Силач Янош

22-10-2016, 10:20 | Угорські казки

Було десь або не було, а Усе-таки таки було, говорять, за морем-океаном, за сімдесятьма сьома царствами-державами й ще на криві вершки подалі, якщо звідси дивитися, жила на світі бідна жінка з лежнем сином. Удень і вночі трудилася бідна жінка, пряла так ткала, руки-ноги її спокою не знали, а ледар син валявся де потрапило цілими днями, пил пересипав з долоні у долоню.

Шпарко вбивалася бідна жінка, здається, краще б померти з горя-суму. Так тільки що ж станеться з її дитятком єдиним, коли вона богу душу віддасть? Він же зовсім безпомічний, лінивець такий, йому й ласощі улюблені пряме у рота подай - сам-те й руку не простягне.

Але у якийсь день Янош раптом голову підняв і запитує мати:

- А Скажи-но, рідна, тому це стукають у сусідів, так голосно так?

- Сусіди, синок, будинок новий ставлять, того й стукають-прибивають. Янош так і підскочив, говорить матері:

- Піду-но я до них, рідна, може, чим-небудь так допоможу. Бідна жінка навіть оніміла, ока витріщила: ось чудеса! Прийшов Янош до сусідів, а вони саме вкруг колоди девятисаженного скупчилися, підняти прагнуть, а сил не вистачає. Янош навіть руками сплеснув, таке побачивши.

- Так невже, - кричить від воріт, - слабаки ви такі, що колоди не піднімете?

- Ступай звідси, ледар, пил дорожню перемелювати, - розсердився сусід, - не те заштовхаю тебе самого під колоду!

- Так ти не настовбурчуй, сусід! Гарні ж ви, работнички! Лозину, бач, подужати не можете, навіщо тільки годують вас. Ану ж бо подайтеся назад усі! Підхопив він колоду й поставив сволоком - немов ціпок підкинув.

З тієї пори Яноша всюди зустрічали з пошаною. Хто будуватися здумає, першою справою Яноша кличе на підмогу; самі непід'ємні ваги він піднімає, зате і йому не жалують грошей - він вуж і не придумає, що з ними робити, де складати.

Ох, як його матінка раділа, нахвалитися не могла сином! "Тепер мені боятися нема чого, - думає, - прокормить мене синок до самої моєї смерті". Навіть до старости сільському загорнула, не стрималася і йому похвастала. А староста був жадібний так заздрий, колись ніколи не тримав працівників, усе зі скнарості, а отут подумав: " Найманню-но я цього Яноша задешево". Староста саме недавно землі прикупив, угіддя більші, так чагарником усі поростили. Ось і нехай силач Янош чагарник викорчує. Говорить він матері Яноша: так, мол, і так. Обрадувалася жінка, бігцем додому припустилась, побрала із собою сина й назад, до старости. Негайно й зговорилися. Староста за роботу Яношеву зобов'язався його з матір'ю годувати, напувати, одягати, а як скінчиться строк, одержить Янош

Ремінці для бочкоров. А ремінці зі спини того з них виріжуть - старости або Яноша, - хто на інший розсердиться.

У перший день нового року прийшов Я нош до старости за роботу

Ухвалюватися. Ранком поставили перед ним маленьку миску з мамалигою, а потім наказали вигнати овець на далеку вирубку й до вечора додому очей не показувати, але підлісок увесь викорчувати. Торбинку ж дали порожню, так і ляскала на вітрі.

Я нош не засмутився, овець вигнав, куди наказане, і залишив пастися, а сам назбирав сухих гілок і такий вогонь розпалив, що до неба мови діставали. Коли прогоріли дровишки, піймав він двох баранчиків, оббілував їх, насадив на міцну гілку дубову та й зажарив на червоному жарі. До відвалу наївся, скоринка так і хрумтіла, сам король би йому позаздрив!

Увечері пригнав він ягничок на Старостин двір. Староста запитує:

- Ну й скільки ж ти здолав, Янош?

- Усе здолав, ваша честь, - відповідає Янош.

- Невже усе здолав?! Ти про що говориш-те?

- А про тих баранчиків пестреньких. З'їв я їх, іншого харчу адже не було. Що, аль осерчали ви, пан староста?

- Що ти, що ти, ні крапельки. Правабоно зробив. Роби й іншим разом так само, якщо моя дружина знову з порожньою торбинкою тебе відправить. Дісталося старостисі від чоловіка, навіщо поскаредничала, Яноша з порожньою торбинкою відпустила - немов не він сам наказав їй так зробити! Але більше-те адже не на кому було злість зірвати.

Так минула зима. По весні відправився староста подивитися, багато чи Янош встигнув чагарнику викорчувати.

Прийшов і за голову схопився: жодного кустика не викорчуване, а Янош спить собі біля ягничок у тіні, десятий сон бачить. Розштовхав його староста, лає, а Янош і вухом не веде. Послухав, послухав і запитує:

- Що, пан староста, аль гніватися изволите?

- Що ти, що ти, негідник, ледар, я зовсім не гніваюся. А ось ти підставляй-но спину, тому як угода порушила.

- Тоді спершу ви, пан староста, підставляйте спину, ви ж перша угода порушили. Матінці моєї скоринки сухий не дали, та й мені - не на всякий день.

"Цього, мабуть, навколо пальця не обведеш, - думає староста, - ну вуж

Добре, прийде постраждати, нехай він чагарник Усе-таки викорчує".

На інший день Янош надивуватися не міг, коли у торбинку свою заглянув:

Лежав там великий коровай хліба білого й сала добрий шматок.

"Ну, коли так, - подумав Янош, - потрібне за корчеванье прийнятися". Побрав було сокира, вирубувати став, так бачить - повільна справа йде. "Так із чого мені мучитися, ну-но, сокира, убік!" Схопився обома руками за кущ, відразу з коріннями висмикнув, потім другий, третій, і пішов, пішов, точнісінько як баби коноплі б'ють.

За два дні всі й повисмикував - дерева, підлісок, чагарник, плющ,, - потім усе у одну купу звалив, купа вийшла із церкву висотою, і підпалив. Ось це був багаття так багаття! Уже вечір настав, а світле, як днем. Побачили у селі вогонь, злякалися, що кінець світу прийшов, уся земля горить. Забили сполох, схопили хто сокира, хто цебро й бігцем на вогонь, немов розуму втратилися. Тільки на місце прибігли, побачили люди, що Старостина вирубка горить, а не мати-земля.

Янош по колінах бив, так сміявся, а люди посердилися та й по будинках розійшлися. Ранком староста запитує Яноша:

- чи Багато корчувати залишилося?

- Усе викорчував, пан староста.

- А куди ж склав те, що викорчував?

- Так я спалив усі, до останньої тростиночки. Невже не бачили вчора, як вогонь палахкотав?

- Бачив, як не бачити, розбійник ти! Тільки мені сказали, що сусіднє село горить.

- Так, може, осерчали ви, пан староста?

- Що ти, що ти, і не думав!

А сам, того дивися, лопне від злості.

Не знали староста зі старостихою, що й робити, як від Яноша позбутися. Удень і вночі думали, ламали голови, нарешті староста дещо придумав. Покликав він Яноша й говорить йому:

- Ось тобі завдання: ступай у ліс, розшукай там дядька Міхая, віднеси йому їду так одежу, він вуж рік у лісі свиней пасе, обтріпався, мабуть, бідолаха. Разом з ним свиней і приженете.

Пішов Янош у ліс густий, став свиней шукати, хоча їх ніколи там і не було. Це ж кожній розумній людині зрозуміло: староста погубити Яноша здумав, потім і у ліс послав, може, там звір якої його задере.

Ось іде Янош по лісу, у саму хащу забрався, усі заросли прочесав, усі місця обійшов, де велів староста дядька Міхая шукати, так тільки ніде його не знайшов, за всю дорогу ні однієї живої душі не зустрів.

Цілий тиждень шукає Янош дядька Міхая й подумує вже, чи не час додому вертатися: де йому, насправді, цього дядька Міхая шукати? Як раптом чує: тупіт, рохкання, гілок хрускіт - не інакше як череда свиней іде.

Так і вийшло! Вибігає на нього з густих заростей велика череда свиней, а за ними хтось великий, чорний тупотить - пастух, повинне бути.

Зрадів Янош, що свиней Старостиних Усе-таки знайшов, так як закричить:

- Агов, дядько Міхай, е-ге-гей! Стійте, не поспішаєте так, я вам хліба приніс і одежу на зміну!

Але дядько Міхай на нього й не глянув, за свинями поспішає й гарчить на ходу. Це ж ведмідь був, не людей, я сам його бачив, ось як вас зараз! А поспішав він за дикими свинями, пристосовувався одну яку-небудь на вечерю собі схопити.

Бачить Янош, дядько Міхай і не дивиться на нього. Розсердився хлопець, наздогнав пастуха й хвать його по плечі!

- Хай бог помагає, дядько Міхай, це що ж ви й словом бідної людину не приветите? Вам пан староста одежу надіслав, надягайте, так побистрей, ви геть зовсім обносилися, не зрозумієш, у чому й ходите.

Злякався ведмідь, з переляку на дерево вліз, ричить звідти на Яноша.

- Ну, вистачить, дяденька, жарту жартувати, жваво злазьте з дерева так сорочку надягніть.

Ведмідь злазити й не думає, ричить:

- Рррав... ррав...

- Яке там рано! - кричить йому Янош.- Говорю, жваво злазьте, дядько Міхай!

Так тільки ведмедеві говори не говори... Розсердився Янош по-справжньому, ухопився за дерево так з коріннями висмикнув і додолу жбурнув разом з мишкою, по лісу гул пройшов.

Застогнав ведмідь, заволав від болю так, що ліс загудів, а Янош і говорить:

- Сказано було, дядько Міхай, вистачить жарту жартувати! А тепер, бач, ударилися боляче. Ну, беріть сорочку, одягайтеся!

Але дядько Міхай і насправді уже не жартував: устав на задні лабети, розвернувся й такий ляпас Я ношу закотив, що у того іскри з очей посипалися. Отут і Яношево терпіння скінчилося.

А ну, надягайте сорочку, не те попляшете у мене, дядько Міхай! - закричав він у всю глотку.

Так тільки з ведмедем що ж? - репетуй не репетуй, гарний-гарному-по-гарному говори або

Злобуй, він знай ричить так лабетами передніми махає, ляпасами сипле й ліворуч

І праворуч.

- Так ви, виходить, ось як! Ну, перегодите ж, дядько Міхай! Схопив отут Янош дядька Міхая й сам напнув на бідолаху й штани, і сорочку, та ще стусанів не жалував, коли той не швидко руки-ноги згинав. Покінчивши із цим, схопив Янош дядька Міхая за руку й потяг за собою: треба ж було й череда свиней зібрати так до старости гнати. Тільки справа нелегка виявилося, не бажали свині батога слухатися: її женеш у одну сторону, а вона у іншу біжить, та ще обертається, ікла показує. Зрубав тоді Янош дерево сажня у три, став їм управлятися, з боків свиней охаживать - сноровистей справа пішла. Тільки кабан один, величезний так страшний, орясини не убоялся, повернувся й пішов на Яноша - ось зараз пропоре іклами.

- Зупинися, кабан, коли життя мила!

Не послухався звір, вистачив його Янош по ікластій голові кулаком - з вепра й дух геть. Штовхнув Янош гашу до дядька Міхаю - займися, мол, поки я череду зберу.

Дядько Міхай упорався скоро - цілком вепра зжер, ні шматка не залишив. Повернувся Янош, з досади рукою махнув.

- Уж половина-те начебто б мені належала... Ну так добре, допоможіть хоч череда додому гнати.

А ведмідь ричить тільки:

- Ррав... ррав...

- Що значить рано, чорт забери! Не рано, а у саму пору! - закричав Янош і такого йому дав стусана, що бігцем побіг дядько Міхай так вприприжку. Та на інший день до вечора прибутки вони до Старостину двору. Ох, братики мої, до чого ж староста злякався! Коштує трясеться: ще б, величезна череда диких свиней у дворі! А Янош, ні слівця не молвив, загнав усю череду у сарай, одного кабана дядькові Міхаю на вечерю зажарив, а після того підійшов до старости та й говорить:

- Ну, пан староста, ваших свиней я пригнав, але одне скажу: такого пастуха, як дядько Міхай, дарма не тримав би. Уже як я його уламував, і просив, і загрожував, але він і одягтися сам не праг, довелося обрядити його силою.

Але ж зовсім обносився: исподнего й того на ньому не було. Та короваю білого не побажав откушать, і від м'яса смаженого ніс відвертав: м'ясо він, бач, сирим тільки їсть - цілого кабана слопал, не поперхнувся. Я говорю, додому, мол, пора, а він усі "рано" так "рано", ледве привів. Ні, був би я старостою, цей хвилин від воріт поворот йому дав би.

- Твоя правда, синок, жени ти його, так подалі, щоб у селі й духу його не було, - заквапився староста, аби тільки від ведмедя позбутися. Пішов Янош у двір, побрав ведмедя за вухо, вивів за околицю.

- А ну, ступай, - говорить, - дядько Міхай, куди ока дивляться. Підхопився ведмедик і прямо до лісу дунув, тільки його й бачили. "Ну, - думає староста, - від ведмедя я звільнився, але ось з дикими свинями як попоратися? Ех, скільки їх, сила-силенна!" Покликав староста Яноша й говорить йому:

- Бачу я, синок, свині-те у нас у тілі, забий ти їх усіх на світанку. Устав Янош ранехонько, ще й зоря не зайнялася, усіх свиней забив, почав одну за іншою на вогні палити. До ранку що було у старости соломи - ні соломинки не залишилося.

Староста говорить:

- Що ж, синок, ступай до губернатора, попроси у нього чуйний соломи у борг.

Янош пішов до губернатора, той йому говорить:

- Ступай, синок, у ліс мій, побачиш там боольшой стіг соломи, бери звідти стільки, скільки віднести зможеш.

Пішов Янош куди наказали, підняв стіг з одного боку, підліз під нього й поволок цілком. У воріт, однак, зупинився - не пролазить стіг, відсунув убік половину воріт і далі стіг волочить. Коли повз двері губернаторських ішов, крикнув:

- Дякуємо, пан губернатор!

- Агов! - закричав губернатор.- Стій, зупинися, негідник, ти ж усю мою солому забрал!

Але Янош і не оглянувся, притяг стіг до старости так усю солому й спалив. "Що ж, - думає староста, - від ведмедя звільнився, від свиней диких теж, тепер від Яноша б позбутися".

Думав-Думав і придумав, як хлопця погубити. Був у нього у дворі

Глибокий колодязь, що вже висохнув, на ньому лежав жернов величезний, який і дюжині мужиків не зрушити.

Староста Яношу говорить:

- Зруш жернов убік і склади у колодязь свинину так сало, щоб не попсувалися.

Янош однієї рукою жернов убік зрушив і спустився у колодязь, щоб м'ясо ухвалювати, яке йому двадцять чотири працівники подавали. Так тільки недовго робота йшла. Староста мигнув, поднатужились двадцять чотири працівники й жорновому кам'яним знову колодязь накрили. Янош чекав-чекав унизу - ніхто не подає йому м'ясо, не дочекався й

Поліз подивитися, що вони там нагорі роблять. Лізе, лізе, раптом голова у щось уперлася. Дивиться, а це жернов. "Ну що ж, - думає Янош, - малість великуваті поля у капелюха, так адже у кого який капелюх є, ту й надягає". Дірка у середині жернова саме по голові довелася, сунув він у неї голову так разом з жорновому на світло божий виліз, ранку доброго всім побажав.

- З добрим раночком, - говорить старості.- А за капелюх, звичайно, спасибі, так тільки мені сонце не на шкоду, ні до чого мені капелюх з такими полями. Староста злий коштує, не знає, що вуж придумати таке, щоб Я ноша вапна. А отут звістка прийшла: потрібне або самому у військо йти, або кого

Послати за себе, француза воювати. Зрадів староста: ось і спосіб від Яноша позбутися! Дав він йому білого коня, їжі на місяць цілий, ще й грошей не пошкодував, дві монетки дав по двадцять крайцаров. Підхопився Янош на коня й тільки тоді запитав:

- А робити-те що там треба, пан староста?

- Нічого робити не треба, синок, тільки битися.

- Ну, коли тільки битися, то благослови вас бог за доброту, пан староста.

Та поїхав Янош усі вперед так уперед, жодного разу не зупинився, поки до самої війни не доїхав. Саме подгадал, коли обоє війська пальбу відкрили велику. Зіскочив Янош із коня, стриножив його й пустив попастися, сам же розвів багаття, воду у казанку скип'ятив, мамалигу варити став. Тільки мамалига закипіла, забулькала, враже військо надумало по костерищу його палити, одне ядро гарматне зовсім поруч із Яношем упало.

- Агов, ви там, не стріляйте сюди! - закричав Янош.- Люди тут! Так

Тільки ворог слухати Яноша не став, кулі, ядра так вокруги застрибали, немов градини. Знову покричав їм Янош;- Сказане вам, сюди не шпурляйтеся, не те дивитеся: коли у мене потрапите або мамалигу попсуєте, не минути лиха вам! Не встигнув він домовити доладно, бахнуло ядро пряме у багаття, усе геть-чисто знесло - мамалигу, дрова, начебто нічого й не було. Отут терпіння у Яноша скінчилося, підхопився він на ноги, молоде дерево букове з коріннями вирвав і кинувся з ним на враже військо: у одну сторону махне - пів-армії ні, у іншу - ще пів-армії немає; хто мертвим упав, хто біжить із усіх ніг, ні однієї вражої душі на поле не залишилося.

- Говорив же я вам! - попенял їм Янош, зі справою покінчивши.

Та пішов знову вогонь розлучати, мамалигу готовити. Мамалига вийшла на славу, дух від неї по всьому лісу йде.

Сидить Янош, мамалигу свою уплітає. Отут підходить уводити, увести до ладу ньому король.

Подякував король Яноша за те, що країну його від ворогів урятував, негайно у герцоги зробив і найкрасивішу дочку у дружин йому віддав.

Зіграли весілля дзвінку, годували-напували всіх без розбору, а Янош з'їздив у своє село, привіз до себе мати рідну, і жила вона з тієї пори горя не відаючи.

Так вони й зараз усе живі, коли не вмерли.

Зараз ви читаєте казку Силач Янош