За давніх часів жив цар із царицею. Був у них один - єдиний син Вачаган. Батько з матір'ю душі у ньому не сподівалися й ні днем, ні вночі не спускали з нього око. Слуги юрбами ходили за Вачаганом, попереджаючи всі його бажання. У двадцять років царевич був хирлявий і тендітний, як квітка, що виросла без сонця.
Одного разу старий лікар Лохман, слава про мистецтво якого рознеслася по всьому світлі, прийшов до царя й говорить:
- Цар! Якщо ти прагнеш, щоб твій син Вачаган не зійшов завчасно у могилу, то не тримай його у чотирьох стінах. Широкі зелені степи, високі агванські гори. Багато у них диких звірів і птахів. Нехай царевич Вачаган займеться полюванням. Тільки не Цар послухався мудрого Лохмана. Та царевич, одягнений у просте плаття, з ранку їхав у гори разом зі своїм вірним слугою Вагинаком. Царевич так захопився полюванням, що часто ніч заставала його зненацька, і він змушений був користуватися гостинністю привітних селян, що найчастіше ділили із втомленими подорожанами шматок хліба й глечик молока.
Вачаган чуйно прислухався до людських потреб, і не раз продажний суддя попадав у у'язницю. Удови й сироти, не повідавши цареві своїх лих, одержували гроші із царської скарбниці, і бідні громади невідомо звідки одержували допомогу.
Одного разу, розпаленілий полюванням Вачаган у супроводі слуги прискакав у село Ацик і зупинився у джерела.
У джерела гурьбою юрбилися дівчата, ті, що прийшли із глечиками за водою.
- Напоїте мене, дівчини! - попросив Вачаган.
Одна дівчина наповнила глечик і передала його іншій. Та, замість того щоб передати глечик Вачагану, вилила його на землю. Тоді перша дівчина знову наповнила глечик і передала його подрузі. Дівчина вилила й цей глечик на землю.
- У мене горло пересохнуло від спраги, дай же мені води! - викликнув Вачаган.
Дівчина розсміялася й знову вилила воду на землю.
Вачаган розгнівався, але дівчина не обертала на це уваги. Вона немов забавлялася - те підставить глечик під струмінь, то знову виллє воду. Та тільки на шостий раз вона подала глечик Вачагану.
Утамувавши спрагу, Вачаган запитав у дівчини:
- Чому ти не дала мені відразу напитися? чи Жартувала ти або прагла мене розсердити?
- У нас немає звичаю: жартувати з незнайомцями, - строго відповіла дівчина.
- Я бачила, що ви розпаленілі полюванням, а вода у джерелі холодна, як лід.
Навіть розпаленілого коня гарний хазяїн не напуває холодною водою. Така відповідь уразила Вачагана, але ще більше вразила його краса дівчини.
- Як тебе кличуть, красуня?
- Анаит.
- Хто твій батько?
- Мій батько - пастух Аран. Але навіщо тобі знати наші імена?
- А хіба це гріх?
- Якщо це не гріх, то назви себе й скажи, звідки ти родом?
- Збрехати тобі або сказати правду?
- Роби, як знайдеш для себе гідним.
- Гідним для себе Я знаходжу правду. Але свого імені Я не можу тобі відкрити.
Анаит побрала свій глечик і пішла.
З тих пір Вачаган втратив спокій. Образ Анаит не залишав його ні днем, ні вночі. Усе частіше й частіше їздив він у село Ацик, щоб хоч мигцем побачити красуню. Вірний слуга Вагинак доклав про цей цареві із царицею.
Цар покликав сина й сказав:
- Син мій Вачаган! Тобі минуло двадцять років. Ти - моя єдина надія, ти - опора моєї старості. Прийшов час тобі одружитися.
- Я вже вибрав собі наречену, батько.
- Хто ж вона? Дочка якого царя? - зрадів батько.
- Вона Дочка пастуха із села Ацик. Ім'я її - Анаит.
- Це неможливо, - замахав руками цар. - Забудь про неї скоріше. Помни, що царський син повинен вибирати собі у нареченої або царівну, або князівну. У грузинського царя три дочки - вибирай кожну. У князя гунарского - красуня дочка, единст - Ні, - відповідав Вачаган.
- Ну, тоді одружися на дочці воєначальника Варсеник. Вона виросла на наших очах, красуня, і буде тобі вірною дружиною й нам покірною дочкою.
- Ні, батько! Якщо ти прагнеш, щоб я одружився - знай: немає для мене іншої нареченої, як Анаит, дочка пастуха.
Довго вмовляв цар сина, але той твердо стояв на своєму.
Тоді цар вибрав багаті подарунки, покликав вірного Вагинака, і той у супроводі двох вельмож поїхав у село Ацик сватати Анаит, дочка пастуха.
Старий Аран привітно прийняв гості й розстелив для них килим.
- Який чудесний килим! - дивувалися гості. - Це робота твоєї господарки?
- Ні, я вдівець! - відповів Аран. - Моя дружина вмерла десять років тому.
Це робота моєї дочок Анаит.
- Такого килима немає навіть у нашому палаці. Твоя Дочка митецька майстрині. Слава про її красу дійшла до палацу. Цар послав нас для переговорів. Він прагне побрати твою Дочку Анаит у дружин своєму синові.
Вельможа чекав, що Аран не повірить своїм вухам або затанцює від радості. Але пастух продовжував мовчачи сидіти на килимі й нічим не виявив своєї радості.
- Що з тобою, Аран? Ти не радий такої високої честі?
- Дорогі гості, - посміхнувся старий пастух. - Я вдячний цареві за велику честь побрати з будинку жалюгідного пастуха прикраса для царських палат. Я можу подарувати цареві цей прекрасний килим, але дочка моя сама розпоряджається своєю долею.
Вельможі переглянулися між собою.
У кімнату ввійшла Анаит, поклонилася приїжджим і села за пяльци. Її тонкі пальці миготіли, як білі метелики.
- Подивися, Анаит, які багаті дарунки надіслав тобі наш цар, - сказав Вагинак, виймаючи шовкові плаття й дорогоцінні прикраси.
Анаит мигцем глянула на всі й запитала:
- За Що ж мені така милість?
- Цар прагне тебе у дружин своєму синові Вачагану. ти напоїла його водою із джерела. Та разом із глечиком Він віддав тобі своє серце.
- Виходить, той прекрасний юнак - син царя? - здивувалася Анаит. - Але чи знає він яке-небудь ремесло?
- Навіщо царському синові ремесло? - розсміявся Вагинак. - Усі піддані - його слуги.
- Сьогоднішній пан - завтра може стати слугою. Ремеслом повинен володіти кожний, будь він цар або слуга.
Вельможі переглянулися між собою.
- Виходить, ти відмовляєш царевичеві тільки тому, що він не знає ремесла?
- перепитали вельможі.
- Скажіть царевичеві, що він мені милий, але я заприсяглася вийти заміж тільки за людину, що знає ремесло, і не можу порушити клятву.
Посли повернулися у палац і розповіли про усе.
Цар із царицею обрадувалися, думаючи, що вже тепер Вачаган відмовиться від свого наміру. Але Вачаган сказав:
- Анаит права. Та Цар - людей. А кожна людина повинен бути майстром якої-небудь справи.
Та розв'язав Вачаган навчитися ткати парчу.
З Персії привезли майстра, і за один рік Вачаган перевершив свого вчителя. Своїми руками він виткав з найтонших золотих ниток вінчальне плаття й послав його Анаит. Дівчина довго любувалася чудесним візерунком і дала свою згоду вийти заміж за Вачагана.
Сім днів і сім ночей ішов весільний бенкет. Паную так сподобалася Анаит, що він з радості на три роки звільнив усіх селян від податків, і у країні склали таку пісню:
Устало сонце золоте у день весілля Анаит, Дощ із золота полився у день венчанья Анаит, Усі поля озолотилися, усі податки забулися,
Усе поповнилися комори благодатними хлібами.
Честь і слава нашої мудрої, златокудрої Анаит!
Незабаром після весілля цар послав по справах вірного слугу Вагинака у далекий край свого царства, і той безвісти зник.
Роки йшли, цар із царицею вмерли, і на трон зійшов Вачаган. Одного разу Анаит сказала чоловікові:
- Вачаган! Я зауважую, що ти не знаєш, що робиться у твоєму царстві. Люди, яких ти скликаєш на раду, не говорять тобі всієї правди. Щоб
Заспокоїти тебе, вони говорять, що всі добре. А чи так це насправді?
Скинь на час царські одеж - Ти права, Анаит. Але хто ж без мене буде керувати державою?
- Я! Та зроблю це так, що ніхто не буде знати про твою відсутність.
- Добре, Анаит. Завтра я покину палац, і якщо через двадцять днів я не повернуся, виходить, із мною скоїлося ихо.
У простому селянському одязі Вачаган відправився у далекий шлях.
Багато він бачив, багато чув, але саме надзвичайне трапилося з ним по дорозі назад у місту Пероже.
Одного разу він сидів на міській площі й побачив юрбу народу, що випливає за сивоволосим старцем. Старець повільно ступав, перед ним очищали дорогу й підставляли під ноги по цеглі.
- Хто цей старець? - запитав Вачаган.
- Це великий жрець, він до того святий, що не ступає ногою на землю з остраху роздавити яка-небудь комаха.
Наприкінці площі старець опустився на розстелений килим і почав проповідь.
Вачаган протиснувся вперед, щоб розглянути й послухати старця. Старець помітив Вачагана й підкликав його до себе.
- Хто ти й звідки?
- Я з далекої, чужої землі. Прийшов шукати у ваше місто роботи.
- Підемо із мною. Я дам тобі роботу й щедро заплачу за неї. Вачаган пішов за старцем. На краю міста старець відпустив его юрбу, що проводжала. Залишилися лише жерці й носії, навантажені тяжелою поклажею.
Усі вони були чужоземці. Незабаром здався якийсь храм, оточений з усіх боків високої стеною.
Великий жрець зупинився близько залізних воріт, відімкнув їхнім величезним ключем і, впустивши всіх, знову замкнув замок.
Вачаган побачив перед собою храм, увінчаний блакитним куполом, оточений маленькими келіями. У цих келій носії склали свою поклажу, і великий жрець повів їх у храм. У глибині храму, біля вівтаря, великий жрець нажав непомітну пружину, і стіна розсунулася надвоє. За нею виднілися нові залізні двері. Великий жрець відкрив ці двері й сказав:
- Увійдіть, люди. Тут вас нагодують і дадуть роботу.
Ніхто не встигнув сказати й полслова, як залізні двері захлопнулися, і усе поринули у тьму. Приголомшений, Вачаган кинувся до дверей і щосили застукав:
- Відкрийте! Відкрийте!
Але йому відповідала тільки власна луна.
Приголомшений, Вачаган мовчачи поплівся вперед, туди, де виднілася слабка смужка світла. Інші пішли за ним.
Падаючи й спотикаючись, вони добралися до скудно освітленої печери, звідки неслися жалібні лементи.
Назустріч їм метнулася якась тінь. Вачаган випрямився на весь зріст і голосно крикнув:
- Хто ти, людина або диявол? Підійди й скажи, де ми?
Тінь наблизилася й, тремтячи, як аркуш у бурхливу ніч, зупинилася перед ним. Це була людей з особою мерця. Його глибоко запалі очі блискали голодним блиском, щоки ввалилися, сині губи оголювали беззубий рота. Це був живий кістяк, обтягнутий шкірою.
Заїкаючись і плачу, цей живий труп сказав:
- Ідіть за мною, і усе зрозумієте.
Вони пішли по вузькому коридору й вийшли у іншу печеру, де такі ж гол кістяки, що ледве копошаться, лежали на холодній землі, притискаючись друг до друга, і марне намагалися зігрітися.
Провідник повів Вачагана далі, через таку ж печеру, де у чинному порядку стояли величезні казани й такі ж люди-тіні копошилися навколо них, заважаючи довгими ціпками якесь вариво.
Вачаган заглянув у казан і у страху отпрянул назад. У казані варилося людське м'ясо. Вачаган нічого не сказав своїм товаришам на нещастя й пішов за провідником.
Той привів їх у величезну, тускніло освітлену печеру, де сотні мертвотно-блідих, змучених людей вишивали, у'язали, шили. Тим же шляхом провідник привів їх у першу печеру й втомлено опустився на камінь.
- Той же старець так само заманив у ці печери й нас. Я загубив лік часу, тому що отут немає ні дня, ні ночі й тільки нескінченною низкою тягнуться кошмарні сутінки. Знаю тільки, що всі, хто потрапив разом із мною, - загинули. Якщо людей, що потрапила сюди, знає ремесло, його змушують працювати, якщо немає - ведуть на бойню, і звідти він попадає у ті жахливі казани, які ви тільки що бачили. Старий диявол не один, усі жерці - його помічники.
Вачаган, не відриваючи око, дивився на мовець і... довідався у ньому свого зниклого слугу Вагинака.
Вагинак не довідався свого пана, і Вачаган, боячись, щоб радість зустрічі не порвала, як меч, тонку нитку життя Вагинака, не назвав себе.
- Сили зовсім залишають мене, і тоді мене відправлять на бойню, - смутно сказав Вагинак. - Та всіх вас чекає та ж доля.
- Немає! - гнівно викликнув Вачаган. - Залишайся з нами, я вірю, що ми виберемося живими із цього пекла!
Вачаган розпитав своїх супутників про їхнє ремесло. Один виявився кравцем, іншої - ткачем, третій - вишивальником, інші не знали ніякого ремесла.
- Будете моїми помічниками, - заявив їм Вачаган.
Незабаром із шумом розгорнули залізні двері, і у печеру ввійшов жрець, оточений з усіх боків стражів.
- Це новоприбулі? - запитав він.
- Так, ми слуги твоєї милості.
- Хто з вас знає яке-небудь ремесло?
- Ми - митецькі майстри. Ми вміємо ткати коштовну парчу. Вона коштує у сто раз більше, ніж чисте золото.
- Невже на світі є тканина, яка коштує у сто раз більше, ніж золото?
- здивувався жрець.
- Я не брешу, - гордо відповів Вачаган.
- Добре, - повірив жрець. - Скажи, які вам потрібні інструменти, який матеріал, і йдіть у загальну майстерню працювати.
- Ні, про пан! Чужі очі не повинні бачити нашу роботу. Дозволь нам залишитися тут і накажи посилати нам у їжу хліб і плоди. Ми не їмо м'ясну їжу й, заживши, відразу вмремо, і ви втратитеся величезної вигоди.
- Добре, але горі, якщо ви обдурите мене. Я пошлю вас на бойню й перш ніж убити, зраджу всіх страшним катуванням.
У той же день жрець надіслав необхідні інструменти й матеріал. Вачаган прийнявся за роботу, навчаючи їй своїх товаришів на нещастя.
Щодня слуги жерця приносили бранцям хліб і плоди. Кожний намагався хоч небагато приділити нещасним, томившимся у сусідній печері.
Вагинак поступово став здобувати людський вид.
Коли основа парчі була готова, Вачаган сказав жерцеві:
- Ми не можемо далі працювати у напівтемряві. Накажи принести нам вогню.
Жрець виконав прохання Вачагана й приніс смоляний смолоскип і кілька світабоників.
Побачивши Вачагана, освітленого від голови до ніг, Вагинак дико скрикнув. Та без свідомості звалився на землю.
- Що з ним? - здивувався жрець.
- Блиск смолоскипа засліпив його, пан. Він прийде у себе й спокійно буде працювати, - з уклоном сказав Вачаган, і жрець пішов.
Незабаром парча була готова. Вона блискала й переливалася всіма квітами веселки. По краях тонкого візерунка Вачаган виткав крихітними буквами історію своєї неволі.
Побачивши чудесну парчу, жрець прийшов у захват.
- Ти дійсно майстер, - милостиво кинув він Вачагану.
- Я тобі говорив, що ця парча буде коштувати у сто раз дорожче золота.
Знай же, що вона коштує ще дорожче! На ній виткані чарівні талісмани. Жалко, що вони не доступні кожному. Прочитати й відкрити їхню таємницю може тільки мудра цариця Анаит.
Жадібний жрець не відводив око від чудесної парчі. Він розв'язав не показувати її головному жерцеві, для того, щоб самому скористатися щедрим прибутком.
Тим часом Анаит так мудро правила країною, що народ не знав про відсутність Вачагана. Пройшло домовлених двадцять днів - Вачаган не повернувся. Цариця стривожилася не на жарт. Ночами вона бачила страшні сни. Собака Вачагана Занги день і ніч вила, кидалася під ноги й, верещачи, тягла кудись Анаит за плаття. Кінь Вачагана не їв корму й іржав, як лоша, що втратило матір. Кури кукурікали, як півні, а півні, замість зорі, співали надвечір фазаньими голосами. Хоробра Анаит вдалася у відчай.
Вона розіслала гінців у усі кінці свого царства, але Вачаган зник, як голка у стозі сіна.
Одного разу ранком їй доклали про приїзд іноземного купця з товарами.
- Покличте його, - наказала цариця. - Може бути, він зустрів на своєму шляху мого дорогого чоловіка.
Слуги ввели жерця. Він відважив цариці низький уклін і на срібному підношенні підніс золоту парчу.
Анаит мигцем глянула на парчу й запитала:
- Не чи зустрів ти на своєму шляху пануючи Вачагана?
- Ні, - відповів жрець.
- Скільки коштує твоя парча?
- Вона коштує у триста раз більше, ніж вага золота. Це ціна роботи майстрів і матеріалу. А моя ретельність оціни сама, про пані!
- Це нечувана ціна за парчу.
- Це не проста парча, цариця, на ній виткані чарівні талісмани, що зціляють смуток і горі. Занги - собака.
- Ось як? - здивувалася Анаит і знову розгорнула парчу. "Улюблена Анаит, я потрапив у страшне пекло. У ньому я зустрів Вагинака. Що доправив парчу - один з демонів цього пекла. Шукай нас до сходу від Перожа під обнесеним стіною храмом. Ліворуч від вівтаря стіна розсовується надвоє.
Квапся, нам загрожує смерть. Вачаган".
Серце Анаит затріпотіло, як пійманий птах. Знову й знову вона пробігала страшні слова. Зібравши всі свої сили, Анаит з посмішкою сказала:
- Так, ти правий! Візерунки цієї парчі мають чудесну властивість. Ще вчора я не знаходила собі місця від туги й горя. А зараз ти бачиш - я посміхаюся.
Цій парчі немає ціни. Але мертвий утвір не може бути вище свого творця, - чи не так?
- Ти говориш мудро, цариця.
- Приведи до мене майстри, що виткав цю парчу, - я прагну подивитися на нього.
- Мудра цариця! Я не бачив цього майстра. Я купець і придбав цю парчу у Індії у одного єврея. А той купив парчу у араба. А у кого купив араб - я не знаю.
- Але ти говорив, що робота й матеріал коштують у триста раз дорожче ваги золота. Виходить, ти сам віддав її ткати.
- Мудра цариця, так сказав мені купець, у якого...
- Ти брешеш! - гнівно закричала цариця. - Талісмани відкрили мені твою мерзенну таємницю. У темницю його!
Слуги схопили жерця й повели.
Анаит наказала сурмити тривогу. народ, що тривожно перешіптується, загатив палацову площу, запитуючи друг у друга, що трапилося. На балкон вийшла збройна від голови до ніг Анаит.
- Громадяни! - сказала вона. - Життя нашого царя Вачагана у небезпеці.
Хто любить царя, кому дорога його життя - за мною. До полудня ми повинні бути у Пероже.
Не пройшло й години, як усі, хто міг носити зброя, були на конях. Анаит осідлала вогненного коня, обскакала своє військо, скомандувала "уперед" і помчалася у Перож, здіймаючи за собою хмара пили. Військо Анаит залишилося далеко за, коли вона зупинила вогненного коня посередині площі Перожа.
Жителі, прийнявши Анаит за божество, схилили перед нею коліна. - Де ваш начальник? - гордо запитала Анаит.
- Я твій слуга, - піднявшись із колін, сказав сивобородий старий.
- Що діється у твоєму храмі?
- Там живе свята людина, якої шанує весь наш народ.
- Свята людина?! Веди мене до нього.
Начальник повів Анаит до храму, а за ним пішла юрба. Побачивши їх наближення й прийнявши їх за прочан, жерці відкрили перші залізні двері.
Назустріч юрбі, зі співом молитви, з високо піднятими для благословення руками, вийшов головний жрець.
Анаит на коні у'їхала у храм. Вона підскакала до вівтаря, намацала у стіні таємну пружину, стіна розійшлася надвоє, і перед здивованою юрбою стали важкі залізні двері.
- Відкрий ці двері, - наказала головному жерцеві Анаит.
Замість відповіді головний жрець зі збройними слугами кинувся на Анаит.
- Вона опоганила храм! Смерть їй! - біснувався головний жрець, призиваючи городян до помсти.
Розумний кінь Анаит затоптав його могутніми ногами, а тим часом на підмогу відважній жінці, що боровся з ее жерцями, що оточували, приспіло військо й винищило всіх ворогів до єдиного. Народ зі страхом і здивуванням стежив за, що відбувається.
- Підійдіть ближче й подивитеся, що приховано у підземелля вашого храму! - сказала Анаит.
Коли двері печери зірвали з петель, страшне видовище стало народу. З пекельного підземелля виповзли люди - не люди, а тіні. Багато хто з них були при смерті й не могли стояти на ногах. Інші, ослепнув від світла, валандалися й повзли, як мурахи. Останніми вийшли Вачаган і Вагинак з напівзакритими очима, щоб денне світло не засліпило їх.
Воїни ввірвалися у підземелля й винесли звідти тіла померлих людей, знаряддя катувань, ремісничі інструменти й казани з людським м'ясом. Присоромлені городяни допомогли їм розбити й очистити храм. Тільки покінчивши із цим, Анаит увійшла у нашвидку споруджену намет, де чекали її Вачаган і Вагинак.
Цар із царицею сіли поруч і не могли надивитися один на одного. Вагинак, плачучи, припав до руки Анаит.
- Мудра цариця! Це ти врятувала нас сьогодні!
- Ні, Вагинак! Не сьогодні врятувала вас мудра Анаит, а тоді, коли запитала: "А чи знає син вашого царя яке-небудь ремесло?" Пам'ятаєш, як той сміявся тоді?
Присоромлений Вагинак мовчачи вилучив ока. З тих пір пройшло багато років, але слава про мудру Анаит жива дотепер.