У одному селі недалеко від ріки жив старий селянин. Було у нього дві дочки. Важко жилося селянинові. З ранку до вечора колупав він мотикою свій клаптик землі поблизу від будинку. Але земля була так погана, що врожаю не вистачало й на півроку.
Одного разу, коли селянин працював на своєму полі, до нього підійшов одягнений у ошатне кімоно якась людина й сказала:
- Добрий ранок, друг! Сонце ще не зійшло, а ти вже на поле. Навіщо ти утруждаешь себе так?
- Доводиться вставати раніше сонця, - відповів селянин. - Інакше і я, і мої дочки - усі ми вмремо з голоду.
- Мені шкода тебе, - сказав незнайомець. - Давай я спушу за тебе твоє поле.
Зніяковів селянин.
- Спасибі, добра людина. Але я дуже бідний і не смогу заплатити за твою працю.
Незнайомець уперся руками у коліна й поклонився селянинові у пояс:
- Віддай мені у дружин одну із твоїх дочок, і ми будемо у розрахунках. Бідний селянин зрадів, що його дочка вийде заміж за таку ввічливу й працьовиту людину, і промовив:
- Добре, я згодний.
Прийшовши додому, селянин сказав старшої дочки:
- Щастя не пройшло повз нас. Радій: на тобі прагне одружитися добра й працьовита людина. Він працює зараз на нашому полі.
Дочка підійшла до вікна, глянула на полі й раптом закричала:
- Батько, батько! Дивитеся скоріше, це людожер-перевертень! Селянин підбіг до вікна й побачив на своєму полі не людини, - а огидну волосату мавпу.
Заплакала старша дочка:
- Що ви наробили! Адже це людожер з найближчого лісу. Він поведе мене до себе й з'їсть, як з'їв уже багатьох інших дівчат.
Від жаху батько не міг виговорити жодного слова.
- Не бійся, сестра, - сказала раптом молодша дочка. - Та ви, батько, теж не зневіряйтеся. Скажіть людожерові, що я згодна стати його дружиною. Тільки купите мені у придане гарне віяло й велике глиняний казан.
Перед заходом сонця мавпа знову прийняла вид людини. Людожер увійшов у будинок селянина, поклонився й сказав:
- Я своя обіцянку виконав, поле обробив. Тепер ти повинен виконати свою обіцянку - віддати мені у дружин одну із твоїх дочок. Селянин указав на молодшу дочку й проговорив:
- Ось твоя майбутня дружина. Але я не прагну віддавати свою дочку без приданого. Приходь завтра опівдні. До цього часу усе буде готове.
- Добре! - проговорив перевертень. - Завтра рівно опівдні я прийду за своєю нареченою...
Як тільки людожер зник, селянин поспішив у крамницю. Тут він купив на останні гроші черепахове віяло й велике глиняний казан. На інший день рівно опівдні людожер з'явився за своєю жертвою. Наречена чекала його у білому весільному вбранні й тримала у руках нове гарне віяло. Побачивши нареченого, вона сказала:
- Я готова іти за вами. Тільки як бути із глиняним казаном? Це моє придане, і я нізащо не розстануся з ним.
Людожер покосився на казан і пробурчав:
- Тебе ніхто не змушує розставатися з ним. Бери його із собою, якщо тобі так потрібний цей казан...
- Що ви, що ви! - викликнула наречена. - Хіба ви не бачите, який він великий? Так мені його навіть не підняти!
- Добре, я сам понесу його, тільки підемо скоріше, - сказав перевертень.
- Але якщо ви понесете казан, то обидві ваші руки будуть зайняті, - сказала наречена.
- Ну й що з того? Нехай будуть зайняті! - закричав сердито перевертень.
- А як же я перейду через річку? - запитала дівчина. - Там такі хибкі й вузькі мостки. Я вмру від страху, якщо не зможу обпертися на вашу руку...
- Тоді залиши цей незграбний казан тут. Завтра я прийду за ним.
- Ні, ні, я обов'язково повинна побрати його із собою. Знаєте, що я придумала? Дозволите, я прив'яжу казан вам на спину. Тоді усе буде добре: ви зможете допомогти мені перейти через ріку.
- Добре, - погодився людожер. - Скоріше прив'язуй казан, і ми відправимося у шлях!
Про себе ж перевертень подумав: Дай тільки завести тебе у ліс, а там я швидко з тобою розправлюся!
Дівчина прив'язала міцно-преміцно до спини людожера величезний глиняний казан, попрощалася з батьком, із сестрою й відправилася за нареченим. Вона йшла за людожером і безупинно захоплювалася своїм новим віялом:
- Ах, яке прекрасне віяло! Я певен, що такого віяла немає навіть у дочки знатного самурая! Я вмерла б від горя, якби втратила таке віяло! Людожер слухав ці слова й злобливо думав: Ти вмреш раніше, чим думаєш! Я вже бачу за рікою вершини дерев. Там у лісі я тебе й знімання!.. Незабаром вони підійшли до ріки. З одного берега на інше минулому перекинуті дерев'яні мостки. Людожер побрав дівчину за руку, і вони направилися на інший берег. Але ледь вони досягли середини ріки, як дівчина злякано скрикнула:
- Перегодите, перегодите! Я упустила віяло, моє прекрасне віяло! Яке страшне нещастя!!!
- Ніякого нещастя немає! - сердито сказав людожер. - У моєму будинку безліч дорогоцінних віял... Поспішимо, і ти сама скоро у цьому переконаєшся. Запевняю тебе, що через годину ти вже не будеш засмучуватися.
Дочка селянина, звичайно, відмінно зрозуміла, чому людожер говорить, що через годину вона вже не буде засмучуватися. Закривши особу руками, дівчина зробила вигляд, що плаче, і горестно викликнула:
- Це віяло подарувало мені мій дорогою батько! Хіба ви не знаєте, як треба берегти батьківські подарунки! Ні, немає! Боги покарають мене, якщо я забуду про батьківський подарунок. Благаю вас, дістаньте із дна ріки моє дорогоцінне віяло!
- Добре! - закричав людожер. - Я дістану тобі віяло! Стій на мостках і не ворушися, а то впадеш.
Із цими словами людожер утік з мостков на берег і ввійшов у воду.
- Пройдіть, будь ласка, ще небагато, віяло впало далі, - сказала дівчина, побачивши, що перевертень зупинився недалеко від берега. Людожер просунувся й початків шарити руками по дну.
- Не там, не там! - закричала йому з мостков дівчина. - Ближче до середини!
Людожер знову зробив кілька кроків уперед.
- Далі, ще далі! - закричала знову дочка селянина. Тепер вода доходила людожерові вже до грудей.
- Вам залишилося зовсім небагато, зовсім небагато! - викликнула дівчина. - Віяло перебуває у ваших ніг, я відмінно бачу його зверху. Скоріше поринайте, поки віяло не віднесло плином.
Забувши про те, що на спині його величезний глиняний казан, людожер щосили пірнув. Казан миттєво наповнився водою й відразу ж утянул людожера на дно. Скільки перевертень не бився, - усе виявилося даремним: вуж дуже міцно був прив'язаний на його спині казан.
Так селянська дочка врятувала життя собі й своїй сестрі.
З тих пір і говорять люди: борися з нещастям розумом, а не сльозами!