Чи Було де, не було, за сімдесятьма сьома країнами-державами й ще на вершки подале жив-поживав білий король, і були у того короля три красені сина. Усі три молоденькі, ставні й пригожі, так тільки батько їм не радів, немов би їх і не було. Цілі дні безперервно у королівській опочивальні просиджував у сімдесят сьомого оконца палацу свого - очей не спускаючи, дивився на схід, немов би чекав когось звідти. А кого чекав і чи чекав, про те жодна живаючи душу знати не знала, тільки бачили домочадці: одне око короля безперервно плаче, а інше око сміється. Королевичі часто між собою судили-виряджали: тому це панотець король цурається всіх, головне ж - тому одне його око плаче, адругой сміється?
- А давайте запитаємо його, - старший сказав.
- Давайте запитаємо! - підтримав і молодший.
Сказане - зроблене: увійшов старший у отцови Спокої, привітався шанобливо, як доброму синові покладене. Король повернувся до нього від вікна - він, як завжди, на схід дивився, - запитує сердито:
- Чого тобі? Навіщо мене турбуєш?
- Не гневайтесь на мене, дорогою государ панотець, - відповідає син, - я тільки запитати вашу милість праг, тому ви завжди у оконца сидите й чому одне око ваш плаче, а іншої сміється?
Ось коли король і насправді розлютився! Схопив булаву й метнув її у сина, так так, що не встигни королевич голову відхилити, відразу й помер би. Без пам'яті вибіг він у двір, де його брати чекали.
- Ну, що сказав тобі панотець наш? - запитують молодші брати.
- А ви ступайте самі до нього, тоді й довідаєтеся.
Відправився до батька середній брат; хвилини не пройшло - уже у двір вибіг, точнісінько як і старший.
- Що він сказав, що сказав тобі? - запитує молодший королевич Мирко.
- А ти сам мабуть до нього, братик Мирко, від нього й довідаєшся.
- Що ж, піду, - сказав Мирко й побіг до короля.
Не встигнув він і рота відкрити, батько булавою у нього запустив; якщо б не встигнув син голову відвести, помер би відразу. Так тільки не побіг Мирко від гніву батьківського, як старші брати. Вирвав він булаву зі стіни (булава, щоб ви знали, у стіну так і встромилася), подав її батькові.
- Ось ваша булава, король панотець. Коли смерті моєї бажаєте, ось вам і моя голова.
Сподобався королеві смілива відповідь.
- Молодець, син, - сказав він Мирко, - бачу, тіні своєї не боїшся. Розповім тобі, тому одне моє око завжди плаче, а іншої сміється. Я, синок, днем і вночі горюю про те, що жоден з моїх синів у королі не годиться й що, якщо помру, розпадеться прекрасне моє королівство, - тому одне моє око плаче. А інше моє око тому
Сміється завжди, посміхається, що чекаю я друга свого закадичного, - він, щоб ти знав, найхоробріший витязь, а живе він на шовковому лузі й твердо мені обіцяв, як тільки всіх своїх ворогів переб'є, приїде до мене, щоб разом нам старість коротати.
- А він ще не всіх своїх ворогів перебив, государ панотець? - запитав Мирко.
- Ні, синок. Він адже один там воює; сто ворогів переб'є, їм на зміну приходить тисяча.
- Не засмучуйтеся, дорогий батько, - сказав Мирко.- Іншому життя не бувати, смертиньки не минути, поїду я на шовковий луг, без вашого друга додому не повернуся.
Старші брати стояли сумні, не сумнівалися вони, що бідного Мирко у живих ні, інакше давно б уже у двір вибіг. Те-Те подивувалися вони, коли відчинилися палацові двері й вийшов не кваплячись Мирко, цілий і непошкоджений. Розповів він старшим братам, що від батька почув.
- Ось що, брати, - сказав самий старший, - першим-те на таку справу мені їхати личить.
Пішов він знову у палац.
- Ваша величність, король панотець, розповів нам Мирко, що другові вашому, хороброму витязеві, допомога потрібна. Я із синів ваших старший, дозвольте мені їхати на шовковий луг.
- Що ж, синок, поїдь із богом, - відповів йому король.- Спробуй щастя. Попрощався старшой з батьком, із братами, осідлав скакуна найкрасивішого й у той же день поскакав. Повернувся він через рік - тільки до мідного мосту добрався. Кінь його по мості їхати не захотів. Старший син відірвав тоді від мосту планку мідну й додому повіз на доказ, що хоч до мідного мосту Усе-таки доїхав. Інакше батько йому не повірив би.
- Ех, синок, - сказав йому король, - коли був я таким легінем, як ти, мені, щоб до мідного мосту злітати й повернутися, не року - однієї години вистачило б. Ніколи не знайти тобі мого друга, хороброго витязя, живи ти хоч до кінця світу й ще два денька на додачу.
Отут і середній син оголосив батькові, що поїде щастя спробувати.
- Ну, що ж, спробуй, - сказав батько.
Осідлав середній син коня, а рік по тому повернувся й він. Від срібного
Мосту планку срібну привіз. Показав її королеві, але той лише рукою махнув.
- Бачу, де ти був, можеш нічого не розповідати, - проговорив він тужливо.- У твої роки мені на цю дорогу й двох годин вистачало. Лягай, синок, відпочивати, не привезеш ти мені друга мого, витязя хороброго.
- Ну, тепер уже моя черга настала, - сказав Мирко й пішов до батька. Король, як і колись, сидів у вікна, тільки цього разу у нього обоє ока плакали.
- Не плачте, король панотець, не горюйте, ваша величність! Відпустите мене у дорогу. Життю не пошкодую, привезу вам вашого друга!
Став король сина відговорювати: не їзди, удома залишися, звідти живим не повернешся... Але Мирко вблагав, упросив старого короля, не зумів батько йому відмовити.
Зрадів Мирко! Із усіх ніг побіг на стайню, щоб найкрасивішого коня вибрати. Коні у батьківській стайні були як один у один, але Мирко чомусь жоден по душі не довівся. Коштує королевич сумний, раптом, звідки не візьмися, прадавня баба йде. Запитує його:
- Ти, видне, на шовковий луг зібрався, а, Мирко-Королевич?
- Угадала, добра жінка.
- Ну, якщо так, не шукай собі тут конячку. Ступай до батька, попроси у
Його ріг кістяної й сурми у нього що вистачить сили. Почує ріг королівський табун - коні там усі золотавої масті, - повернеться додому, але ти на цих коней не дивися, чекай, коли приковиляет за табуном непоказне лоша, той, що щораз, як у ворота входить, хвостом по стовпу б'є, так що весь палац содрогается.
Подякував Мирко за раду, повернувся до батька.
- Дайте мені, король панотець, ріг кістяний, я потім і повернувся.
- Це хто ж тобі присоветовал? - запитав король.
Мирко пом'явся, пом'явся - чи говорити? - а потім розв'язав: нема чого йому у прятки відіграти, скаже всю правду, та й по всьому.
- Бабуся одна, дорогою батько, сива зовсім.
- Добре, синок, ступай у сьоме підземелля. Побачиш слуховое віконце.
Ріг кістяної там замурований. Можеш побрати його, тільки чи буде користь? Дуже вже давно він без справи лежить.
Спустився Мирко у сьоме підземелля, киркою слуховое віконце размуровал. Кістяний ріг на місці. Схопив його Мирко, вибрався у двір і затрубив із усієї сили.
Піднялися отут у палаці й у саду шум і грім, тріск і дзенькіт, ліс загудів і поле - примчався вихром золотавий табун. У кожного красеня коня дзвіночок на шиї, того й дзенькіт стояв як на свято. Від коней очей не відвести, так і відіграють, танцюють, схропують, дибки стають - здається, ось зараз у небо полетять. Тільки Мирко на них не дивиться, лошати непоказного очікує. Нарешті й він здався, далеко від табуна відстав. Але бабуся вірно сказала: тільки лоша ввійшло у ворота, махнув по стовпу хвостом - увесь палац здригнувся. Почекав Мирко, поки коней у стайні завели, прив'язали, увійшов і сам слідом, підійшов прямо до лошат, став його гладити. Чудо-Лоша відразу заговорило:
- Знаю я, чому пестиш мене, королевич Мирко. Прагнеш, щоб я тебе на шовковий луг відвіз, так адже? Що ж, я готовий, так тільки раніше прийде тобі потрудитися.
- Ти тільки накажи, - сказав Мирко, - усе виконаю, чого б не побажав ти.
- Нагодуй мене спершу досита, шлях-те нам довгий має бути.
- Що ж дати тобі, мій ковзан дорогою? Вівса? Сіна? Зеленої трави?
- Ні вівса, ні сіна, ні зеленої трави, молодий хазяїн, а дай ти мені мішок ячменя.
Приніс Мирко мішок ячменя. Не встигнув моргнути - навіть зернятка не залишилося, усе лоша вплело.
- Тепер принеси мені мішок гречки.
Мирко й гречку йому приніс, а лоша й це з'їв умить, начебто злизнув.
- Ну, конячка моя мила, чи потрібне ще чого?
- Потрібне, молодий хазяїн. Дай-но мені корито жару червоного з багаття. Здивувався королевич Мирко, але волю лошати виконав - приніс повне корито жару червоного. Лоша разом усе вугілля з'їв, немов те був зелений овес. Та ось - чудо так чудо! - фиркнув раптом голосно, струснувся й обернувся з непоказного лошати кривоногого у красеня коня, яких Мирко у житті не бачив.
- А тепер, молодий мій хазяїн, біжи у палац, - сказав чудо-кінь, - попроси у батька той самий меч так той карабін, з якими він п'ятдесят років тому на війну ходив; потім ще сідло попроси й збрую всю, ту, що на мені була п'ятдесят років тому.
Вихром полетів Мирко до короля.
- Ваша величність, король панотець, дайте мені ваш меч, карабін, так сідло, так збрую.
- Які, синок? У мене адже всього цього по тисячі, сам вуж не розберуся, що так де.
Пояснив Мирко, що йому потрібно.
- Ех, синок, небагато ж буде тобі користі що від меча, що від карабіна. Заіржавіли вони давно. Та сідло, і збруя у непридатність прийшли, може, і зовсім пропали... хіба що валяються у дворі під навісом.
Мирко на усе згодний - заіржавіли так заіржавіли, - аби тільки чарівному коневі догодити. Зірвав він меч зі цвяха, карабін, кинувся під навіс у двір. Ось радість-те: і сідло відшукав, і збрую. Тільки до них і доторкнутися страшно - вековою пилом покриті! Не лихо, головне, що найшлися. Побіг Мирко у стайню.
- Дивися, ковзан дорогою, усе приніс я, що ти карав.
Дунув кінь на меч, карабін, на сідло, на збрую - умить ржа пропала, пил-бруд віковий злетіла; засяялися меч, карабін, збруя, сідло, ремінці позолочені заблискали, дорогоцінними каменями заіскрилися.
- Ось, молодий хазяїн, таке снаряженье королевичеві буде під стать. Осідлав Мирко чарівного коня, вуздечку надяг, потім меч собі підв'язав, карабін, перлами дорогим прикрашений, за пояс заткнув і зібрався вуж сісти у сідло.
- Але-Але, молодий пан, не поспішай, перегоди небагато. Спершу з міста мене на вуздечку виведи, а вуж там у сідло сідай.
Мирко побрав коня на вуздечку, вивів з міста, підхопився у сідло.
- Ну, молодий хазяїн, як нести тебе - як вітер мчить або як думка летить?
- Так, милий кінь, як тобі подобається, аби тільки на шовковий луг потрапити.
- Якщо так, то закрій ока так тримайся міцніше.
Мирко закрив очі, а чарівний кінь відразу у небо здійнявся й полетів швидко, як думка летить, навіть ще швидше. Повітря струменями завивався, то холодом обдавало Мирко, те сонцем палило. Чарівний кінь летів і летів, через ліси й поля, гори й рівнини, через швидкі ріки. Мирко про той лише догадувався: око нізащо не відкрило б. Та раптом зупинився чарівний кінь, голосно цокнув копитами.
- Відкрий-но ока, молодий хазяїн! Мирко відкрив ока.
- Як ти думаєш, де ми?
- Начебто б у мідного мосту.
- Так і є. До цього місця твій старший брат доїхав. Звідси й планку мідну побрав. А тепер закрій ока.
Мирко закрив очі, і знову полетів чарівний кінь, тільки ще швидше. Уже Мирко намагався триматися що було сили, не те його здуло б вітром. Небагато часу пройшло, чарівний кінь знову зупинився на мить.
- Відкрий ока, молодий хазяїн.
- Відкрив, кінь мій милий.
- Що тепер бачиш, молодий хазяїн?
- Срібний міст, милий кінь мій.
- Подивися, геть там планки однієї не вистачає, її середній твій брат додому захопив. Він звідси назад повернув. А тепер замружся, так міцно-міцно. Ех, швидко вони дотепер летіли, але хіба ж зрівняти із цим польотом! Такий вихор був назустріч, немов там, спереду, небо обрушилося або землетрус почався.
- Не стриматися мені, милий кінь, зараз упаду! - злякався не на жарт Мирко.
- Тримайся, тримайся міцніше, молодий хазяїн, ще тільки один ураган проскочу!
Та проскочив, пронісся стрілою, відразу й додолу спустився, копита цокнули.
- Відкрий ока, молодий хазяїн.
- Відкрив, кінь улюблений.
- Що ти бачиш, молодий хазяїн?
- Бачу золотий міст і з обох кінців по два леви.
- Тоді закрій-но ока, так скоріше!
Мирко й замружитися доладно не встигнув, а чарівний кінь уже знову на землю опустився.
- Відкрий ока, молодий хазяїн. Що тепер бачиш?
- Бачу величезну скляну гору, круту, як стіна, а вершина неба стосується.
- Закрій ока, молодий хазяїн, тому як треба нам на цю гору піднятися.
- Ой, кінь мій милий, такого й тобі не подужати.
- Ти тільки ока закрій і більше ні про що не тривожся. Секунди не пройшло, а кінь уже запитує:
- Що тепер бачиш, молодий хазяїн?
- Бачу під собою щось чорне, з велике блюдо розміром.
- Це земля наша. А ще що бачиш?
- Бачу стежку скляну, нескінченну, а по обидві сторони від неї порожнеча зяє.
- По цій стежці ми й поскакаємо.
- Ох, милий кінь, не стримаєшся ти, зірвешся, і загинемо ми лютою смертю.
- Не бійся, молодий мій хазяїн, не зносилися ще ті підкови, які батько твій п'ятдесят років тому алмазними цвяхами підкував. Ти тільки тримайся міцніше!
Застукали-Зацокали підкови алмазними гвоздиками по скляній стежці, хоча й нечасто: чарівний кінь і тут більше летів, чим скакав, як тільки було де розлетітися. Не забувайте: гора-те вершиною неба стосувалася! Для чарівного коня й нескінченна скляна стежка недовго вилася. Зупинився він раптом і говорить:
- Відкрий ока, молодий хазяїн, що бачиш?
- Бачу, позаду слабке світло світиться, а спереду тьма кромішня, сокирою не розрубити.
- Ну, ще раз закрій ока, молодий хазяїн, треба нам цю тьму кромішню проскочити.
Рвонувся кінь, навіть тріск пішов, а як вискочили з тьми, усі навколо засяялося, так так, що Мирко й руками ока прикрив.
- Що тепер бачиш, молодий хазяїн?
- Бачу, кінь мій милий, величезний луг, шовкової травою зарослий. Може, це і є той самий шовковий луг?
- Угадав, молодий хазяїн. А бачиш чи посередині шовкового лугу маленька чорна цятка?
- Бачу, кінь мій, бачу.
- Це намет того самого витязя хороброго. Із заморського чорного шовку намет.
Мить один - і ось вуж вони у намету.
Зіскочив Мирко із чарівного скакуна, кинув поводдяна двері намету, поруч із конем старого воїна, і ввійшов. Бачить - лежить старий витязь посередині намету й спить як убитий, а над ним меч блискає, праворуч-ліворуч рубає, щоб і у сні вороги не напали.
Подумав Мирко: "Не стану будити старого, нехай виспится, відпочине від лайливих праць, краще і я здрімну небагато". Вийшов він з намету, ліг на шовковій травушке й негайно заснув. Так, щоб не забути: перед тем як заснути, він сказав: "Меч мій, меч, геть із піхов!" - і меч точно так само над ним заблискав, праворуч-ліворуч рубати став, як і меч старого.
Тим часом старий витязь пробудився від сну, вийшов з намету, ока протирає, тому, що бачить, не вірить.
- Гм, гм, чужий кінь поруч із моєї у самого намету, хлопчик спить молоденький. Убити його нічого не варто, так тільки не стану я його вбивати, він адже теж мене не торкнув.
Не міг старий дочекатися, коли пробудиться гість, сам розбудив його.
- Хто ти, синок, навіщо приїхав у ці краї? - запитав він Мирко.
- Кличуть мене Мирко, я молодший син білого короля, до ваших послуг. А приїхав сюди потім, щоб допомогти вам до нас добратися, до мого батька-королеві, який вас чекає не дочекається.
Зрадів старий витязь, обійняв Мирко, розцілував і у намет повів.
- Підемо, - говорить, - синок, за стіл сядемо, відсвяткуємо зустріч. П'ятдесят років пройшло з тих пір, як я востаннє із твоїм батьком бенкетував.
- Відсвяткуємо зустріч, усі так, дядечко дорогою, - говорить і Мирко, - так що як вороги ваші наскочать!
- Нічого, синок, удвох-те ми їх усіх переб'ємо, скільки б не народилося їх.
Сіли вони за стіл, бенкетують, веселяться, про ворогів і не думають. А вони - господи милостивий! - ось уже у двері намету ломляться. Увесь луг шовковий заповнили, більше їх, чому трави у поле, чому зірок на небі.
Отут було вуж не до бенкету. Крикнув старий витязь громовим голосом, і Мирко слідом:
- Меч мій, меч, геть із піхов!
Заробили мечі чарівні, праворуч-ліворуч рубають ворогів, у мить один усіх уклали, тільки дюжина воїнів і залишилася. Та й ті припустили бігцем, тільки п'яти блискають.
- На коней, синок, на коней! - закричав старий.
Підхопилися вони на коней і пустилися у погоню. Так, видне, коні у дванадцяти воїнів були чарівні, тому як ледь до скляної гори домчалися, негайно на вершину злетіли.
Зупинився отут старий витязь, голову вилучив і говорить Мирко:
- Усі, синок, далі немає мені шляхи, стерлися цвяхи алмазні на підковах мого коня.
Але Мирко його не дослухав, птахом за ворогами погнався, на гору злетів, по скляній доріжці промчався, переслідує їх по п'ятах. Але раптом - чого не буває на світі! - зникли дванадцять вершників, немов їх земля поглинула. "Куди ж вони поділися?" - дивує Мирко. Оглянувся - чорніє щось у скляній горі. А це були двері потайная. Відчинив він її й - вибачай, біле світло! - хоробро вперед кинувся. А колом темно, спереду темно, позаду темно. Не інакше, думає Мирко, вхід у пекло. Так і виявилося. Тільки рушив було й - плюх! - прямо у пекло догодив. Так відразу ту дюжину вершників углядел: мчаться вони галопом до алмазного палацу.
- Меч, геть із піхов! - закричав Мирко, і у саме час: ще мить - і зникли б дванадцять ворогів останніх за алмазною дверима. Але меч усім їм голови зніс.
Усього на хвилину зупинився Мирко перед алмазним палацом. "Ех, - думає, - іншому життя не бувати, смертиньки не минути - увійду, подивлюся, хто там живе". Увійшов і рота розкрив: такого дива ще не бачив. У величезного верстата ткацького сидить чаклунка страшенна; поведе праворуч качок - з верстата два гусари вискакують, ліворуч поведе - два піші воїни. " Е-Ех, - думає Мирко, - але ж ця справа не жартівна!"- А ну, меч, геть із піхов!
Бідні солдатики не встигнули з-під рук чаклунки вискочити, а вуж їм і кінець прийшов. Так тільки ось яка штука: скільки голів зрубає меч, стільки воїнів з верстата чаклунки вискакують.
" Ні, - думає Мирко, - так мені ніколи не попоратися. Треба відьмі цієї голову знести, і нікому буде нових воїнів ткати". Нічого не скажеш, надумав так надумав! Так що з того, що він їй голову зніс? Руки-Те її самі солдатів тчуть; не встигнув Мирко оглянутися, а вуж уся кімната ними кишить.
Розсердився отут Мирко, усіх солдатів перебив, чаклунку изничтожил, витягся разом із ткацьким верстатом у двір і спалив усі вщент.
- Ну, тепер не прийде вуж воювати ні мені, ні старому витязеві! - радіє Мирко.
Так, так не так! Поквапився ти, Мирко, рано ще радіти. Випала раптом з вогню маленька кісточка, закрутилася вовчком - так що ж це?! - з малої кісточки знову чаклунка стара на світло з'явилася.
- Ах, так! - закричав Мирко люто.- А ну, меч, геть із піхов! Але стара чаклунка заблагала:
- Не вбивай ти мене, королевич Мирко, я тобі за добро добром відплачу!
Без мене ти звідси не виберешся. Не губи мене, Мирко! А я не стану воїнів ткати!
- Добре, стара, живи собі, тільки покажи, як звідси вибратися. Говорить йому стара чаклунка:
- Ну й ну, королевич Мирко, не думала я, що серце у тебе таке добре. Побери за це цвяхи алмазні на чотири підкови, вони тобі придадуться, не втрать, спрягти гарненько.
Відвела вона Мирко до тієї діри, через яку він у пекло потрапив. Що вірно, те вірно, самому б йому дарма не відшукати її, тому як і вона була закрита таємницею задвижкою, а побачити ту засувку людське око не може.
- Засувка, відкрийся! - наказала чаклунка.
Засувка негайно звільнила прохід, чарівний кінь Мирко піднатужився й - хлоп! - здійнявся на вершину скляної гори.
Ось тепер тільки побачив королевич, як круті схили скляної гори. Побачив і вжахнувся.
- Ні, милий кінь, я краще зійду, не стриматися мені у сідлі, спробую як-небудь так спуститися.
- Не злазь із сідла, молодий хазяїн, якщо прагнеш у живі залишитися, - сказав йому чарівний кінь, - у цих краях нога людська не ступала, не на чому їй отут стриматися. Міцніше у гриву мою вцепись, і винесу я тебе на шовковий луг.
Мить - і сковзнув кінь по скляній горі, немов по льоду, ось вуж і додолу спустився.
- Відкрий ока, молодий хазяїн, що ти бачиш?
- Бачу знову шовковий луг. А геть і хоробрий наш витязь!
Ох і зрадів старий, Мирко побачивши! Він і не сподівався вже його живим обійняти.
- Ось він я, государ дядечко, - сказав Мирко, - немає більше ворогів у вас, так що за свій край не страшите.
- Коли так, віддаю тобі, Мирко, синок, шовковий луг і вся моя держава. Мені адже жити недовго залишилося.
- Дякуйте на доброму слові, государ дядечко, але не потім я сюди приїхав, щоб вашим шовковим лугом і державою всім заволодіти, а потім, щоб відвезти вас до мого батька, білого короля, і щоб жили ви на старості рядком.
Старий витязь не змусив себе просити, умить підхопився на коня, і поскакали вони у межі білого короля. Так тільки у скляної гори похнюпив старий голову, зазасмучувався.
- Ось що, Мирко, синок, - сказав він з тугою превеликої, - прийде мені Усе-таки тут залишатися, не побачу я у цім житті батька твого. Не може мій кінь на скляну гору зійти, стерли на копитах його цвяхи алмазні.
- А коли стерли, ми зараз інші дістанемо так підкуємо коня заново! - сказав йому королевич Мирко й показав ті цвяхи, що чаклунка дала йому у пеклі.
Швидко, спритно підкував молодець коня, і помчалися вони, полетіли вітру швидше, думки швидше, через гори, долини, моря, океани, а коли зійшла вечірня зірка, прямо у двір білого короля опустилися. Старий король, як і колись, сидів у вікна, на схід дивилося, і одне око у нього плакав, а іншої сміявся. А вуж як побачив друга стародавнього й сина Мирко, обоє ока сміятися сталі!
Негайно крикнув король із віконця слугам своїм, щоб умить забили дванадцять бичків, а потім і сам у двір моторно втік, то друга хороброго обіймає-цілує, то Мирко, сина. Від радості зовсім голову втратив. Почався отут бенкет так гулянка, у семи державах окрест тільки про той і говорили. Сім днів, сім ночей раділи, веселилися, їли, пили, гуляли. На сьому ніч говорить старий витязь:
- Ну, старий друже, скажу я тобі, син твій молодець хоч куди, ліпше, чому ми з тобою були замолоду!
- Я Та сам так само думаю, - відгукнувся старий король, - а тільки й він, мабуть, Песьеголового не переміг би.
Почув Мирко ці мовлення й не стримався, у бесіду старців слівце вставив.
- А де ж живе цей Песьеголовий? - запитує.- Тому як я й під землею його розшукаю!
Старий витязь відмовлятися не став, пояснив, що звідси так і так треба їхати, спершу на північ тримати, потім до сходу повернути, зі сходу небагато на захід податися, а із заходу - до півдня трохи: там і будуть володіння Песьеголового.
- Добре, уже я його розшукаю.
Підхопився Мирко на чарівного коня; небагато проїхали, Мирко запитує:
- А чи бував ти, милий кінь, у володіннях Песьеголового?
- Був одного разу, молодий хазяїн, та й про той пошкодувати довелося. Думав, уже не винесу звідти живим батька твого. Та тобі краще б туди не їхати, удома залишитися.
- Іншому життя не бувати, смертиньки не минути, не заспокоюся, поки з Песьеголовим не зустріну.
- Будь по-твоєму, молодий хазяїн, закрій же ока, тому як я ніде
Не зупинюся, поки у володіння Песьеголового не прибудемо. Жили разом і помремо разом.
Замружився Мирко, і помчався чарівний кінь швидше блискавки. Раз відштовхнеться копитами - дві держави проскочить, двічі відштовхнеться - два царства так два моря за залишить. Скоро й на місце прибутки.
- Відкрий, молодий хазяїн, очі, що бачиш ти?
- Бачу палац алмазний у шість поверхів, і блискає він так, що дивитися боляче.
- А у шостому вікні на шостому поверсі що бачиш?
- Бачу дівицю, так таку красуню, що й зовсім дивитися на неї неможливо, очам боляче. Вірно, це дочка Песьеголового.
- Не вгадав ти, молодий хазяїн, це дочка чорного короля. Песьеголовий викрал її й тримає у полоні.
Як почув Мирко ці слова, з коня зстрибнув - і бігцем до королевне. А королевна його побачила так як закричить:
- Зупинися, молодець, у палац не входь, якщо життя миле! Уб'є тебе Песьеголовий!
Але хіба Мирко цим удержиш! Тільки вона від вікна обернулася, а він уже перед нею коштує.
- Здраствуй, - говорить, - дівиця-врода.
- Хто ти такий, - запитує королевна, - як насмелился сюди з'явитися?
- Мирко-Королевич я, а сюди з'явився, щоб Песьеголового вбити.
- Ах, королевич нещасний, не народився ще та людина, який би Песьеголового переміг. Сила у нього незвичайна: як додому вертається з полювання, палицю за сімдесят верст у двір кидає, щоб даремно не тягти.
- А хоч би й за сімсот верст кидав свою палицю, - Мирко їй відповідає, - однаково я у бій з ним вступлю, тебе звільню й відвезу із собою у моє королівство.
Ех, ледве було не забув: королевне-те Мирко відразу довівся по серцю. Говорить йому дочка чорного короля:
- Жалко мені життя твою молоду, Мирко, а тому відкрию тобі, звідки силу Песьеголовий бере. Побери ось глечик, ступай з ним у подпол, побачиш там бочку. Глечик з тієї бочки наповни: як у нього пальці вмочиш - відразу сили додасться, так що й полтисячи людей з тобою не злагодять. Подякував їй Мирко за добру раду, спустився у підвал, глечик наповнив, а що у бочку залишалося, усе на землю випустив, щоб нівідкіля було Песьеголовому сили призанять. Прив'язав глечик на шию, непомітно приховав за пазухою, піднявся потім до королевне, і вийшли вони разом на ґанок, стали Песьеголового чекати.
Раптом усі окрест стемніло, повітря смерчем завився, светопреставление, та й годі, а потім гримнуло - упала посередині двору палиця непід'ємна, із землі вода виступила, бризи у усі сторони полетіли.
- Готуйся, Мирко, Песьеголовий іде! - скрикнула королевна. Вмочив Мирко пальці у глечик, утік у двір, палицю підхопив і так метнув її, що вона прямо під ноги коневі Песьеголового впала, хоча він далеко ще був від палацу, у сімдесяти верстах, а то й подалі.
Спіткнувся кінь про палицю, поспав голосно, назад отпрянул.
- Агов ти, тварина, щоб тебе вовки задерли! - закричав Песьеголовий у серцях.- Сімсот років мене носиш, не спіткнешся, а отут що з тобою приключилося?
- А то із мною приключилося, що хтось палицю твою мені під ноги кинув.
- Подумаєш, горі яке, знаю я, хто її жбурнув мені. Ще шістсот років тому я бачив у сні, що з'явиться у ці краї королевич Мирко й здумає із мною силою потягати. Ну-ну, де він там, щеня?! Зараз я йому шию згорну! Пришпорив Песьеголовий коня й умить у свого палацу опинився. Підійшов прямо до Мирко й говорить йому:
- Що, Мирко, з'явився-таки? Ну що ж, живим не підеш звідси. На мечах
Битися будемо або так битися?
- Мені однаково, Песьеголовий. Ти старше, ти й вибирай.
- Добре, синок, поборемося мечами.
- Меч, геть із піхов! - у один голос крикнули обоє, і заблискали мечі, іскри від них так і посипалися.
- Едак нічого у нас не вийде, - сказав Мирко, - даремно тільки мечі зазубримо. Давай боротися, Песьеголовий.
- Добре, Мирко, давай боротися, прощайся, поки живий, з батьком-матір'ю, з родичами, коли їсти вони у тебе.
- Я вже попрощався, - говорить Мирко, - попрощайся й ти, Песьеголовий.
- Та я вже попрощався, шістсот років тому.
- Тоді накажемо обоє мечам своїм у піхви повернутися. Сказане - зроблене. Після того сталі вони боротися. Билися так, чтоземля трясла. Те Мирко Песьеголового на лопатки покладе, то Песьеголовий - Мирко, так тільки обоє у ту ж мить знову на ноги підхоплювалися. Билися, билися, і праворуч заходили, і ліворуч - жоден іншого перемогти не може.
- Ану ж бо ще один раз! - крикнув Песьеголовий, обхопив Мирко руками й так об землю трахнув, що той по пояс у землю пішов.
Згадав отут Мирко про глечик, вмочив мізинець, із землі відразу вискочив, схопив Песьеголового й додолу жбурнув, так що грім по окрузі пройшов. Потяг він Песьеголового за волосся до озера бездонному, що за палацом розкинулося, голову йому відрубав, тіло у воду кинув. Радості було у палаці алмазному - і не описати! Королевна сама Мирко на шию кинулася:
- Ти мій, я твоя навіки!
Зібралися вони скоренько у шлях, уже й на чарівного коня можна б сідати, да Мирко щось задумався, начебто б сум млоїть його.
- Що з тобою, Мирко? - запитує королевна.- Може, мене із собою брати не прагнеш?
- Що ти, мила, не залишу я тебе ні за які скарби, просто жалко мені алмазний палац кидати, дуже вже він гарний.
- Ну, коли ти про це засмучуєшся, - сказала королевна, - зараз я тебе розвеселю. Ось побери цю паличку алмазну. Я повернуся у палац, а ти ступай вкруг палацу, паличкою по ньому постукуй, і він потихеньку-полегеньку згорнеться, розміром не більше яблука стане. Поклади тоді його у торбинку, а будинку по яблуку цією паличкою постукай, і знову воно стане палацом алмазним, там і мене побачиш, у шостому віконці на шостому поверсі.
Мирко так і зробив, як йому королевна карала. Та насправді:
Величезний палац згорнувся, у яблучко перетворився, так таке маленьке - на долоні вмістився весь. Поклав його Мирко у торбу - раз, два! - до десяти порахувати не встигнув, як уже у дворі батьківського палацу опинився. Старий король і заповітний його друг-товариш, бачили Мирко побачили, кричать:
- Ну, чи переміг ти Песьеголового? Мирко кричить у відповідь:
- А то як же!
- Агов, Мирко, синок, навіщо даремно говориш, - сказав старий вигязь, - ти ж там і не був.
- Та мені щось не віриться, - сказав батько.
Мирко мовчачи дістав з торби алмазне яблучко, поклав його посередині двору, постукав з усіх боків алмазною паличкою, і раптом - ось чудо так чудо! - стало яблуко швидко-швидке рости, глядь, а посередині двору палац алмазний
Коштує, блискає, усіма фарбами переливається, а у шостому віконці на шостому поверсі сидить, облокотясь, королевна краси несказанної. - Це Песьеголового палац, - закричали старі, - другого такого немає у цілому світі! Ти, Мирко, теперішній чоловік.
Привіталися старі з Мирко за руку, обійняли, розцілували його, по всій країні глашатаїв розіслали, щоб знав народ: переміг Мирко Песьеголового й із цього дня він король Білої держави. Відразу й священика призвали, щоб обвінчав він Мирко із прекрасної королевною. Зажили вони добре й зараз ще живі, якщо не померли.