Трапилося якось одному князеві відправитися у далекий шлях. Вийшов він ранком на ґанок, на небо глянув і говорить своїм слугам:
- Видасться мені, що сьогодні неодмінно дощ буде. Не забудьте парасолі прихопити. Переглянулися слуги здивовано: про який дощ пан тлумачити бажатиме - небо ясне, сонечко привітне світить, жодного хмарини не мабуть. Так вони парасолі й не побрали.
Рушив князь у шлях. Раптом до полудня, звідки не візьмися, набігли на небо хмаринки, задув вітер, а потім і дощ заюшив. Так такий сабоний! Добралися князь із придворними до маленького сільського храму, сховалися під дахом.
- Я ж говорив, що неодмінно дощ буде, - зрадів князь.- Ось
Що значить передбачливість! Добре, що ми із собою парасолі прихопили! Злякалися отут слуги не на жарт, по кутах поховалися. "Не зносити нам тепер голови, - думають, - уже боляче наш князь у гніві страшний!" А князь їм кричить:
- Агов, слуги, парасолі несіть! Колись нам отут прохолоджуватися - у дорогу пора!
Ще більше злякалися слуги:
- Вибач нас, пан, - говорять, - не побрали ми з будинку парасолі. Як почув князь такі мовлення, заблискали у нього ока злістю:
- Ну, перегодите у мене! - закричав.- Ось до місця доберемося, я вам поясню, що значить князівського наказу ослухатися!
Зрозуміли слуги, що не минути їм суворих покарань - зовсім зажурилися. Був серед них один хлопчик - молодший слуга. Пристрасть як він жарту всякі любив. Як почне історію яку-небудь розповідати, усі навколо зі сміху так і підкочують, навіть похмурі й ті посміхаються.
- Так, негоже накази князя не виконувати, - сказав він. - Ну так ви не засмучуйтеся, що-небудь придумаєте.
- Що ж тепер придумаєш?-зітхнули слуги. - Дуже наш князь сердитий.
- Треба його розвеселити, - догадався молодший слуга. - Посміється князь - гнів і пройде.
Подивилися на нього слуги недовірливо:
- Важко князя розсмішити, коли він у гніві перебуває.
- Не турбуйтеся, - заспокоїв їхній юнак.- Це вже моя турбота.
- Та те правда, - погодилися слуги.- Тільки ти нам допомогти й можеш.
- Слухайте мене уважно, - наказав молодший слуга.- Як почуєте князівський сміх, відразу до князя біжіть і прощення просите. Направився молодший слуга до князя, поклонився й говорить:
- Дозволь мені, князь, слово мовити.
- Що тобі треба, ледар? Говори! - дозволив князь. Схилився слуга у уклоні ще нижче.
- Прийшов я каятися у великих гріхах своїх, - мовив юнак. - До вас прийшов - до пана своєму.
Здивувався князь:
- Ти ще такої молодий, звідки у тебе гріхи великі узялися?
- Соромно мені зізнатися, - відповідає юнак, - але думав я раніше, що невірно боги землю створили, непродумано усе у житті нашої влаштували.
- У чому ж ти богів дорікнути надумав?-запитав князь.
- Ну ось хоча б побрати сьогоднішній день, - став пояснювати слуга.- Тільки ми за ворота виїхали, дощ полив, а сиділи б будинку, жодна крапля з небес не впала б.
- Дощ - це не лихо, - відповів князь, - та й ми не цукрові - не станемо. Гірше, що побачив я, як дурні мої слуги - змусили мене під дощем мокнути.
- Повір, мій пан, - посміхнувся юнак, - що не тільки це допоміг довідатися сьогоднішній дощ.
- А що ж ще?
- Зрозумів я, що до кінця життя повинні ми бути вдячні богам, що створили вони нас такими, які ми є.
- Поясни ліпше, - попросив князь.
- чи Бачиш, мій пан, відправилися ми сьогодні у далекий шлях і потрапили під дощ. Вимокнули усе до нитки. Але це не страшно. Неприємно те, що краплі дощу попадали у рота, вуха й ока. Та ось я подумав: як славно придумали боги, що зробили нам носи дірочками вниз. Адже якби наші носи дивилися дірочками нагору, у них би потрапила вода, тому що у наших носів немає замочков і закрити їх ніяк не можна. А якби на наших носах, що дивляться нагору, висіли замочки, ми б не змогли дихати й умерли. Так що прийшов я каятися, що погано про богів думав. Уп'явся князь на свого слугу, хвилину так постояв, а потім як зарегоче:
- Ой, не можу, ой, вморив! Ти дивися, що придумав - замочки для носа! Носи дірочками нагору! Ой, не можу, зараз лопну від сміху! Сміється князь, зупинитися не може. А отут саме й інші слуги підбігли.
- Помилуй нас, князь, - просять, - за те, що ослухатися тебе посміли.
- Добре, добре, ступайте, - махнув рукою князь.- Це треба ж - замочок для носа! Ось насмішив!
Скінчився дощ, знову сонечко засяялося. Знову князь у шлях рушив, поки їхав, усе повторював:
- Замочок для носа! Ось сміхота! Замочок для носа!