Давно, давно, багато років тому жили старий з бабою. Якось раз відправився старий у гори збирати хмиз. Стала справа до полудня підходити. Зголоднів він і сіл поснідати на березі гірської річки. Вода у ній прозора, чиста. Раптом бачить старий: по дну повзе щось. Придивився він: «Е, так це краб! Дивися ти будь ласка, тут краби водяться!»
Кинув дід у воду трохи рисинок. Зрадів краб, став їх ловити й піймав усе до однієї. А старий дивиться й сміється. З тих пір, бувало, як не піде у гори, усі чим-небудь так погодує краба. Полюбився він старому.
«Поберу його додому, - думає.- Нехай живе у мене».
Приніс його старий додому й говорить:
- Баба, а баба, дивися, якого я краба приніс!
- Та правда, гарний! - відповідає баба.- Ох, вірно, і смачний же він! Відгодуємо його так зваримо.
- Скажеш теж, стара! Я його знаещь як полюбив!
Сховав дід потихеньку краба у колодязь, щоб баба про той не провідала. Повернеться з лісу й кличе:
- Краб, агов, краб, косо-косо! Пливи сюди, це я, старий дід!
Щораз, як зачує краб голос старого, так і випливе із дна колодязя, клішнями ворушачи. А старий пригощає його чим-небудь ласим і присуджує:
- Краб, дружочек мій, у тебе адже теж є серце! Слухай же гарненько, що я тобі велю. Стане тебе кликати моя баба, ти дивися не показуйся їй на очі. Якщо випливеш із дна, з'їсть тебе неодмінно, так і знай. Тільки тоді й пливи, як почуєш: «Краб, агов, краб, косо-косо, це я, старий дід». А баба усе не могла заспокоїтися:
- Де тільки мій старий такого жирного краба сховав?
Шукала вона, шукала, не знайти ніде.
Ось якось раз старий, повернувши додому, пішов, як завжди, до колодязя ноги помити.
Запримітила баба, що він немов сам із собою розмовляє. «Що б це могло значити?» — подумала вона, підкралася непомітно й слухає. А старий свого краба кличе:
- Краб, агов, краб, косо-косо, це я, старий дід, прийшов.
Побрала бабу досада.
- Отож куди дід його заховав! Ну добре ж, нехай тільки піде завтра у гори, поласую на славу.
Не встигнув на інший ранок старий піти у ліс, як баба побігла до колодязя й кричить:
- Краб, агов, краб, косо-косо, це я, старий дід, прийшов.
Почув краб знайомі слова й піднявся із дна колодязя. Бачить баба: од'ївся він і виріс, став більшим-більшим. Схопила його й кинула прямо у кипляч, вирує воду: Шльоп! Зварився краб, став червоним, як вогонь. Поласувала баба ніжним м'ясом, а шкарлупку кинула на смітник під водостік.
Повернувся старий з лісу й кличе, як звичайно, свого улюбленця краба:
- Краб, агов, краб, косо-косо, це я, старий дід, прийшов.
Кликав він, кликав, але краб з води так і не здався.
- Тому б це? Утік він, чи що?
Став дід усюди шукати краба, немає його ніде, та й годі! Засмутився старий.
- Раптом звідки не візьмися — порх — прилетіла гарна пташка, села на дерево перед старим і защебетала:
- Дідусь, дідусь! Повернувся нарешті. М'ясо краба у баби у животі, а шкарлупку на смітнику пошукай, пин-яру, пин-яру, сян!
«Яких тільки чудес на світі не буває!» — подумав старий. Заглянув на смітник під водостік. У - У - самій справі, валяються там шкарлупки так клішні. Засмутився старий. Заливаючись сльозами, зібрав він їх і закопав у самому далекому куті двору, а над могилкою посадив деревце азалії.
Як прокинувся на інший ранок, так першою справою подумав: «Треба полити саджанець водою, не те засохне». Пішов до деревця, а воно усе посипане золотими квітами, так і горить на сонце, так і блискає. Зрадів старий:
- Агов, баба, мабуть-но сюди! З'їла ти мого краба, не пошкодувала. А я шкарлупку його у землю закопав, деревце на могилці посадив, і розцвіло воно золотими квітами. Треба берегти його, гарненько поливати.
Але не встигнув старий піти у гори, як баба бігцем до деревця.
- Гляди ж! перегоди ти у мене! Усі квіти обірву, по вітру розмічу.
Дивиться, а на азалії вже не золоті квіти, а прості.
- Ти що морочиш мене, треба мною насміхаєшся, погана лозина! - розсердилася баба.- Зрубаю я тебе під самий корінь і спалю.
Зрубала вона азалію й спалила.
Повернувся з лісу старий і першою справою поспішає на золоті квіти помилуватися. Дивиться, немає деревця. Здивувався він:
- Баба, а баба, куди моя азалія пропала?
- А ти навіщо таку дрянь надворі посадив! Тільки бісила вона мене. Не золоті на ній квіти росли, а прості. Ось я її й спалила, серце відвела.
Що будеш робити! Запитує крізь сльози старий:
- Скажи хоч, куди попіл справи?
- А де йому бути? У вогнищі.
Вигріб старий попіл з вогнища, Усе-таки, думає, хоч яка-небудь пам'ять залишилася. Став він сипати попіл на поле. Подув отут вітер, полетів попіл хмариною й обсипав гілки дерев. Стали раптом розпускатися на гілках золоті квіти, заблискали, заблискали на сонце.
Прилетіла знову пташка й щебече:
- Дідусь, дідусь, не сип тут, сип на дорозі, пин-яру, пин-яру, сян!
Послухався старий. Дивиться: усе дерева по обидві сторони проїзної дороги золотими квітами розцвіли, так блискають, що очам боляче.
Отут саме їде князь зі своєю свитою. Побачив він золоті квіти, зупинив коня, любується, око не зводить.
- Ніколи, - говорить, - не бачив я такої краси!
Обдарив князь старого великими дарунками. Почула про це баба, загорілася від жадібності:
- Гляди ж! я ще краще зроблю. Ще більше подарунків одержу -
Нагорнула повне цебро попелу й чекає на узбіччі дороги, коли князь знову проїде повз.
Ось здалася довга низка людей. Виждала баба, щоб сам князь із нею порівняв, і давай сипати попіл повними пригорщами. Але не розпустилися на деревах золоті квіти. Полетів попіл по вітру, засипав князеві ока, набився йому у ніздрі, у рота, перебруднив усього з голови до ніг. Розгнівався князь так, що дивитися страшно було.
Злякалася баба князівського гніву, позадкувала. Задкувала, задкувала назад — і обернула маленьким крабом. Побіг краб і зарився глибоко у пісок на березі гірського струмка.
Ось тому краби так полохливі, відразу у піску ховаються.