За давніх часів жив у одному селищі бідна стара людина, по імені Ханасака. Близько хатини старого Ханасака росло гарне вишневе дерево. Якось ранком, коли й сонце ще не зійшло, побачив Ханасака у свого дерева худий бездомний собаку. Добрий Ханасака пошкодував голодний собаку, нагодував її й залишив жити у своїй хатині. Коли настав місяць цвітіння вишень, Ханасака вийшов з будинку помилуватися своїм квітучим деревом. За Ханасака йшов собака. Коли собака порівняв із квітучою вишнею, вона раптом кинулася під дерево й почала рити лабетами землю.
- Не смій підривати коріння у дерева! - закричав Ханасака.- Ти погубиш мою улюблену вишню.
Але собака, не слухаючи хазяїна, продовжувала рити землю.
Розсерджений Ханасака підбіг до дерева й праг ударити собаку, але у цей момент він побачив, що собака відрив велику скриньку. Здивувався Ханасака й
Відкрив обережно на скриньці кришку. Відкрив-Та очам не повірив: скринька була наповнена срібними монетами.
У той же день задоволений Ханасака розповів про свою знахідку сусідам. А поруч із Ханасака жив багатий і жадібний старий. Коли сусід довідався, що собака Ханасака знайшла скарб, він прийшов до нього й сказав:
- Яка у тебе гарна собачка, Ханасака-Санг. Дуже гарна! Дозволь мені небагато погуляти з нею у себе у саду.
Не захотів Ханасака засмучувати сусіда, дозволив погуляти йому зі своїм собакою до заходу сонця.
Як тільки багатій привів собаку у свій сад, він відразу ж наказав:
- Шукай скарб!
Але собака не став шукати скарбу. Вона лягла на доріжці, позіхнула й закрила очі.
- Ах ти, ледаче падло!-закричав злобливо багатій і став бити собаку ціпком.- Шукай зараз же скарб! Ось тобі! Ось тобі!
Побитий собака підхопився з доріжки, підбігла до хиноки й прийнялася скребти під ним землю.
- Швидше, швидше рій! - квапив жадібний багатій, не відходячи від собаки ні на крок.
Та раптом він побачив, що собака відрив великою, покритий іржею ящик. Сан-Префікс, що означає шанобливе звертання. Хиноки - різновид кипариса.
- Скарб! Я знайшов скарб! - закричав радісно багатій і зірвав з ящика кришку.
Та тоді з ящика із шипом, вереском, писком виповзли огидні змії, ящірки, павуки, жаби, кажани.
- Ах ти, підла тварина! - заволав у люті багатій і так ударив собаку по голові, що та звалилася намертво.
Жорстокий старий витягся мертвий собаку на дорогу, закопав під сосною й прийшов до Ханасака.
- Твій собака здох, - сказав він сердито.-Я закопав її під пришляховою сосною...
Довго стояв у могили свого собаки сумний Ханасака. Потім він спиляв сосну й зробив з неї ступку для зерна.
- Щораз, коли я стану товкти зерно у цій ступці, - сказав Ханасака, - я буду згадувати мій собаку.
У той же вечір Ханасака кинув у ступку горсточку рису. Та як тільки він це зробив-свершилось чудо. Ступка відразу ж наповнилася доверху рисом. Але саме дивне почалося потім: скільки б Ханасака не брав зі ступки рису, вона як і раніше залишалася наповненої рисом.
Незабаром усі мішки у хатині Ханасака були наповнені добірним, очищеним рисом.
Здивувався багатий сусід: звідки у Ханасаки стільки зерна? Прийшов він до Ханасаке, поклонився, запитав ласкаво:
- Звідки у тебе, ушанований Ханасака-Сан, стільки прекрасного рису? Простодушний Ханасака й цього разу нічого не приховав від сусіда, усе розповів йому.
Тоді жадібний сусід скорчив сумну особу й став просити:
- Дорогою Ханасака-Сан, позич мені на один вечір твою ступку. Тільки на один вечір. Увесь мій рис з'їли миші, і тепер діти мої вмирають із голоду. Повірив добрий Ханасака брехунові, дав йому чарівну ступку. Прибіг багатій додому, насипав у ступку зерно, початків товкти. Та тільки він доторкнувся до ступки-свершилось чудо: зі ступки піднялася хмара отрутних мух, комарів, джмелів, бджіл, ос, москітів. Та всі вони, безупинно дзижчачи, кусали, дряпали й жалили жорстокої людину.
Тоді багатій схопив ступку й кинув її у палаюче вогнище. Згоріла чарівна ступка, тільки купка золи залишилася від неї. На інший день Ханасака прийшов до сусіда, став просити назад свою ступку. Багатій говорить:
- Ступка твоя збожеволіла. Стрибнула у вогонь і згоріла. Засмутився Ханасака:
- Ця ступка була мені пам'яттю про мій славний собаку. Дай мені хоч щіпку золи від згорілої ступки.
- Бери, - сказав багатій, - мені для тебе золи не шкода. Поклав Ханасака щіпку золи на долоню й пішов смутний додому. Була зима, і усе дерева стояли покриті снігом. Та ось, коли Ханасака підійшов до своєї хатини, налетів вітер, сдунул з його долоні золу й обсипав нею вишню. Та знову трапилося неможливе. На очах у всіх вишневе дерево Ханасака покрилося ніжними квітами.
Коли про це чудо довідався жадібний сусід, він зрадів.
- Ну, тепер я розбагатію! - викликнув він і, зібравши всю золу від згорілої ступки, побіг у палац правителя провінції.
У палацу його зупинила стража.
- Докладете шляхетному правителеві, - сказав багатій, - що я можу змусити цвісти серед зими будь-яке дерево у його саду.
Доклала варта правителеві про слова старого. Здивувався правитель, вийшов
Подивитися на людину, яка може взимку пожвавити його сад. Зупинився правитель під яблунею, сказав:
- Змусь цвісти зараз цю яблуню, і я щедро нагороджу тебе. Жадібний
Багатій моторно заліз на яблуню й, недовго думаючи, висипав на її галузі повну шапку золи. Золи було стільки, що вона заліпила правителеві ока, забилася у ніс, у вуха, у рота. А дерево, яким було, таким і залишилося.
- Це ошуканець! - викликнув сердито правитель.- Агов, варта! Схопити його!
Варта стягнула багатія з яблуні й так побила його ціпками, що він ледве живий добрався до свого будинку.
З тих пір ця людина навіть близько не підходила уводити, увести до ладу хатині Ханасака.