Було те або не було, жила одного разу бідна жінка. Та був у неї син по імені Марци. Чесний, прямодушний був цей Марци. А до того ж ще такий розумний, спритний, діловий так спритний, що слух про нього по всій країні пройшов: на всі, мол, гаразд Марци, за яке б справу не узявся. Дійшла його слава й до короля. А був той король завидющий надзвичайно: прикро йому стало, що слава Марци затьмарює його славу. Та надумав король Марци перехитрити. Призвав він його до себе й говорить:
- Чую я звідусіль, що дуже вуж ти знаменитий. А коли ти такий всезнайка так всеумейка, доведи це справою. Коли ти усе вмієш, так, виходить, і красти вмієш? А?
- Ваша величність, - відповідає королеві чесний Марци, - красти я не крав ніколи. Та надалі не прагну.
Зрадів король і негайно йому наказ віддає:
- Ну, коли ти ніколи не крав, так тепер або зумієш і це, або кінець тобі! Слухай же: на моєму полі зараз дванадцять батраків орють. Отож, або ти викрадешь у них, прямо з ріллі, усі дванадцять плугів із дванадцятьма парами волів, або я вуж знаю, як мені зробити: накажу голову твою на кіл насадити, зрозумів? Зате, якщо випробування витримаєш, усі мої скарби тобі віддам, адже і я їх також украв.
Гірко стало на душі у Марци, так що поробиш! Пішов він додому, розповів своїй матінці про розмову з королем.
- Ось тепер гарненько подумай, син, - сказала йому мати. Міцно задумався Марци. Але раптом посміхнувся весело. Попросив він мати роздобути йому дванадцять курчат, чорних, без цятки, і квочку одну, теж чорну.
- До чого вони тобі, синок? - запитала матір, але роздобула усе, що він попросив.
Побрав Марци курчат, пішов з ними у ліс. Батраки королівські поблизу, у самої опушки орали. Відпустив Марци потихеньку квочку з курчатами так як закричить:
- Дивитеся, дика курка, так з курчатами! Ловите, вони щастя приносять! Батраки покидали плуги й наперегони за курчатами припустились. Курчата зі страху у ліс побігли, батраки за ними. А Марци тим часом повернув волів і повів їх за собою разом із плугами.
Привів Марци волів із плугами прямо до себе додому, тому як угода з королем був такою: що Марци викрасти зуміє, то й забирає собі. Тому Марци тільки матінку свою послав до короля сказати, щоб не чекав волів. На інший день король знову призиває до себе Марци. Прийняв його сердито.
- Чув я, удалося тобі моїх волів погнати разом із плугами.
- Удалося, - скромно відповів Марци.
- Цього разу тобі повезло. Але перегоди. Тепер повинен ти пшеницю з мого сараю викрасти, але ж той сарай міцно сторожать і днем і вночі. Якщо до ранку не викрадешь, так і знай, бути твоїй голові на колі. Ну а зумієш - держава моє тобі віддам, я адже й сам його злодійством зібрав.
- Спробую, ваша величність.
Знову став Марци думу думати, як би йому викрасти із сараю пшеницю, хоч і багато у неї сторожів.
А король у той день сторожів-те до себе покликав, щедро почастував і міцно-преміцно покарав у обоє стежити за проклятим Марци, щоб не обвів їх як-небудь. "Ви, - говорить їм, - як його вглядите, кидайтеся на нього не гаючись усі разом і б'єте куди ні попадя".
Підслухав Марци, що король сторожам наказав, і відразу дещо придумав.
Зробив він із соломи людини, на голову йому свій капелюх надяг і непомітно до сараю приставив. Потім відійшов у сторонку так як пчихне! Сторожі вибігають, всяк іншого випередити норовить. Бачать, біля сараю людей коштує. Та капелюх Марци довідалися. "А ну, бери його за боки!" - кричать. Та давай лупити пугало по голові так по капелюхові! Так расколошматили, рознесли, що й порошини від нього не залишилося.
Покінчивши справу, кинулися бігцем до короля - доповідають: тепер вуж не украде Марци пшениці із сараю. Забили, мов, розбійника до смерті. Зрадів король, не знав, куди сторожів посадити, чому
Напоїти-нагодувати. А Марци тим часом преспокійно пшеницю всю й вивіз. Послав він мати до короля, докласти, що й це випробування витримав. Позеленів король, посинів від злості. Стрімголов у сарай кинувся, але Марци, саме собою, і зернятка пшеничного на погляд не залишив. Знову покликав король Марци до себе. Сидить, чекає, злий-презлий.
- Виходить, украв ти пшеницю, а, Марци?
- Виходить, так, ваша величність.
- Ну що ж, коли так... Але вуж тепер чекає тебе із задачок завдання.
Повинен ти викрасти коня мого улюбленого золотавої масті, хоча сто моїх кучерів-конюхів днем і вночі око з нього не спускають. Не зумієш - бути твоїй голові на колі! Ну а вуж якщо зумієш, віддам тобі мою корону, я-те й сам її теж украв.
Знову думає Марци, голову ламає. Та Усе-таки придумав! Одягся він у лахміття, обшарпанцем прикинувся так сулія із хмільним прихопив. Увечері пішов до стайні, постукав у ворота. Не прагли його впускати кучері, суворо-пресуворо покарав ним король бути напоготові. Але коли побачили, що за воротами жалюгідний такий обшарпанець коштує, та ще сулія з вином у нього, Усе-таки впустили. Посадили його біля ясел, а Марци вино своє нахвалює, конюхів пригощає, ну й піддалися вони. Стали пити, ще та ще, скоро захмеліли, і дрімота їх здолала. "Чого нам, - думають, - боятися? Уже як-небудь убережемо королівського жеребця" Один-те з них коня за привід тримав міцно, іншої за хвіст, а третій сидів на коні верхи. Так тільки Марци тому, хто спросоння хвіст кінський тримав, зв'язку пеньки сунув у руку. Того, хто верхи на коні заснув, підняв обережно й на ясла верхи посадив. У того ж, хто привід у руці затис, не став приводу віднімати, просто вуздечку зі скакуна зняв і потихеньку зі стайні його вивів, до себе додому відвів. Ранком король у стайню прийшов. Ні коня! Ох, як же він розлютився! Ногами затупотів, на конюхів-кучерів закричав:
- Так-Те ви коня мого улюбленого бережете! Повів Марци коня! А ті хмільні ще, зрозуміти нічого не можуть. Один говорить:
- Так я адже за хвіст його тримаю!
Іншої:
- А я верхи на ньому сиджу! Третій:
- А я привід з рук не випускаю!
Вилаяв їхній король почім даремно. Та розв'язав надалі сам за своїм добром постежити, але вуж Марци тепер - хоч самому живу не бути - вапна неодмінно!
Став він вигадувати, як за справу прийнятися. Хоп, придумав!
Негайно послав король за Марци й таке йому веління дав: коли завтра
Опівдні не викрадет Марци обід, для самого короля приготовлений, бути його
Голові на колі!
- Але вуж якщо зумієш, віддам тобі мій меч королівський, адже я й сам його так-те украв.
Назавтра опівдні сіли король із королевою за стіл, обіду чекають. Куховарка вуж і стіл накрила, страви на підношення поставила, у Спокої королівські нести приготувалася. Тільки прагла було підношення у руки побрати, бачить, від вікна кухонного рука тягнеться.
Стрімголов кинулася куховарка у кімнати королівські.
А Марци-Те ще напередодні ввечері зробив тайкома дерев'яну руку, пофарбував її й мотузкою обв'язав. Мотузку ж іншим кінцем до колеса криничному прикріпив. А під віконцем кухонним дірку видовбав і просунув руку у неї, саме до стола. Її-Те куховарка й побачила. Побігла вона скоріше до короля:
Прийшов, мол, Марци, уже й руку до обіду королівському простягнув!
Король із королевою скоріше на кухню стали ту руку до себе тягти.
Тягли, тягли, а мотузка-те й лопнула, король із королевою на підлогу попадали.
Поки піднялися, оглянулися, Марци з обідом і сліду нема.
Попировали у той день Марци з матінкою, королівським обідом поласували.
Король не знав, що й учинити зі злості. "Уже тепер - те, - розв'язав, -
Переведу його неодмінно". На інший день призвав він до себе Марци й наказав до завтрашнього ранку з пальця королеви золоте колечко украсти.
- Якщо зумієш, віддам тобі дочку у дружин. Правда, її-те я не крав, але розв'язав за того видати заміж, хто й мене перехитрити зуміє. Ось до чого влаштовував я тобі всі випробування.
Зрозумів Марци: тепер потрібне тримати вухо востро! Увечері прокрався він у королівські Спокої. Раптом чує, король говорить королеві:
- Я зараз устану, пройдуся небагато, прогуляюся перед сном. А як повернуся, ти, душенька, віддай мені на час колечко, у мене воно цілей буде. Вийшов король у двір, усі кути-закути оглянув, чи немає поблизу
Марци. А Марци тим часом двері відчинив, увійшов у спальню королівську й, змінивши голос, говорить королеві:
- Швиденько віддай мені кільце, душенька, тому як цей проклятущий Марци у будь-яку мить може тут виявитися.
Королева у темряві-те й віддала йому кільце. А Марци затаївся у дверей і, як тільки король відвертав, нечутно назовні вислизнув. Король знову у постіль ліг і говорить королеві:
- Дай мені, душенька, кільце!
- Так я ж тільки що тобі його віддала, - відповідає йому королева сердито.-Сама на палець тобі надягла!
Король ледве не лопнув від злості. Але нічого не сказав, не став нового підступу проти Марци будувати. Навіть тоді нічого не сказав, коли не матінка Марци, а сам він з'явився у королівський палац за дочкою королівської, за мечем, короною й усією державою.
Сіли вони отут за весільний бенкет, усе там було, чого пожелалось, кожному частування дісталося.