тому й бути! Нехай увійде у нашу сім'ю як законна дружина.
Сказали про це дівчині. Від радості вона своїм вухам не повірила.
Незабаром був призначений день випробування. Дівчина у той ранок не могла дочекатися, коли сонце зійде. З першими його променями поспішила вона у поле.
Саджає дівчина паростки так швидко, немов за нею зелена доріжка сама біжить, по полю розстеляється.
Хоч і довгі у травні коштують дні, але однієї засадити поле у п'ять танов — нечувана справа! Ось і полудень настав, але дівчина не дала собі роздиху, не, підкріпила себе їжею. Час дорогий! Не співає вона «пісні посадки рису», не розігне спини, не підніме голів. Скоріше, скоріше!
Багато зібралося на поле народу. Усе хвалять дівчину за швидкість і спритність, так кваплять: «Скоріше! Скоріше!»
Але ось уже сонце хилиться до заходу. Ростуть тіні. Ось сонце краю гори досяглося, ось уже зникло наполовину за горою. А дівчині всього тільки один останній ряд залишився. У отчаянье склала вона молитовно руки й крикнуда сонцю:
- Сонце, зупинися! Зупинися! Почекай ще небагато...
Та раптом насправді сонце відвертало назад і знову спливло над горою.
Знову початку дівчина висаджувати паростки, ще скоріше колишнього, не встежити навіть. Закінчила вона останній ряд, і лише тоді сонце скотилося за гори так швидко, як падає м'яч.
Побачивши цього чуда люди немов скам'яніли. Коли ж прийшли у себе, дивляться: дівчина лежить ниць на поле, мертва. Убив її непосабона праця.
З тієї години одне за іншим посипалися на багатія нещастя, і скоро зубожів він украй.
Тепер у селі давно вже ні у кого немає великого поля, а всі як і раніше місце це зветься «П'ять танов землі».