Жив на світі селянин. У нього були дружина й дочка. Одного разу прийшов до них на смотрини молодий хлопець зі своїм дружком.
Поставили їм добре частування: курку, пироги. А хазяїн навіть послав дочку у льох за вином. Дівчина спустилася у льох і стала придивлятися, яка бочка більше всіх - батько велів їй націдити провина із самої більшої бочки.
Поки вона вибирала бочку, раптом примітила колоду, притулене до стіни льоху. Як побачила його дівчина, так і задумалася: ось, мов, прийшли до неї свататися, вийде вона тепер заміж, буде у неї синок, вона купить йому на ярмарку полушубочек, а хлопчик ненавмисно забереться у льох, стане там стрибати біля колоди, колода звалиться, уб'є хлопчика, і кому ж тоді залишиться полушубочек? Як подумала про це дівчина, такий її розпач побрав, що села вона на приступочку й заплакала.
А у будинку чекали, чекали її й ніяк дочекатися не могли. Тоді батько послав у льох дружину.
- Мати, піди подивися, куди дівка запропастилась?! Що це вона там возиться так довго у льосі? Може, вино у їй витекло й вона не сміє піднятися наверх?
Спустилася господарка у льох і побачила: сидить дочка на приступочке, плаче.
- Так що з тобою сталося, донечка, що ти так гірко плачеш?
- А як же, матінка, не плакати, коли мені усе моє майбутнє життя представилося.
Та вона розповіла матері про те, що їй представилося. А та як почува про полушубочке, так про внучонке, так про те, як він у льох пробереться, так біля колоди стрибати стане, так як його цією колодою вб'є... Як почува мати, так і села поруч із дочкою й, теж заплакала.
А хазяїн сидить із гістьми у світлиці й ніяк провина не дочекається.
Розсердився, розгнівався, навіть сваритися став:
- Ех, роззяви, видне, усе вино повилили. Піду-но сам подивлюся, куди вони там запропастились.
Спустився він у льох і бачить: сидять обидві" стара й молода, сльози ллють у три струмки, а бочки цілі, вином повні.
Ніяк не може хазяїн у користь побрати, що це з ними трапилося.
- Буде вам ревмя-те ревіти! Говорите, що приключилося! А вони крізь сльози:
- Ой, батько, так як же нам не плакати, не ридати, коли така сумна дума нам у голову запала?
Та повідали вони йому про усе. Та так вони роз'ятрили його душу, що він присів на приступочку рядком і у один голос із ними заплакав. Чекав, чекав наречений, дочекатися не міг. Піднявся й пішов за хазяїнами у льох. Прийшов, дивиться - усі троє плачуть-заливаються, один іншого пущі. Дивиться наречений і ніяк не зрозуміє, чого ж вони так гірко плачуть. Запитав їх, вони йому усе розповіли. Отут наречений як покотиться зі сміху, навіть бочки й ті ходуном заходили.
- Ну, - сказав наречений, - таких диваків я ще не бачив. Нехай уже краще доля розв'яже, одружитися мені або не одружитися. Я зараз же відправлюся у шлях і
Буду мандрувати доти, поки не зустріну ще трьох такі ж диваків, як ви. Не зустріну - так не обессудьте! А коли зустріну, те повернуся й поберу у дружин вашу дочку. Уже як доля вкаже!
Та пустився у шлях. А наречену так батьків її залишив у льосі. Мов, нехай уже наплачуться досхочу.
Тільки хлопець пройшов сім'ю сім країн, як побачив там людину, зайнятої дивною справою: перед ним на землі купою лежали горіхи, і він намагався ці горіхи закинути вилами на горище. Хлопець підійшов до людині ближче й запитав:
- Хазяїн, що це ви надумали з горіхами робити?
- Так я отут спокою не знаю, - відповів йому людей.- Ось уже півроку труджуся, усе кидаю й кидаю ці горіхи й ніяк не закину на горище. Хоч я й бідна людина, але готовий сто форинтів дати тому, хто ці горіхи перекидає на горище.
- Добре, я це зроблю, - сказав хлопець.
Він побрав захід і за півгодини перетаскав на горище всі горіхи. Одержав відразу сто форинтів і пішов далі.
" Так, - подумав про себе хлопець, - одного дивака я вже зустрів".
Ішов, ішов, і знову зустрів йому людей. Дивився, дивився на нього хлопець і ніяк не міг уразуметь, що той робить. У руках незнайомець тримав корито й з ним те вбігав у будиночок, то вибігав назад. А у будиночку – чудно навіть - не було вікон, а замість дверей зяяла діра.
Підійшов хлопець, привітався й запитав:
- Добрий день, земляк! Над чим це ти трудишся?
- Так ось, хлопець, навесні вже рік буде, як я побудував цей будинок і не знаю, тому це у ньому так темно. Дивлюся, у інших будинках світле, а хазяї ніякої праці до цього не прикладають. Я ж як побудував свій будинок, так з тих пір коритом усе тягаю й тягаю світло у нього. Ось і зараз, сам бачиш, томлюся. Сто форинтів дам тому, хто зробить мій будинок світлим.
- Ну, ця справа по моїх силах, - сказав хлопець.
Він побрав сокиру, прорубав два вікна, і у будинку відразу стало світле. Хлопець одержав сто форинтів і пішов далі.
" Так, - подумав він, - ось і другий дивак!" Ішов, ішов хлопець і раптом бачить: якась жінка силоміць запихає курчат під квочку. Хлопець окликнув її:
- Хазяєчка, ти що це робиш?
- Так ось прагну курчат посадити під квочку, - відповіла жінка. - Боюся, що вони розбіжаться по сторонах і шуліка їх схопить. А ніяк користі не доб'юся:
Посаджу під одне крило, а вони з-під іншого вилазять. Посаджу під інше крило, вони з-під того вилазять. Сто форинтів готова дати тому, хто навчить мене, що з ними робити! Хлопець сказав:
- Добре, я навчу вас. Не тривожтеся й не турбуйтеся, хазяєчка, і ніколи силоміць курчат під курку не підсувайте. Тільки квочка вглядить шуліку, вона сама сховає курчат під крила.
Господарка обрадувалася добрій раді й відразу ж віддала хлопцю сто форинтів.
Хлопець теж зрадів й пішов назад.
Про себе ж подумав:
"Ну ось я й знайшов трьох диваків".
Він повернувся додому, відразу обручився з дівчиною, і через два тижні вони зіграли весілля. А більше я про них нічого не чув, хіба тільки те, що у них народився син, купили вони йому полушубочек, а колодою його не придавило. Та донині вони живуть, коли не померли.