...Ворог грабує Вірменію - одне селище за іншим. Дим пожарищ скорботно тягнеться до неба. Вітер розносить дитячий плач. По трупах загиблих женуть у рабство живих. Деякі кидаються у прірву, щоб не йти у рабство. За смерть. Спереду - кров і сльози...
Розривається від горя серце Месропа. Він тре долонями гаряче чоло. Не спати йому спокійно ні сьогодні, ні завтра - усе життя, поки не відшукає, чим допомогти беззахисним. Не спить і друг Месропа - Маркоз.
- Горі одного селища не торкає інших. Деякі у лиху на допомогу поспішають. Черствий у нас народ, - з подихом говорить Маркоз.
- Не черствий, - заперечує Месроп, - люди роз'єднані горами, вірою, прислівниками. Треба об'єднати їх. Запалити єдиною думкою. Але де шлях до зімкнення? Де він, Маркоз?!
- А що якщо у нашому селищі побудувати храм? Із усіх селищ люди будуть ходити молитися. Перестануть цуратися сусідів, засуджувати звичаї й звички один одного... Що ти скажеш, Месроп?
- Вірна думка! - зрадів Месроп. - Так, це саме те, що потрібно всім! - розхвилювався він, вискочивши у імлу.
Повернувся до світанку:
- Думка гарна, Маркоз, але на рівнині будувати храм не можна: легкодоступне не стає святим. Вибудуємо на вершині. Та не для молитов - нехай це буде перших храм, у який люди прийдуть не сльози лити, а черпати
Мудрість друг у друга. Досить оплакувати
- До вершини немає шляхи, - заперечив Маркоз.
- Вірно. Але й у селищі будувати не можна - храм втратить силу прапора. Він не стане щитом заслону й мечем відсічі. Та висота потрібна. Піднімаючись нагору, люди підуть від звичного, відірвуться від турбот, очистяться від непотрібного. Так їм буде легше перейнятися новим. З вершини люди побачать не одне селище. Перед, що відкрився погляду батьківщиною забудеться дрібне. Але не кожний здолає ці скелі, Маркоз. Тому до вершини спершу прокладемо шлях.
- Але для дороги нам не вистачить життя! Ти про це подумав?
- Подумав, Маркоз. Закінчать інші.
- Месроп, народу потрібний храм, і я починаю з нього.
- Спочатку потрібний шлях...
Друзі розсталися, незадоволені один одним. Маркоз у рідному селищі почав будувати храм. Месроп у горах - дорогу. За кілька років він у скелях вирубав стільки сходів, що дитина подолала б їх, не перекладаючи подиху. А Маркоз за цей час вибудував храм. У селищі його хвалили, але, крім декількох бабів, у храм чомусь ніхто не ходив. Маркоз махнув рукою - темні люди.
Месроп рік у рік піднімався вище, дуже повільно просуваючись уперед. Його ім'я щедре обсипали глузуваннями. Маркоз, розв'язавши образумить друга, прийшов до нього:
- Месроп, ти слил розумним, а перетворився у дитя. Навіть між селищами немає
Доріг, а ти поліз у гору. Століттями жили до нас не бралися за таке. Заради чого тут мерзнеш, голодуєш, не спиш? Не сміши світло, не ганьби ім'я батька. Розвалюється твій власний будинок...
- Маркоз! - у гніві обернувся Месроп. - Ти зараз не краще князів, які захищають свій двір, тільки свій. Хто ти? Духоборець, сектант, що веде зі шляху? Або ашуг, що оспівує народ, але у важку хвилину, що не вказує йому шлях? Іди краще Помолися. Говорять,
...Жвавим скакуном нісся час, народжуючи одних, змітаючи зі шляху інших. Посивілий Месроп поспішав, боячись не встигнути. Вершина наближалася - сили убували.
Нарешті, настав день... З вершини сивий Месроп оглянувся назад. Немов роки, збігали до людей кам'яні уступи.
"Мої сходи довжиною всього у кілька верст. Але ці версти тепер можна пройти за годину. Життя - за годину - не чи мало?" - уперше за багато років посміхнувся старий Месроп, радіючи, що шляхи розрізнених селищ зіллються до храму...
З тих пір недосяжна гора стала доступною. Піднялися на вершину люди. Вибудували там храм. Та назвали його іменем Месропа Маштоца - творця вірменського алфавіту.
Святий отче Месроп, просимо тебе, молі Бога про нас!