Жив колись у маленькому гірському сільці старий-дроворуб. Рідних у нього не було, ось і жив він удвох з - своїм собакою. Разом вони у гори ходили - хмиз збирати, разом потім його у місто на продаж відвозили. Продадуть - куплять рису, тем і жили. Ось якось раз зранку відправився дроворуб у ліс. Іде - по сторонах дивиться, пташок слухає, а собака спереду біжить, хвостиком виляє. Раптом бачить старий: зупинився собака, вуха підняла, а
Потім прожогом у зарості кинулася.
- Агов, агов, почекай! Куди ти? - закричав дроворуб. Та за собакою у глиб лісу побіг. Глядь: лежить у старого дерева ведмідь, стогне жалібно, а рушити не може. Підійшов старий ближче - а ведмідь-те поранений: стирчить із лапи гостра стріла.
- Ось бедняжка! - викликнув старий.- Треба б тобі допомогти.
Вийняв він стрілу з ведмежої лапи, а кров-те як заюшить. Підбігла отут собака й давай рану зализувати. Зірвав дроворуб полинь, до рани приклав - Полегшало ведмедеві.
- Ну ось і славно, - сказав старий.- Тепер ти, ведмідь, лежи тихенько й не рухайся, скоро біль твоя пройде.
Наступного дня знову прийшов дроворуб зі своїм собакою ведмедя провідати. Стали вони за ним доглядати так підгодовувати. Зовсім скоро поправився ведмідь і став старому у всьому допомагати.
Занурить, бувало, дроворуб хмиз на візок, ведмідь її по стежці везе, а собака позаду штовхає. Так вони до міста і йшли. А у місті тільки й розмов - те, що про ведмедя, який візок із хмизом привозить. Як побачать люди, що старий з гори спускається, миттю на вулицю висипають, товар у нього купити поспішають. Добре зажив старий зі своїми звірами. Разом працюють, разом вечора коротають. Так кілька років і пройшло.
А отут нове лихо. Зовсім старий старий став, хворості його різні здолали.
Траплялося, що не було у нього сил ранком у гори йти.
Розв'язали сусіди покликати лікаря з міста, так пізно - помер дроворуб.
Стали люди думати, що тепер зі стариковими звірами робити. Багато їх дати притулок прагли. Так тільки собака з ведмедем по-своєму розв'язали.
Забралися вони на вершину пагорба, сіли у могили дроворуба й завили. Як не намагалися їх у село забрати, нічого не виходило. Стали тоді їм їжу на пагорб носити, а вони і є-те нічого не їдять.
Багато пройшло часу. Здохла старикова собака. Залишився ведмідь один.
Але ось якось раз прийшли люди до могили дроворуба, дивляться - немає ведмедя. Стали його шукати - знайти не можуть. Раптом бачать-лежить у самої дороги, що по пагорбу у'ється, великий камінь, ну точнісінько - ведмідь. Кажуть, що став той ведмідь-номінь село опікувати так селянам допомагати. Бувало, везуть вони товар у місто на продаж, а шлях-те нелегкий - спробуй візок на пагорб витягти, обов'язково до ведмедя-номеню підійдуть, поклоняться.
- Здраствуй, пан ведмідь, - скажуть.- Як нині твоє здоров'я? Загуде камінь, начебто з людьми здоровається.
- Допоможи нам, - попросять селяни.- Підніми візок на пагорб по крутій доріжці, дуже тебе просимо.
Гойднеться камінь вправо, гойднеться вліво, глядь - візок у гору сама поїхала.
Подякують селяни ведмідь-номінь, поклоняться йому низько й далі підуть.
Говорять, камінь той донині на дорозі лежить і у село ту тільки добрих людей пускає.