Багато років тому приїжджав у гірські селенья кукловод з театру Авадзи по імені. Масаемон. Усюди йшла про нього добра поголоска. Та насправді, він був майстром своєї справи.
Щороку навесні влаштовував Масаемон надання, а потім вертався на острів Авадзи й жив там до наступної весни. Ляльок своїх він віддавав на схов кому-небудь із місцевих селян або власникові балагана, і лежали вони, замкнені у скрині, довгі-довгі місяці...
Не могли ляльки спокійно переносити цю образу. Щовечора починали вони голосно скаржитися.
- Ми не прості байдужі ляльки, - гнівалася найкраща з них, що відіграла ролі самураїв.- Нас наряджають у людські плаття й виводять на сцену, щоб ми людей зображували. У цьому наше високе покликання. А нас звалили як потрапило у скриню, немов старе непотрібне дрантя. ПРО, жорстокість! ПРО, невдячність!
Та навіть самі простенькі ляльки на останніх ролях теж голосно нарікали:
- Що у нас за життя! На тростинах нас не водять, руки й ноги у нас зависли, як ганчірки! Адже отак можна й з туги подохнуть!
Потім діставали вони із дна скрині гонги й барабани й піднімали страшний шум: гантян, докодон!
Зупиниться запізнілий перехожий і прислухається: де це йде такі веселощі?
Спочатку жителі села не дуже цьому дивували. Думали вони, що у хазяїна комори, де стояла скриня з ляльками, щовечора гості збираються. Але нарешті пішли по селу толки й пересуди.
Якось раз увечері один перехожий — видне, він був цікавіше інших — тихенько заглянув у комору. Бачить він: у коморі ні душі, але хтось просторікує у куті, як справдешній самурай:
- У колишні часи не те що ляльки, навіть люди, проходячи повз мене, віддавали шанобливий уклін, але нині запанували у нас неуцтво й брутальність вдач!
«Чудеса, та й годі! Як потрапив туди самурай?» — подумав перехожий і став удивлятися ще пристальнее. Дивна справа! Голос доносився з великої скрині!
Перехожий побіг до хазяїна комори й розповів йому про усе. Поспішив хазяїн у комору разом з усіма своїми домашніми. А там коштує гомін багатьох голосів, гримлять гонги, рокочуть барабани... Та весь цей шум іде зі скрині, яка залишила на збереження Масаемон з острова Авадзи, але відкрити скриня не можна, ключа немає.
Зараз же послали гінця на острів Авадзи до Масаемону. Приїхав він. Відімкнула скриня, дивиться: лежать у ньому ляльки тихо й сумирно, начебто нічого й не було.
Саме у цей час зупинився у тому ж селі проїздом знаменитий розповідач казок дзерури з Едо по імені Такембто Гидаю. Дійшов уводити, увести до ладу нього слух про цей незвичайний випадок, і захотів він подивитися на ляльок своїми очима. Заглянув у скриню й головою покачав.
- Те ж саме трапилося одного разу й у нас у Едо, - повідав Гидаю.- Та по тій же причині. Кинули ляльок у купу як потрапило й залишили лежати, немов старий мотлох...
- Що ж тепер робити?
- Це ж ляльки-актори. Якщо вже доводиться забрати їх на час, то треба робити це дбайливо й шанобливо, щадячи їх почуття, - говорить Гидаю так, немов він сам своїми вухами чув скарги ляльок.
- Ось тому у нас у Едо є гарний звичай, - додав він, - ранком і ввечері виймати ляльок зі скрині й улаштовувати з ними врочистий хід. Та вже, у всякому разі, треба дбайливо забирати їх після вистави, інакше ляльки ображаються, як люди... Та кожний актор їх зрозуміє!
З тих пір Масаемон з острова Авадзи завжди випливав цій добрій раді, і ляльки у нього ніколи більше не нарікали на свою долю.