У одному із селищ прадавньої Вірменії жив дивний художник по імені Мануг.
Іноді гарної людину писав він виродком, а траплялося, немічного зображував богатирем. Багато його не любили. Та мстили, як могли: те дітей його скривдять, то вівцю приріжуть. А вівця для бідняка, що для багатого - отара... Мануг працював запекло й багато. Але ніхто не праг купувати його картини.
Чим більше він працював, тим більше убожів. Будь-який гончар або коваль жив краще художника. Мануг став думати, що людям потрібніше горщики.
Зі здивуванням запитувала дружина художника:
- За що Господь покарав мене? У інших чоловіки, як чоловіки: сіють, орють, жнуть. А цей тільки й знає, що малювати... Роздуму й самітність гнали художника у гори. Одного разу на скелях Мануг зустрів гончаря.
- Добре світло, брат Ованес. Чого підскочив? Та ти боїшся?
- Ти не звір який, чого тебе боятися?
- Усі мене уникають. Розв'язав, що й ти... - Люди не люблять тих, хто не працює.
- Ованес, Ованес, так підніметься твій будинок! Я труджуся день і ніч. Труджуся, як віл. А ти мені говориш такі слова... - Це не робота. Прямих ти кривиш, кривих випрямляєш. Малював би, як усе.
- Як усе - це простіше. Сутужніше бути самим собою. Але не будемо сваритися, брат Ованес. Адже й ти ліпиш горщики не такі, як у усіх. Тому що ти художник.
- Але мої горщики беруть, а твої картини - немає. Виходить, не туди йдеш.
- Ованес, адже я тебе не вчу, як краще ліпити горщики. Хоча міг би. А ось художників чомусь повчають усе.
- Учити мене? Гончаря - гончарній справі?! - обурився той.
- А навіщо ти піднявся у гори? - посміхнувся Мануг. - Глину шукав? Її у тебе у дворі ціла гора. Твої горщики - завжди нарозхват. Ні, ти прийшов глянути на трави. У кожному листку шукаєш незнайоме й говориш собі: "Уже було". Я бачив багато чого, створене тобою.
- Скажи, - чомусь прошептав гончар.
- Тому що не туди йдеш. Гори віддали тобі усе - і більшого не вимагай.
Іди до людей. До онука своєму. Придивися. Маля, пускаючи міхури, бореться з пелюшками, що обплутали його: прагнення до волі розбудовується з дитинства. У дитини більша голова й тонкі ніг Створиш ти його, порадієш і знову засумуєш. Тоді на святі, де люди співають, сміються, танцюють, тебе здивує, скільки у селищі струнких дівчат. А серед них одна, із соромливо-гордим поглядом, гнучкою шиєю, чорними косами до п'ят - та, яку ти усе життя шукав. Та народиться у тебе тонкостанний глечик. Не глечик - молодість. Дзвінкий, сам співає. Створиш його, і не буде счастливее тебе людину.
Усе утомлюються, Ованес, від усього утомлюються. Та ти забудеш, як бував щасливий, знайшовши новий візерунок, відтінок, вигин... Почнеш по-новому шукати ще не створений глечик, шукати сенс свого життя. Зупинишся, коли знайдеш, перед сивобородим дідом. З головою, що ушедшей у плечі. Мозолистими руками.
Натрудженими ногами, начебто вросшими у землю. Ногами, що пройшли не одну сотню верст. Спина старого зігнулася під вагою років. У очах глибина небес і велич гір. Сила старості - у мудрості. А там, де мудрість, лементу не може бути: не поспішає старий роздати накопичене випадковим людям.
Побачиш його, і начебто блискавка тебе опромінить - як з'єднати глибину небес із величчю гір через зігнуту спину, натруджені вузлуваті руки-ноги, стислу мудрість губ, щоб через нього - одного - передати працьовитий народ... Ось коли створиш ти великий глечик. Не глечик - підсумок своєму життя.
Ованесу відразу захотілося обдарити художника. Але він не знав, як і чому.
Поспішно сказав:
- У селищі думають про тебе, як про божевільний. Але ти - ясновидець! Розгадуєш думки й людей бачиш наскрізь. Відразу знайшов те, що я
Роками шукав. Одного не зміркую: чому не малюєш ікони?
- Ованес! Бога треба шукати, знайти, зрозуміти! Та не видумати - побачити прагну, щоб запитати, чому у світі так багато зла.
- Тоді малював би багатіїв, як вони прагнуть. Навіщо перекручуєш їх? Так і мориш голодом і дружину Майрам, і своїх дітей, Мануг.
- Ованес джан, даремно про дітей сказав. А дружина - що дружина? Їм завжди всього мало. Дарунок дається деяким. Деяким, але для всіх. чи Смію я продати, що не тільки моє? Навіть заради дітей. Виростуть - зрозуміють.
- Не гнівайся, Мануг джан, не для образи запитав. Краще подивися на наші гори. Бачиш, скільки каменів? Мрія мого життя - розбагатіти, закупити у всіх селищах гарби й на них привезти землю з долин - прикрити виступи.
Бог свідок, ці камені - кістки наших Здригнувся художник. Вп'ялився у добру особу Ованеса, немов бачив уперше, ривком обійняв його, різко повернувся й побіг у свій старий будинок. А скоро дружина художника побачила
Картину: із чудовиськом боровся богатир. Та був він особою схожий на гончаря.
Майрам поспішила насмішити сусідів. Сусіди - своїх сусідів. Незабаром ледве чи не усе селище реготало до сліз. Майже кожний зустрічний тепер кричав гончареві:
- Ва! Хоробрий Ованес! Довгих років, рятівник! Поспішай побрати меч-блискавку, ворог на нас іде!..
Маленький, кволий, кульгавий Ованес, вилучивши голову, згоряв від сорому. Ніде не міг він укритися від насмішників. Проклинав:
- Будь чорним день зустрічі у горах, Мануг! Щоб висохнув твій рід! Щоб згасло твоє сонце! За що, безсердечний, посміявся над старим? За що зробив посміховищем.
Сміх людей не збентежив Мануга. Він роздумував: "Вони сміються не треба мною.
Просто отвикли від правди. Самі себе не бачать, не знають, не розуміють. А борг художника - допомогти їм піднятися. Нехай я живу гірше башмачника: хіба не знаю, як стати багатим? Але для цього треба кривити душею. Обман же обдурю ворожнеча. Від обману купця - сотні збіднілих. Від неправди художника - цілі покоління. Нехай вибачать мені мої діти. Виростуть - зрозуміють... " Міркування перервав стукіт. Нечувано! У низькі двері ввійшов князь у супроводі слуг.
- Добрий день, Мануг! Добрий день, варбед! Покажи, покажи, що твориш із людьми. Говорять, ти майстер глузувати з них?
- Так буде, князь, до добра твій прихід. Я пишу родичів, якими їх бачу.
А їм здається, що вони краще або гірше. Через цей і образу. Навіть найдобріший Ованес проклинає мене... Князь почав розглядати картини. З одного полотна на нього зухвало дивився селянин. " У очах моїх селян - покірність. Вони зігнуті нестатком. Та чому бідніше, тем покорней. Навіщо зухвалі?"
Насупився князь, але стримав себе. Зупинився перед іншою картиною: на лань полювали турок, византиец і перс. Від пораненої лані тягся кривавий слід, схожий на обриси Вірменії. Князь поспішно відвернувся. Та тут побачив портрет юнака, відомого своїм каліцтвом. Юнак жив милостинею, але ніколи не радів, не дякував і не хрестився, якщо навіть подавали щедро. На портреті одухотворенно дивився на промінь сонця, який надвоє розсік похмуру хмару.
Оглянувши ще кілька картин, князь знову підійшов до портрета юнака.
Піднесений образ захопив його.
- Якщо й мене напишеш не гірше, нагорода буде гідною. Пронизливо глянув художник у гарну особу князя. Та здригнувся: ледве чи не всі пороки прочитав на гарній особі владаря. Твердо відповів:
- Немає! Таким я не можу тебе написати!
- Що, і мені для цього треба стать горбатим? - посміхнувся князь.
- Горб юнака - борошна й надія народу. Та ти, князь, горбатий. Але твій горб - пороки й злодіяння.
Розреготався князь.
- Немає! Таким я не можу тебе написати! - повторив художник, перевівши погляд на портрет.
- Мануг, ти бідний, тому що впертий. Але ж твої діти не гірше інших, - і до ніг художника впав тугий гаманець.
- Хто несе правду, не буває багатий. Побери гаманець, князь, я неважливий підлесник, - ще не доказав він, як увірвалася дружина - Майрам.
Вона схопила гаманець, пригорнула до висохлих грудей і з ненавистю подивилася на чоловіка:
- Ні, ти будеш малювати! У селищі немає людину, кому ми не повинні.
Заради дітей прошу, не заради себе. Поступися хоч раз! А не поступишся - не треба! Я зараз же роздам борги, а ти із князем розраховуйся сам... - і роздратовано ляснула дверима.
З огидою писав князя Мануг. Падала палітра. Ламалися кисті. Терпляче сидів перед ним князь. Шанобливими тінями осторонь стояли слуги.
Коли всі кисті були переламані, князь послав слугу за новими. З іншими кистями, що не мали минулого, справа пішла не так скованно. Покірними псами лизали вони всі фарби підряд.
Через кілька молодиків князь забрал портрет. Після цього посипалися замовлення іменитих... Мірошницькими жерновами закрутилися дні, тижні, роки, збільшуючи доходи й сивини художника. Та дивно: чим менше працював Мануг, тим більше багатів.
Заморські майстри вибудували йому палац. У його стайні стояли скакуни кращих порід. Дружина Мануга тонула у шовках. Дочки блищали коштовностями. Сини недбало шпурляли золотими. А самого Мануга знатні навперебій запрошували у гості. Мовчачи їздив він на всякі торжества.
Мовчачи їв і пилок. Не встигав устати через одного стола, як його саджали за іншою. Та знову вино, тости, весела музика, що звучала для художника похоронним плачем. Ніхто не догадувався, що Мануг перестав бачити людей такими, які вони є. Тепер їх бачив такими, якими вони прагли виглядати. Легкі кисті тягла вниз вагу гаманців. Лестощами затуманилися колись пронизливі очі. Сальними стали руки від жирних шашликів. З ненавистю дивився Мануг на дружину, що штовхнула його на цей шлях. Не злюбив і дітей, яких багатство ростило ледачими й чванливими. Вони смітили грішми, що пахнули приниженням батька.
А незабаром на людей обрушився мор. Хвороба лютою хмарою носилася по селищах: хто був сабоний - ослабнув, хто був слабкий - вигин. Люди згадали Бога й поспішили у храми. Почали різати худоба у ім'я всемогутнього. А кволий Ованес не занедужав. Не злягли ще кілька чабанів. Задумався гончар:
Чому б? Догадавшись, зібрав усіх, хто ще міг ходити. Привів на гірські луги, де шукав для своїх глечиків нові форми. Сказав змученим людям старий:
- Якщо небо неспроможне, самі врятуємо себе. Чабани тут пасли овець - не злягли. Я рвав ці трави - не занедужав.;елебни вони! Давайте зберемо трави. Будемо напувати соком слабких і хворих. Що піднялися на ноги нехай рятують інших.
Довго боролися за життя. Страшна недуга нарешті відступила. Зцілився народ і прославив Ованеса. Пісню про нього склав ашуг. Отут згадали про картину Мануга: бореться із чудовиськом богатир, і особою він схожий на кульгавого гончаря. Священики визнали у ньому святого. Картину повісили у церкві, на видному місці. Вона стала іконою. Та юрба, до цього, що реготала над нею, тепер зі сльозами молилася на неї.
З тих пір, як сім'ю Мануга врятували селяни, у просторому палаці стало тісно йому. Одного разу вночі він не витримав. Вийшов з покоїв і направився у гори. Але гори його зустріли вороже: несамовито хльостав дощ, люто впирався вітер, збиваючи з ніг. Мануг сковзав до прірви. Падав, і паскудилися дорогі одяги. Піднімався він - вітер гнув, згинав, шпурляв на камені. Мануг з гіркотою думав, витираючи кров: "Я купив земні блага, віддавши замість свій чарівний дарунок. Віддав і знесилів. У бідності силу я черпав у горах, а тепер і гори знесилюють мене..." Не подолавши підйому у суворих горах, Мануг до світанку повернувся назад.
Селяни вже запрягали биків. Змерзлі діти допомагали їм.
"А мої ще сплять - утоми від танців і бенкетів. Та довго ще будуть спати... Та і я приспаний. Хіба раніше міг би пройти повз лемент убогості!" - Та раптом за спиною почув голос гончаря:
- Нікого тепер не бачить Мануг. У нього зараз позолочені очі!.. Стисся Мануг від образи - знав: заслуженого - і побіг у старий будинок.
Вибив забиті двері. Схопив поламані кисті, колись вірою й правдою, що служили йому. Пригорнув до грудей. Та сказав він кистям, що як загинули воїнам:
- З тих пір, як я вам змінив, душі знедолених стали недоступні мені. Я куплений багатством, яке спотворює моїх дітей, викрало мій дарунок. Тепер я не гірше інших обманюю народ. Але обманювати можна й без позолочених очей. Так нехай же осліпне, що веде Впав Мануг на палітру із засохлими фарбами. Палітра покрилася кров'ю - останньою фарбою художника.