Давним-давно жив-був один цар. У цього царя було троє синів: один розумний, інший ще розумніше, а третій самий розумний. Одного разу цар сказав синам:
- Пора вас женити. Молодший син відповів за всі:
- Добре, тільки постарайся, батько, щоб усі три дівчата були з одного будинку.
- Добре, - говорить цар, - треба буде пошукати. У багатьох батьків є по три дочки, але я для вас повинен вибрати самих гідних.
- Це твоя справа, батько, - відповідає молодший син, - вибирай! Призвав цар візира.
- Багато лета здраствувати тобі цар, - сказав візир.- Що накажеш?
- Розв'язав я женити своїх синів, - говорить цар.- Потрібно знайти трьох наречених з одного будинку. Збирайся, підемо знайдемо трьох дівчат, посватаємо за моїх синів.
- Багато лета здраствувати тобі цар. Підемо пошукаємо.
Сіли вони на коней, пустилися у дорогу. Скільки не шукали, у які будинки не заходили, не могли знайти дівчат по своєму смакові. Цар говорить:
- Послухай, візир, багато ми міст об'їхали. Давай ще поїдемо у Багдад, пошукаємо. Якщо й там не знайдемо, то повернемося додому.
Поїхали вони у Багдад, ходили, шукали, кружляли по місту, знову не знайшли наречених для царських синів.
- Візир, - говорить цар, - раз вуж ми тут, підемо до багдадського царя, засвідчимо йому своя повага й рушимо у дорогу назад.
Пішли вони у гості до багдадського царя. Він улаштував для них бенкет, а на цьому бенкеті три дівчата підносили гостям частування. Багдадський цар запитує подорожан:
- Навіщо подарували у наші краї-зі справою або для свого задоволення? Відповідає йому цар:
- Розв'язав я своїх синів женити на трьох дівчатах з одного будинку. А хто ці красуні, які підносили нам частування?
- Це мої дочки.
- Яка удача! - говорить цар.- Вони мені усе подобаються. Віддай їх заміж за моїх синів.
- Уважай, що я приношу їх тобі у дарунок, - відповів володар Багдада.
- Дякую тобі, - поклонився приїжджий цар, - поклич своїх дочок. Я надягну їм на пальці по золотому кільцю.
Увійшли три дівчата: і була старша з них прекрасна, середня ще прекрасніше, а молодша сама прекрасна. Їхній батько, володар Багдада, поздоровив із заручинами й знову влаштував прекрасний бенкет.
Ранком приїжджий цар подякував хазяїнові й сказав:
- Зараз я поїду додому, а через місяць повернуся із синами, зіграємо весілля.
Відправився цар назад у свою країну. Усі три сини виїхали йому назустріч.
- Світло очам вашим, - говорить цар.- Усіх трьох я обручив з дочками володаря Багдада. Я попросив місяць строку, щоб підготуватися до весілля.
Замовив цар три розкішні дівочі вбрання й три вбрання для юнаків. Через місяць усе було готове.
- Візир, - говорить цар, - поберемо із собою моїх синів, п'ятсот вершників і поїдемо у Багдад, привеземо моїх невісток, зіграємо весілля.
Молодший син заперечив йому:
- Якщо ми усе виїдемо, хто ж залишиться у нашому палаці? Можуть напасти вороги під час нашої відсутності. Ви поїдьте, а я залишуся будинку. Мою наречену ви привезете із собою.
- Вірно ти говориш, - погодився цар. Молодший син на прощання сказав батькові й братам:
- Як будете вертатися з Багдада й доїдете до джерела під червоним пагорбом, не сходите з коней, не пийте там води й не розбивайте табір. Там вас буде підстерігати небезпеку.
- Добре, - обіцяли вони, - будемо пам'ятати. Рано ранком усі, крім молодшого сина, рушили у дорогу. З музикою, із зурною й доолом у'їхали у місто Багдад, прибутки на царський двір і спішилися.
Володар Багдада прийняв їх як личить: з почестями, радо. Привели дівчат, нарядили їх у нові плаття. Двоє старших синів підійшли до своїх наречених, побрали їх за руки й пішли з ними у сад, а молодша сестра залишилася одна й уся залилася сльозами. Розгнівався володар Багдада й говорить цареві:
- Раз у тебе тільки двоє синів, для чого ти сватав трьох дівчат?
- Клянуся тобі своєю головою й твоєю головою клянуся, що у мене три сини, - відповідав цар.- Третій залишився у палаці, щоб вороги не застали нас зненацька. Твою третю дочку поберу я із собою, і весілля з моїм сином зіграємо у нас.
Старших синів женили, улаштували бенкет на славу, а ранком стали збиратися у дорогу назад.
Володар Багдада говорить цареві:
- Нехай твоя звита їде, а ти ще посидь із мною, вип'ємо по чашечці кава, ти їх потім наздоженеш.
Цар погодився. А царська звита й сини з молодими дружинами тим часом доїхали до червоного пагорба. Візир говорить:
- Щось наш цар запізнюється. Давайте розіб'ємо намети й почекаємо його тут.
Розбили намети, сталі готовити їжу. Нарешті під'їхав цар. Говорить їм.
- Збирайтеся зараз же, виїдемо звідси. А візир заперечує йому:
- Уже темно, куди ми зараз рушимо? Ось розвиднить, і поїдемо.
- Візир, - говорить цар, - ти хіба не чув, як молодший син попереджав нас, що це небезпечне місце?
- Чого ти боїшся?-засміявся візир.- З нами п'ятсот вершників, ціле військо, і ми ж ще повинні боятися?
- Дійсно, - говорить цар, - напевно, ти правий, залишимося.
А коли розвидніло й цар прокинувся у своєму наметі, він побачив, що його табір з усіх боків оточив величезний вишап.
- Пропусти! - закричав вишапу всі п'ятсот вершників відразу. Але вишап розсміявся так, немов грім загримів:
-Га, ха, ха! Так я захочу, хвостом ворухну - і від вас сліду не залишиться. Сам цар став просити вишапа:
- Пропусти ти нас, нам треба поспішати у палац.
- Пропущу, - говорить вишап, - але тільки обіцяй, що віддаси мені свого молодшого сина.
- Нічого не поробиш, - говорить цар.- Треба ж звідси вибиратися. Обіцяю.
- Проходите, - говорить вишап.-Тільки наречену молодшого сина я залишу у стан. Відпущу її, коли царевич приїде.
Поскакали гінці у палац. Говорять молодшому царевичеві:
- Світло очам твоїм. Цар вертається! Побрав молодший син сто вершників, поскакав назустріч цареві. Побачив цар свого сина й гірко заридав.
- Багато лета здраствувати тобі, цар, - говорить син. - Що ж плачеш у такий радісний день?
- Тому плачу, - говорить цар, - що ради твого не послухався, зробив привал у червоного пагорба, а вночі нас оточив грізний вишап. Він праг нас знищити й не відпускав доти, поки я не обіцяв йому тебе, син мій. Він залишив у себе твою наречену як заручницю. Тепер ти знаєш, чому я плачу.
- Та дарма плачеш, - говорить молодший царевич. - Ось якщо я вмру, тоді поплачеш, а поки не усе загублене. Буду збиратися у шлях.
- Не ходи, - став благати його цар. - Не йди, залишися. Уже що повинне трапитися, того не минути...
- Ні, ні, - відповідає син.- Соромно нам буде перед володарем Багдада, якщо ми залишимо його дочку на поживу вишапу. Вибачайте всі!
Молодший царевич сіл на коня й відправився у шлях. Доїхав він до вишапа. Вишап говорить:
- Ласкаво просимо. Наречену твою я зберіг непошкодженої. Якщо послужиш мені вірою й правдою, віддам я тобі твою наречену, відвезеш її від мене й одружишся.
- Наказуй, я до твоїх послуг, - відповідає царевич.
- Сядь мені на голову, - говорить вишап.- Схопися міцно за вуха й не відпускай. Та нічого не бійся. Ми з тобою полетимо у небо.
Підняв вишап царевича вище сьомого неба й говорить:
- Дивися праворуч. Царевич подивився.
- Що бачиш там?
- Місто бачу.
- Це столиця царя Чинмачина, - говорить вишап.-А палац бачиш?
- Бачу.
- А величезну чинару перед палацом?
- Теж бачу, - А тепер вдивися й скажи мені: чи бачиш ти на гілках дівчину? Дивися уважно.
Спочатку царевич нічого не міг розглянути, а потім придивився й побачив дівчину.
- Бачу, бачу, - говорить.- Вона одягнена у червоне плаття й сидить майже у самої вершини. Вишап спустив юнака на землю й говорить:
- Піди й добудь мені цю дівчину. Тоді віддам тобі твою наречену. Дав йому вишап скатертина.
- Ось це, - говорить, - тобі на дорогу. Як проголодаешься, розгорни скатертину, знайдеш у нейвсе, що побажаєш.
Побрав царевич скатертина й пішов. чи Довго йшов, чи коротко, про те йому краще знати, дійшов до дрімучого лісу. А з лісу вискочили на дорогу два величезні дева й перепинили йому шлях.
- Стій, - говорять, - дуже ми голодні, хоч тобою закусимо!
- Не торкайте мене, - говорить юнак. - Я нагодую вас. Що б ви прагли з'їсти?
- Сім буйволів вистачило б нам, - говорять деви. Царевич розстелив скатертину й сказав:
- Скатертина, дай мені сім буйволів! Та відразу рівно сім буйволів зійшли зі скатертини на траву.
Накинулися на них деви, усе з'їли, усі кісточки обглодали й запитують юнака:
- Куди ти шлях тримаєш?
- Іду, - говорить, - у столицю Чинмачина.
- Що ж, - говорять деви, - ти нас нагодував, ми тобі за це добром відплатимо.
Один дев посадив його собі на спину й миттю доніс до границь свого девского царства.
- Ось, - говорить, - тобі на прощання моє волосся. Якщо зле тобі прийде, спали його.
Подякував царевич дева й пішов далі. Іде він, іде й бачить: рухається йому назустріч незліченне військо. Це кінні мурахи вертаються з війни проти мавп. Оточили мурахи царевича й повели його до мурашиного царя. Цар подивився на нього й говорить:
- Мені він не потрібний, заберіть його й з'їжте. Вам саме вистачить.
- Багато лета здраствувати тобі, цар, - говорить царевич.- Дозволь нагодувати твоїх підданих чому вкусніше, а мене нехай вони не торкають.
- Дозволяю, - говорить цар.
- Що ви любите їсти? - запитує юнак у кінних мурах.
- Пшеницю, ячмінь і просо.
- А скільки вам потрібно?
- Сто мішків наситили б нас цілком. Послав царевич скатертина, і відразу виявилося на ній сто мішків зерна. Наїлися мурахи досита.
А цар мурах дістав нитку й простягнув її царевичеві:
- Нагодував ти моїх підданих досита. Я тобі за це добром відплачу. Як прийде тобі туго, обмотай нитку навколо пальця, ми тоді прийдемо тобі на допомогу.
Пішов царевич далі. Ішов, ішов і бачить: іде назустріч військо. Ні кінця йому ні, ні краю. Підійшов ближче, побачив, що це мавпи, які билися з кінними мурахами. Оточили його мавпи й повели до свого царя.
- Багато лета здраствувати тобі, цар, - звертається він до царя.- Вели своїм підданим відпустити мене, а я їх досита нагодую. Чим нагодувати вас? - запитав він у мавп.
- Ми їмо мигдаль, банани й волоські горіхи.
- А скільки з'їсте?
- Ми з'їмо шістдесят мішків. Розстелив юнак скатертина й попросив у неї шістдесят мішків волоських горіхів, бананів і мигдалю.
Наїлися мавпи, а мавпячий цар простягнув юнакові два кільця й говорить:
- Нагодував ти моїх підданих досита, я тобі за це добром відплачу. Одне кільце надягни на праву руку, одне - на ліву. Одну руку вилучиш у воду-вода змерзне. Іншу вилучиш-лід стане.
Рушив юнак далі. Та нарешті дійшов до міста Чинмачина. А місто цей був оточений глибоким ровом, а мосту через цей рів не було. Вилучив він у воду ліву руку - вода змерзнула. Перейшов він через рів. Торкнувся кільцем правої руки льоду у рові - лід станув. У місті зустрів царевич бабусю. Розпитав у неї, який у місті цар і чи добре живеться людям у Чинмачине.
- Живеться непогано, - відповідає бабуся.- Тільки ось лихо: пропав у царя син. Та ще одне лихо: тому, хто посватається до царської дочки, пропонує цар випробування, а якщо наречений випробувань не витримує, цар рубає йому голову.
- Що ж, - говорить юнак, - тепер настала моя черга. Піду сватати царську дочку.
- Не ходи, син, - говорить бабуся.- Втратишся ти голови, шкода мені тебе.
- Ні, піду, - говорить царевич.- Якщо дозволиш, я у тебе переночую, а з ранку розбуди мене раніше й проводь у палац.
Пішов він з ранку у палац, підійшов до стражників і говорить:
- Пустите мене, у мене справа до вашого царя. Пішли слуги, доклали цареві.
- Так і так, - говорять.- Прийшов якийсь юнак, прагне з тобою говорити.
- Уведіть! - наказує цар. Увійшов юнак у царські Спокої. Сім раз поклонився, на восьмий руку до серця приклав.
- Що скажеш? - говорить цар.
- Скажу, що прийшов сватати твою дочку, - відповідає царевич.
- Іди тієї ж дорогою, що й прийшов, - говорить цар. - Шкода мені тебе. Адже якщо не пройдеш мої випробування, голову тобі відрубаю.
- Згодний, - говорить юнак.
Отут чинмачинський цар скликає своїх назир-візирів і говорить:
- Розставте срібні підношення під цієї чинарой, а на золоте підношення поставте склянку води. Якщо хлопець влізе на чинару, не протока ні краплі, віддам йому дочка. Якщо хоч краплю проллє відрубаю йому голову.
Юнак підійшов до дерева, вилучив кільце у воду й поліз на чинару. Піднявся на саму вершину й сіл на гілку. А потім став спускатися й по дорозі відтавати воду другим кільцем.
- Ну, - говорить цар, - сьогодні тобі повезло. Завтра знову прийдеш. Пішов царевич ночувати до бабусі, а вона його жалує:
- Осліпнути б моїм очам і не бачити, що над тобою творять. Лягай відпочивай.
Ранком знову відправився царевич у палац. Цар змусив його цілий день простояти у воріт, а до вечора наказав наповнити маслом два тридцатипудових чана й велів йому з'їсти їх до ранку. З'їв юнак малюсінький шматочок масла й уже наївся. Ех, - думає, - відрубають мені завтра голову. Та раптом згадав про девов. Підніс він волосок до вогню - і деви відразу ввійшли у його кімнату.
- Що трапилося? - запитують.
- Бачите чани з маслом? Я покликав вас, щоб почастувати. Деви говорять:
- Ми вже сорок років масла не пробували. Вилучили вони морди у чани й усе з'їли, навіть стінки облизали.
На світанку цар устав і покликав своїх назир-візирів:
- Приведіть хлопця, відрубаємо йому голову. Стільки масла й тисячу людей не з'їдять.
Увійшли назир-візири у кімнату до царевича, а він спить. Розбудили вони його й привели до царя.
- Ну що скажеш? - говорить цар.
- Я з'їв усе масло, - відповідає царевич. Цар послав слуг, ті сталі перевіряти - шукати, скрізь шарити, але нічого не знайшли. Прийшли до царя й говорять:
- Він і справді усе з'їв.
Отут служниці повідомили царівну, що один хлопець за неї сватається й уже два випробування пройшов.
- Що ж, - говорить цар, - поки ще не усе.
Зараз мабуть відпочинь, а ввечері приходь у палац. Пішов царевич до бабусі, відпочив у неї, а ввечері знову з'явився до чинмачинському паную. Цар кличе своїх назир-візирів і говорить:
- Відміряйте десять заходів ячменя, десять заходів пшона й стільки ж проса. Змішайте всі й велите хлопцю до ранку по сортах розібрати.
Почав юнак крупу розбирати й бачить, що йому до ранку й з однієї горсточкой не впоратися. Та раптом згадав він про мурах. Намотав він нитку на палець - і відразу вся його кімната наповнилася мурахами.
Говорить їм юнак:
- Я вас попрошу пшоно, просо і ячмінь на три купи розділити, усе по сортах. Тільки поки не їжте, я вас після нагодую.
Та ось зібралися мурахи, і було їх стільки, що, якщо їх вибудувати по одному, останній виявиться на вершині гори Масис. Розібрали вони усе зерно, а потім царевич розстелив перед ними скатертина й досита їх нагодував. На світанку прокинувся цар, став скликати своїх назир-визирей.
- Приведіть, - говорить, - хлопця, відрубаю йому голову.
Прийшов царевич, а чинмачинський цар велить йому голову рубати.
- За що ж?-говорить юнак.-Я всі як треба зробив.
Пішли, перевірили, усе зерно переміряли. Бачать: робота й справді виконана. Цар говорить:
- Іди, на наступний ранок знову прийдеш. Повідомили служниці про усе це царівні.
- Цікаво, де цей хлопець живе? - запитує царівна. Говорять їй:
- У однієї бабусі.
Царівна дала цілу жменя золота своїй служниці й говорить:
- Щоб зайвого слова не злетіло із твоїх губ. Нехай бабуся одягне хлопця у дівоче вбрання й увечері приведе до мене.
Увечері бабуся нарядила юнака у жіночий одяг і привела у палац. Стражник не праг їй відкривати ворота. Бабуся говорить:
- Я привела свою дочку на навчання до царської дочки.
- Ну добре, раз так, веди. Відвела бабуся юнака до царівни, поклонилася їй і говорить:
- Чому можеш навчити мою дочку, зараз учи, а на ніч їй не можна тут залишитися.
Царівна відіслала служниць і, коли вони залишилися одні, звернулася до царевича:
- Ти добре пройшов усі випробування, але завтра запропонують нові. Слухай уважно й згадуй. Завтра мій батько приведе сорок дівчат одягнених у чорні плаття, посадить їх на чорних коней накине їм на голову чорну вуаль, побудує їх у ряд і запитає тебе, яка з них його дочка. Відрахуй дев'ятнадцять від початку, а двадцята буду я. Дивися не заплутайся.
На світанку царевич приходить до царя. Кличе цар назир-візирів і говорить:
- Ідіть привезіть сорок дівчат. Одягніть їх у чорні плаття. Посадите на сорок чорних коней. Накиньте їм на голів чорні вуалі.- А царевичеві говорить: - Ану ж бо, яка отут моя - дочка?
Царевич уважає до дев'ятнадцяти, підходить уводити, увести до ладу двадцятій дівчині, бере коня на вуздечку й говорить:
- Ось твоя дочка.
- Що ж, вірно, - говорить цар. - Іди додому, ранком знову прийдеш. Царевич пішов, але відразу повернувся, переодягшись у жіноче вбрання. Царівна знову відіслала слуг і вчить його:
- Слухай, юнак. Завтра ми сядемо на червоних коней, надягнемо червоні плаття, покриємо голови червоною вуаллю. Я встану останньої. Підійдеш до мого коня й побереш його за вуздечку: - Ранком знову йде царевич у палац. Цар наказує своїм назир-візирам:
- Приведіть сорок дівчат, посадите на гарних коней і побудуйте їх у ряд.
Запитує чинмачинський цар у царевича:
- Яка отут моя дочка?
Царевич підійшов до останнього коня.
- На цьому коні твоя дочка, - говорить.
- Та сьогодні тобі повезло, - говорить цар.- Іди додому, прийдеш завтра ранком.
Знову приходить юнак до царівни у дівочому вбранні. Царівна говорить йому:
- Завтра сядемо на білих коней, одягнемося у білі плаття, голів покриємо білою вуаллю Я встану першої. Підійдеш, побереш коня мого за вузду, підведеш до царя.
Рано ранком пішов юнак у палац. Виходить цар і наказує:
- Ідіть приведіть сорок дівчат, одягніть їх у біле вбрання, посадите їх на білих коней покрийте голови білою вуаллю й побудуйте у ряд.
Запитує цар юнака:
- Яка моя дочка? Знайди й приведи її. Підійшов юнак до першої вершниці, побрав білого коня за вуздечку, підвів до царя й говорить:
- Багато лета здраствувати тобі, цар. Уже шість днів ти мене терзаєш. Ось тобі твоя дочка. Віддаси ти її мені нарешті?
Цар наказав усім вершницям зійти з коней і всіх запросив у царські Спокої.
- Хто ти? - запитав він у юнака.- Дотепер через мої випробування ніхто не зумів пройти. Відповідає йому юнак з уклоном:
- Я царський син, приїхав сюди сватати твою дочку. А що всі твої випробування я пройшов, так це просто мені повезло.
Говорить йому чинмачинський цар:
- Не хотілося мені її заміж віддавати. Мій син пропав. Як же я з єдиною дочкою розстануся? Одружися на ній і залишайся тут.
- Ні, - відповідає юнак.- Споряди нас у дорогу, а весілля ми зіграємо у мого батька.
- Нічого не поробиш, - відповідає цар. На прощання чинмачинський цар говорить йому:
- Послухай, юнак, що я скажу тобі. Пропав мій двадцятип'ятилітній син. Ти такий мудрий, може бути сина мого знайдеш. Якщо повернеш мені сина, віддам я тобі половину свого царства. А тепер щасливого вам шляхи.
Доїхав юнак із царівною до країни мавп.
Мавпи відвели його до свого царя. Мавпячий цар говорить: - Ласкаво просимо. Нагодуй нас, потім ми тебе проводимо.
Розстелив юнак скатертина, досита нагодував мавп. А вони проводили його короткою дорогою до країни кінних мурах.
- Ласкаво просимо, - сказав їм мурашиний цар - Нагодуй нас, а потім ми тебе проводимо. Та перед мурахами розстелив юнак скатертина й нагодував їх досита. Та мурахи проводили його короткою дорогою до країни девов. Деви підходять уводити, увести до ладу юнакові й говорять:
- Нагодуй нас, і доброго тобі шляхи. Наїлися деви й швидко перенесли юнака із царівною до будинку вишапа. Вишап його запитує:
- Ти чому так довго?
- Не легко було пройти всі випробування, - відповідає царевич.
- Залиши цю дівчину у мене, - говорить вишап. - А сам сходь у сад за своєю нареченою. - Потім вишап говорить дівчині: - Скоріше обмотай свої волосся навколо моєї шиї.
Злякалася дівчина, відхитнулася від нього, а він так ласкаво її просить, благає. Вона обмотала волосся навколо його шиї. Та у ту ж секунду вишап скрикнув, шкіра на ньому розірвалася, і він перетворився у прекрасного двадцятип'ятилітнього юнака. Дочка чинмачинского пануючи побачила, що це її брат. У цей момент царевич вернувся із саду.
Побачивши незнайомого юнака, він відразу вихопив шаблю, а чинмачинський царевич говорить йому:
- Почекай, не вбивай мене, спочатку вислухай. Ця царівна - моя сестра. Тільки одна вона могла зруйнувати чаклунство. Багатьох я посилав за нею, і тільки ти один зумів її привезти.
Та така отут настала радість, начебто їм цілий мир подарували. Усі четверо селі на коней, поїхали у царський палац і зіграли весілля царевича з його нареченою.
Через якийсь час царевич говорить:
- Я повинен відвезти сина й дочка чинмачинского пануючи до їхнього батька. А вперед скакають гінці.
- Світло очам твоїм! - говорять вони чинмачинському паную.- Твої син і дочка повернулися.
Чинмачинський цар скликає всіх придворних, усіх слуг, увесь народ, задає небачений бенкет.
З неба впало три яблука: одне - тому, хто розповідав, інше - тому, хто слухав, а третє - тому, хто на вус намотав.