Давно-давно жили на білому світлі старий з бабою. Були вони люди чесні й добрі, так ось лихо - дітей не мали. А тому тримали вони собаку по кличці Сиро. Любили вони її, як рідне дитя, і Сиро за любов так пещення служив їм вірно й віддано.
А по сусідству жили теж старий і баба. Але ці були люди жадібні й злі, Сиро вони ненавиділи й завжди лаяли його або намагалися чим-небудь ударити.
Одного разу перекопував добрий старий своє поле, а Сиро бігав за ним по п'ятах. Побігав він, побігав, понюхав землю, потім раптом схопив хазяїна за полу зубами й потяг у далекий кут поля, де ріс старий у'яз. Притяг Сиро старого до дерева й давай лабетами землю скребти. Скребе, а сам гавкає, начебто прагне сказати: Рій тут! Рій тут!
Що за притча? - подумав старий. Копнув він мотикою - задзвеніло щось. Став рити далі й викопав цілу купу золотих. Злякався старий, покликав скоріше бабу. Удвох абияк перенесли вони скарб до себе у будинок. Так несподівано розбагатіли добрі люди...
Довідався про це жадібний сусід, і здолала його заздрість. Пішов він до старого, став просити, щоб той дав йому собаку на час. Старий, по своїй простоті, побери та й дай. Обв'язав сусід шию Сиро мотузкою й потяг на своє поле.
- У мене отут теж повинне бути золото. Шукай! Шукай! - закричав він і так сабоно смикнув мотузку, що бідний Сиро від болю заскріб землю лабетами.
- Ага, виходить, тут! Узявся сусід за мотику. Копав він, копав, але,
Крім каменів так уламків черепиці, нічого не викопав. Однак не відступив від своєї витівки: став рити глибше. Але отут раптом з-під землі повалив густий сморід і яма наповнилася нечистотами.
- Фу, гидота яка! - поза собою від злості закричав жадібний старий.- Ось же тобі за це!
Розмахнувся він мотикою й ударив собаку по голові. Сиро тільки взвизгнул і витягнувся на землі.
Як не горювали після старий з бабою, робити було нема чого. Перенесли вони Сиро у сад, вирили там яму й поховали його зі сльозами. А зверху на цім місці посадили маленьку сосонку.
Стала сосонка рости не щодня, а щогодини й скоро перетворилася у величезне могутнє дерево.
Зроблю-но я що-небудь на пам'ять про Сиро! - подумав старий. Зрубав він сосну й видовбав з неї ступку.
- Давай напечемо рисових коржів, - сказав він бабі.- Наш Сиро так їх любив!
Та ось прийнялися вони вдвох товкти рис у ступці. Але що за диво! Скільки вони не товчуть, рису у ступці тільки додається. Став він сипатися через край і скоро засипав усю кухню.
Довідалися про це жадібні сусіди, і пущі колишнього заїла їхня заздрість. Пішли вони, не соромлячись, знову до старого й бабі, просять позичити їм ступку. А старий з бабою люди добрі: як не позичити, якщо сусіди просять! Приніс сусід ступку додому, насипав у неї рису й прийнявся зі своєю бабою товкти. Так тільки замість рису зі ступки раптом пішов дурний захід і полилися нечистоти - усю кухню запаскудили.
Озлилися жадібні сусіди, розбили ступку на дрібні шматочки й спалили її. Прийшов добрий старий за своєю ступкою, а від неї тільки купка попелу залишилася. Засмутився він, так робити нема чого. Зібрав попіл у кошик і сумно побрів додому.
- Подивися, баба, що залишилося від сосни Сиро!
Поніс старий попіл у сад, праг на те місце висипати, де Сиро був похований, але отут дунув вітер і розвіяв жменю попелу по всьому садові. Потрапив попіл на галузі злив і вишень, що мерзнули під снігом, і раптом - що за чудеса! - на очах у старого покрилися вони квітами. Була середина зими, а у саду у старого теперішня весна настала. Від радості старий навіть у долоні захлопав.
- Ах, як добре. Так, мабуть, якщо я захочу, усе колом зацвіте! Зібрав він залишки попелу у кошик і відправився у місто. Іде по вулиці й кричить:
Я - дід Ханасака! Я - дід Зацвітай вишневий колір! Куди прийду, Там цвітуть вишні у саду!
Саме у цей час вертався з полювання правитель провінції зі своєю свитою. Почув він старого, підкликав до себе й говорить:
- Я такого ще не бачив. Ану ж бо, спробуй! Нехай зацвітуть ось ці засохлі гілки вишні.
Старий швидко забрався з кошиком на дерево.
- Цвіти, золота, цвіти, срібна! - крикнув він і висипав на гілки пригорщу попелу. У ту ж мить на очах у князя усе дерево покрилося пишними квітами.
- Дивна справа! - здивував правитель.- Небачена краса! - Похвалив він старого й щедро обдарив.
Почув про цей жадібний сусід, і знову побрала його заздрість. Нашкрябав він у кошик попелу, що залишився від ступки, і теж відправився у місто. Іде по вулиці й кричить:
Я - дід Ханасака!
Я - дід Зацвітай вишневий колір!
Куди прийду, Там цвітуть вишні у саду!
Саме у цей час знову проїжджав повз правитель - Ах, це ти, сівач квітів? Ну що ж, покажи нам ще раз, як цвітуть у тебе дерева! Жадібний старий із самовдоволеним видом поліз на вишневе дерево. Забрався на саму верхівку й давай як потрапило шпурляти попіл так присуджувати:
- Цвіти, золота, цвіти, срібна!
Налетів сабоний вітер, поніс він попіл у усі сторони. Дісталося отут князеві і його свиті. Набився їм попіл і у ніс, і у очі, і у рота. Піднялася тут неуявна метушня: хто ока протирає, хто чхає, хто кашляє, хто обтрушується. Розгнівався правитель:
- Ах ти, брехливий стариган! Так як ти змів треба мною сміятися?! Наказав він схопити старого, відколотити гарненько й кинути його у темницю - щоб іншим разом людей не обманював.