Трапилося це дуже-дуже давно. Висів на дзвіниці у храмі Сеннендзи, що у Симоносеки, величезний дзвін. Дзенькіт його розносився далеко по окрузі й завжди радував людей.
Щоранку у той самий година вдаряла дзвонар по дзвону.
- Ну ось, - говорили селяни, - це дзвонить дзвін храму Сеннендзи. Виходить, пора Нам у поле відправлятися.
Та щовечора пізнавали люди час по удару великого дзвона.
- Чуєте? - запитували вони один одного. - Уже продзвенів дзвін. Треба б додому вертатися. Так і жили люди у тих місцях: по удару дзвона. Але одного разу трапилося ось що. Вийшли селяни на поля, працюють, рук не покладаючи, раптом чують - дзвонить великий дзвін храму Сеннендзи. Здивувалися селяни:
- Не час ще нашому дзвону дзвонити. Може, лихо яка струсила? Почув дзенькіт дзвона й сам настоятель храму. Дуже його це розсердило: Що за непорядок такий! - подумав він. - Хто посмів у таку годину у дзвін ударити?!.
Вийшов настоятель із храму, на дзвіницю глянув, так так і остовпів: дзвін дзенькає, а дзвонаря-те й поруч немає!
- Ось дивина! - сплеснув руками настоятель. - Де ж це бачене, щоб дзвона самі по собі дзвонили?
Почалися з того дня у храмі Сеннендзи теперішні чудеса. Ледве вечір настане, підніметься на дзвіниці вітерець, а як північ настане, загуде дзвін, так на всю округу як заб'є: гони! гони! гони!
Стали люди зауважувати, що особливо голосно звучить він під час дощу або шторму. Неспроста усе це, - думали вони. Але що робити - не знали. А тим часом від дзвона у тому селі зовсім життя не стало. Б'є всю ніч безперервно, хоч вуха затикай. Натягнуть собі селяни ковдри на голову, а заснути однаково не можуть.
Та чому б усе це скінчилося - невідомо, якщо б не з'явилася одного разу вночі до настоятеля гарна дівчина. Увійшла вона нечутно у храм, у головах устала й говорить:
- Надіслав мене до тебе Володар морської із самого Палацу дракона. Дуже йому хочеться дзвін із твоєї дзвіниці мати. Накажи його до нас у палац відправити, а то більше лихо прийде - розлетиться твій храм, та й дзвін впридачу, ущент!
Сказала так, і у ту ж мить у струмок диму перетворилася. Поплив той димок над морем і зник.
На наступний ранок покликав настоятель селян, стали вони рада тримати.
- Раз Володар морської з Палацу дракона вимагає дзвін йому віддати, так і зробимо, - розв'язали селяни. - А то він нас зі світла зживе. Тільки як ми дзвін із дзвіниці знімемо й на берег морської віднесемо? Думали вони, думали, і розв'язали сітку сплести саму міцну, з жіночих
Волосся. Зібрали по селу волосся - хто пасмо віддав, хто дві, і сплели за дві ночі більшу мережу. Та треба ж: ні у першу ніч, ні у другу не бив більше дзвін.
На третій день зранку зібралися селяни перед храмом. Найдужчих покликали, щоб дзвін униз спустити могли. Вийшов із храму й настоятель.
Тільки зібралися люди за справу ухвалюватися, чують - заскрипіло щось на дзвіниці. Голови підняли, так так і обімліли: похитнувся дзвін, зітхнув
Начебто, так сам униз спускатися став. Іде - з боку на бік перевалюється. На кам'яні щаблі обережно так ступає! А їх-те без малого сотня буде!
Спустився дзвін, сітку із себе стряхнув, так по селу покрокував.
А як до пагорба підійшов, постояв, віддихався, так по крутій стежці нагору забиратися став. Так до берега моря й дійшов. Зупинився у самої води, як укопаний, а далі - ні з місця.
Підбігли селяни, думати сталі, як же тепер дзвін у воду вилучити.
- Покличте скоріше Матагоро, - кричать. - Він у нашому селі найдужчий!
Прибіг Матагоро, а з ним і всі силачі сільські. Підхопили вони дзвін і стали його у воду штовхати. Довго вони дзвін у море тягли, поки, нарешті, він на дно морське не пішов.
Подивився Матагоро: а у нього у руках колоколово вухо залишилося - так тягли, що відірвали.
Кажуть, що з тих пір потекла у селі спокійне життя, а настоятелеві храму таємниці великі відкрилися. Навчився він угадувати час штормів і тайфунів, припливів і відливів, нерідко рибалкам допомагав і врожай від непогоди рятував.
А для храму новий дзвін відлили - нітрохи не гірше колишнього. А наверх йому вухо від старого прилаштували, щоб не забували люди про дзвін з Палацу дракона.