Трапилося це давним-давно по осені у одному селі. Прийшла пора врожаї збирати. А він славний уродився: налився рис, колосся до землі хилить. Вийшли селяни ранком у поле - а рис-те із землі вирваний, поле потоптане. Зажурилися вони: Хто ж посмів наш урожай зіпсувати? Хто красти надумав.
Забрали вони рис, скільки за день змогли, і по будинках відправилися. Наступного дня приходять, бачать-знову хтось по полю ходив. Розв'язали тоді селяни злодія вистежити так покарати суворо. Стали вони по черзі сторожити. А злодій-те хитріше виявився - перестав приходити зовсім. Обрадувалися селяни:
- Здорово ми його налякали! Нехай знає: не дамо йому безкарно наш рис топтати!
Не стали більше вони поле сторожити, а злодій-те отут як отут! Знову ночами рис красти початків. Ось адже напасти яка!
Жив у тому селі один хлопець. Кликали його Тара. Був він добрим і сміливим. Ніхто його у карате перемогти не міг. Дуже хотілося Тара людям допомогти, ось і розв'язав він нічного злодія вистежити.
Побрав Тара більший ціпок і, як стемніло, на поле відправився. А ніч-те безмісячна, темно, хоч око виколи. Ліг Тара у траві, подих затаїв, чекати
Став, коли злодій з'явиться. Довго він так лежав. Раптом чує-крадеться хтось. Спочатку, начебто, легкими кроками йшов, а як наблизився-загуркотіло всі, так вітер гарячий піднявся.
Лежить Тара у траві, по сторонам дивиться, а нічого не бачить - тьма ж колом. Став він тоді прислухатися, і здалося йому, що злодій серпом колосся зрізує. Вискочив сміливець зі свого вкриття й на звук серпа побіг. Бачить-У самих його ніг сидить хтось. Розмахнувся Тара й що було сили ціпком злодія-те й ударив.
Видав злодій жалібний стогін, під ноги Тара звалився й вимір - умер, значить. Злякався Тара, заплакав:
- Ось лихо-те! Не праг я людину вбивати, і у думках того не мав. Думав я, як людям допомогти й злодія піймати.
Ну, скільки сліз не лий, а злодія-те однаково не пожвавити. Зітхнув Тара й до старшого брата пішов - за радою.
- Допоможи мені, брат, - став просити Тара.- Підтвердь перед людьми, що не замишляв я страшне вбивство.
- Ах ти, негідний! - закричав на нього старший брат.- Сам у петлю лізеш, та й мене за собою тягнеш! Ти б раніше до мене за радою прийшов, коли злодія вбити надумав. Що ж, по-твоєму, злодій - не людей? Ти не просто злодія вбив, а людину. Виходить, ти вбивця і є!
Зовсім розгубився Тара.
- Невже тобі мене зовсім не шкода, старший брат? - запитує.- Прошу тебе, засвідчи, що всі випадково вийшло.
- Засвідчити?-розсердився старший брат.- Так ти що, з’їхав з глузду? Тоді ж усе подумають, що я з тобою заодно. Убирайся ладь із мого будинку! Немає у мене з убивцею нічого загального!
Так і вигнав старший брат молодшого. Іде Тара, сльози гіркі ллє. "Немає мені тепер порятунку, - думає, - навіть брат від мене відмовився. Куди йти - не знаю. Хоч у болоті палися".
Ішов він так, ішов, поки не підійшов до будинку свого друга. "Дай, - думає, - зайду, попрощаюся перед тем, як у болото кинуся". Відчинив друг двері, здивувався:
- Ти що ж це, Тара, ночами гуляєш? Або трапилося що? Розповів йому Тара про усе - і про те, як людям допомогти праг, і про те, як злодія ненавмисно вбив. Тільки про старшого брата умолчал-соромно адже.
- Так... - задумався друг, - смутна історія вийшла... Але ти не засмучуйся, я тебе у образу не дам. Усім розповім, що не праг ти його смерті. Ну, а якщо не повірять, скажу, що разом ми з тобою вночі на тому полі були. Удвох і вмирати не страшно.
- Спасибі тобі на доброму слові, - сказав Тара.- Тільки загибелі твоєї я не прагну. Сам за усе відповім, коли прийде!
- Добре, не журися, поживемо-побачимо, - став підбадьорювати його друг і запропонував: - Давай краще на поле сходимо й на злодія подивимося, а то ти й не знаєш, кого вбив. Та й негоже йому посередині поля лежати-поховати його треба.
- Та те правда, - погодився Тара, - підемо.
А отут і світати стало. Прийшли Тара із другом на поле, бачать - чорніє щось серед колось. Підійшли ближче, так так на місці й застигли! Не людей перед ними лежить, а великий болотний вугор! Давно за ним селяни полювали! Був той вугор хазяїном околишніх боліт і багато турбот людям доставляв.
- Ось тобі й злодій! - засміявся друг.- Ти, виходить, двічі людям допоміг: від
Злодія врожай уберіг, та ще впридачу-село від злого вугра врятував! Підняли друзі великого вугра й у село віднесли. Ось була радість! Із усіх околишніх сіл приходили люди на вугор подивитися.
- Ось він який, виявляється, хазяїн боліт! - дивувалися.
- А який великий!
- А який страшний!
- Спасибі тобі, Тара, що всіх нас від смерті голодної й від вугра злого врятував.
Зажарили селяни великого вугра й улаштували теперішній бенкет. Сидів Тара на тому бенкеті на чолі стола, а поруч із ним - друг. Тільки старший брат на свято не прийшов. Соромно йому стало, що не допоміг він Тара у важку хвилину. Зібрав старший брат свої пожитки й назавжди з тих місць пішов.