За старих часів солодкий Лук і гіркий Кавун жили по-сусідству. Тоді лук був таких розмірів, як Кавун зараз. Кавун же такої величини, як Лук у наші дні. Оскільки Лук ріс більшим і солодким, його поливали. Йому не доводилося опікуватися про себе. Безтурботний Лук повнів і тяжчав. Одне погано: нудно було йому.
Одного разу за огорожею Лук почув шерех. Він знав, що йому нічого не загрожує, але від нема чого робити початків прислухатися. Шерех переріс у частий подих. Праг було Лук подивитися, хто там з'явився, так було йому лінь. Зрештою не витримав, повернувся важким тілом. За огорожею, з купин, обливаючись потім, на світло пробивався кволий Подорожник. Лук був добре напоєний водою, тому скільки не намагався, не змів промовчати.
- Послухай, голопуз, - звернувся він до Кавуна, - ти чуєш, Подорожник знову пихкає.
- Нелегко бідоласі, - відгукнувся худий Кавун.
- Який бідолаха? Просто нахаба, - обурився Лук, - не встигнули його викинути із грядки, як він вчепився за купини.
- Нелегко йому, - зітхнув Кавун.
- Заладив: нелегко, нелегко, - розсердився Лук.
Він пошкодував, що заговорив з Кавуном. Відвернувся, замовк. Але ситого завжди дошкуляє нудьга, і Лук навіть спустився до бесіди:
- Як ти зумів пробитися із твердих купин, Подорожник?
- Я задовольняю малим і багато труджуся, - ледве чутно прошептав Подорожник, оскільки до плечей був ще у землі.
- Тебе вирізують тут, а ти проростаєш там. Вирвуть із коренем, а ти пробиваєшся поруч. Звідки у тебе стільки сили духу, що не гинеш у нескінченних гоніннях?
- Сила духу міцніє від боротьби, - відповів Подорожник ледве голосніше, звільняючи груди від брил, що стисли.
- Від боротьби, говориш? А чим ти сабоний?
- Ворогами сабоний! - відповів Подорожник лунко.
Лук не переносив високих тонів - ситість більше потребує споглядального спокою. Тому він поморщився й з усмішкою запитав:
- Скажи, Подорожник, що важче всього на світі: умирати від спраги на пригріві, бути роздавленим Копитом, вирваним з коренем, або бути порубаним невблаганним Залізом?
- Саме важке - не скривдити іншого.
Лук з подивом піднявся й ойкнув: Подорожник уже вирощував дітей. Злякався Лук: "Виростуть його діти - вип'ють усю вологу, якої люди поливають мене. Тоді самому прийде діставати воду із твердої, жадібної, похмурої глибини. Ні, немає - тільки не це!" - вжахнувся Лук і закричав:
- Же-Ле-Зо! Сюди!!!
Дарма намагався Кавун зупинити його. Лук кричав усе сабоніше. З'явилося Залізо й почало батувати бунтаря. Батувати за те, що живе...
Та ще й на своїй землі.
- Про Лук! - закричав, що гине. - Ледарство й лінь породили у тобі заздрість і довели тебе до зрадництва! Якщо є на світі справедливість, нехай зробить тебе таким гірким, як моя доля! Кавун же за доброту - повним, як мої надії! Та солодким, як
Гострим було люте Залізо. Гострим, але сліпим. Почувало воно, що знищило Подорожник, але не бачило, що сіє його дітей, обмитих замість вологи сльозами й соком самого Подорожника.
Поруч із могилою Подорожника незабаром на світло почали пробиватися його діти. У розпушеній і вологій землі їм було легше, і вони росли швидше. Побачив їхній Лук - гіркота обпалила його й почала сушити. Від неспроможної люті сам себе він гриз, зменшуючись на очах.
Побачив і Кавун дітей Подорожника - насолода радості розлилася у його душі. А коли онуки пробилися на світло, то побачили Лук уже таким, який він зараз. Та Кавун побачили іншим - який він у наші дні...