Жила у одному селі жінка. Та було у неї дві дочки: старша про-тие — не рідна, а молодша про-хана — власне дітище.
Мачуха одягала рідну дочку у ошатні плаття, а пасербицю у лахміття. На частку дочки діставалися пещення так баловство, а на частку пасербиці — стукалки й важка робота. Вона й воду носила, вона й стирала, і обід варила.
Але мачуха однаково ненавиділа про-тие лютою ненавистю, тільки й мріяла, як би зжити її зі світла.
Ось одного разу у холодний зимовий день мачуха й про-хана грілися у вогнища. Разморилась про-хана від жари й говорить:
- Ой, як мені" пекуче стало! Зараз би з'їла чого-небудь холодненького.
- Прагнеш небагато сніжку?
- Сніг адже несмачний, а я прагну чого-небудь холодного так смачного.
Задумалася про-хана й раптом як лясне у долоні:
- Земляники, прагну суниці. Червоних спілих ягідок прагну.
Про-хана була вперта. Уже якщо що їй у голову взбредет, ніколи не відступиться. Підняла вона голосний плач:
- Мама, дай суниці. Мама, дай суниці. Не змогла її мати втихомирити й ось що придумала.
- Про-Тие, про-тие, мабуть-но сюди, - покликала вона пасербицю.
Про-тие саме стирала білизну на задньому дворі. Біжить вона на заклик мачухи, на ходу мокрі руки витирає.
- Агов ти, ступай-но у гори й набери ось у цей кошик спілої суниці. Чуєш? А поки не набереш повного кошика, не смій додому й очей показати. Зрозуміла?
- Але, матінка, хіба росте суниця у середині зими?
- Росте не росте, а ти одне пам'ятаючи: прийдеш голіруч, додому не пущу.
Виштовхнула мачуха про-тие з будинку й Двері за нею міцно-преміцно замкнула.
Взула про-тие солом'яні сандалії на босу ногу, а куди йти, не знає. Узимку у горах суниця не росте. Але й з мачухою не посперечаєшся. Постояла-Постояла про-тие надворі, побрала кошик і пішла у гори.
У горах було тихо-тихо. Сніг валився пластівцями. Високі дерева під снігом видалися ще вище.
Шукає про-тие суницю у глибокому снігу, а сама думає: «Вірно, мачусі набридло, що я на світі живу, того й послала мене сюди на погибель. Краще мені тут змерзнути. Може, тоді я свижусь зі своєю рідною матінкою».
Полилися у дівчинки сльози, бреде вона, сама не знаючи куди, не розбираючи дороги. Те підніметься, спотикаючись і падаючи, на гору, то скотиться у долину. Нарешті від утоми так холоду звалилася вона зовсім. А сніг усе йшов, усе йшов і скоро намів над нею білий горбок.
Раптом хтось окликнув про-тие по імені. Відкрила вона ока. Бачить: нахилився над нею старий дід з білою бородою.
- Скажи, про-тие, навіщо ти прийшла сюди у такий холод?
- Матінка веліла мені набрати спілої суниці, - відповіла дівчинка, ледве ворушачи крижаними губами.- А то веліла й додому не приходити.
- Так хіба не знає вона, що взимку суниця не росте? Але не засмучуйся, ідемо із мною.
Піднялася про-тие із землі. Та стало їй раптом тепло й утоми наче й не було.
Крокує старий по снігові легко-легко, про-тие за ним біжить, і ось диво? Стелиться перед нею сніг, немов. міцна гарна дорога.
- Геть там спіла суниця, - говорить старий.- Збери, скільки треба, і ступай додому.
Подивилася про-тие туди, куди він указував, і очам своїм не вірить. Росте у снігу велика червона суниця. Уся галявина ягодами посипана.
- Ой, суниця! - тільки й могла сказати о-тие.
Раптом дивиться вона: старий кудись пропав, коштують колом одні дерева.
- Отож він хто! Бог-Хоронитель цієї гори! Ось хто врятував мене!
Склала про-тие молитовно руки й низько поклонилася. Потім набрала повний кошик суниці й побігла додому.
- Як, ти й насправді знайшла суницю? - ойкнула мачуха. Думала вона, що ненависної пасербиці вже у живих немає.
Обрадувалася про-хана, села у самого вогнища й давай класти ягоду за ягодою у рота, присуджуючи:
- Ах, смачно! У роті тане!
- Ну-но, ну-но, і мені дай!
Спробувала мачуха й мовою прицмокнула. А пасербиці жодної ягідки не дали. •
Про-тие й не подумала Ображатися, не звикла вона до ласощів. Зморив її сон. Прикорнула вона у вогнища й дрімає.
Раптом мачуха підбігла до неї, голосно тупотячи ногами, і закричала у саме вухо:
- Про-Тие, про-тие!
Струснула вона дівчинку за плече.
- Агов ти, слухай, про-хана не прагне більше червоних ягід, прагне лілових, ступай жваво у гори, збери лілової суниці.
Злякалася о-тие.
- Але, матінка, адже вже ніч надворі, а лілової суниці, мабуть, і на світі немає. Не жени мене у гори, матінка.
- Що ти говориш таке? Ти адже старша сестра, повинна усе давати своїй молодшій сестричці, що та не попросить. Знайшла ж ти червоні ягоди, знайдеш і лілові. А то й додому не приходь!
Виштовхнула вона пасербицю з будинку без усякої жалості й двері за нею зі стукотом захлопнула.
Побрела про-тие у гори. Зробить один крок, зупиниться, зробить іншої, зупиниться й заплаче-заплаче. А у горах напало багато свіжого снігу. Уже «е у чи сні збирала вона тут свіжу суницю?
Колом усе темній ставало. Раптом десь вовки завили. Затремтіла всім тілом про-тие, ухопилася за дерево.
- Про-Тие! - почувся раптом тихий заклик, і звідки не візьмися з'явився перед нею знайомий дід з білою бородою.
- Ну що, про-тие, сподобалася твоїй матінці червона суниця? Смачна була? - ласкаво запитав її старий.
Подивилася йому у особу про-тие й раптом заплакала у голос, так їй гірко стало:
-- Матінка веліла цього разу принести лілової суниці.
Почервонів старий від гніву, ока у нього блиснули страшним блиском.
- Пошкодував я тебе, того й послав їй червоних ягід, а ця лиходійка геть що придумала! Ну, добре ж, я провчу її! Ступай за, мною!
Старий пішов уперед більшими кроками. Швидко, як вітер, спустився він на дно глибокої долини, а дівчинка за ним біжить, ледве поспіває.
- Дивися, про-тие, ось лілова суниця! Глянула про-тие й» очам не вірить! Увесь сніг
Навколо світиться ліловими вогниками. Усюди розсипана велика, гарна, налита соком лілова суниця;.
Боязко зірвала про-тие одну-дві ягідки. Навіть на дні кошика світилися ягоди ліловим блиском.
Набрала про-тие повний кошик і пустилася із усіх ніг додому. Отут гори самі собою розсунулися й у одну мить виявилися далеко за, а перед нею, немов з-під землі, рідний будинок виріс.
Тримає про-тие перед собою кошик обома руками, начебто щось страшне, і голосно кличе:
- Відчини, матінка, я знайшла лілову суницю.
- Як! Лілову суницю! - ойкнула мачуха. Думала вона, пасербицю вовки з'їли. Та що ж!
Про-тие не тільки повернулася живаючи-здоровіша, але й суниці принесла, який на світі не буває. Неохоче відімкнула мачуха двері, глянула, і у неї навіть холос перехопило! Насилу-Те вимовила:
- Ах, лілова суниця! Про-хана давай сунути ягоди у рота:
- Ах, смачно! Мова можна проковтнути. Спробуй, мама, скоріше; таких смачних ягід, вірно, навіть боги не їдять.
Та давай набивати собі рота.
Про-тие початку був відговорювати сестру з мачухою:
- Матінка, сестриця, вуж занадто ці ягоди гарні. Так і світяться! Не їжте їх...
Але про-хана злобливо крикнула:
- Наїлася, вірно, потихеньку у горах до відвалу, так мало тобі, прагнеш сама усе доїсти. Знайшла дурочек!
Послухала мачуха свою дочку, вигнала пасербицю з кімнати й жодної ягідки спробувати їй не дала.
Але не встигнули мачуха й про-хана доїсти ягоди, як самі сталі ліловими-ліловими й до ранку обидві вмерли.
Згодом вийшла про-тие заміж, і народилися у неї діти. Багато збирали вони у горах червоних, спілих ягід, але у зимову пору суниці під снігом ніхто більше не знаходив.