Жив на світі бідна людина, і було у нього три сини. Нічого не нажила бідна людина, крім бика одного; помер - тільки бика й залишив синам у спадщину. Так краще б зовсім не залишив нічого, тому як сини перевелися, голови собі ламаючи, як їм бути, як бика на три частини ділити. Молодший син, Та шток - його всі Дурним Иштоком кликали за дурість, - запропонував братам бика забити, а м'ясо продати й розділити гроші нарівно. Але хіба ж старші брати будуть згодні, якщо дурень що запропонує! Так тільки й самі вони нічого придумати не можуть, а годувати бика не прагнуть, кожний на інший киває: мабуть ти йому корму задай - бик-те не тільки мій, але й твій. Зовсім охляла бідна животина, одні ребра стирчать.
Нарешті зговорилися на тому, що всі троє побудують бикові по хліву: у чий хлів бик по своїй волі зайде, тому й володіти ім. Засукали рукава, будувати прийнялися. Два старші брати, кожний розуму палата, кам'яні хороми спорудили, у які й герцогові пожити не соромно, а Ишток, дурна голова, наламав гілок зелених і сплів з них сараюшку. Старші брати сміються, над меншим потішаються:
- Дурень ти, дурень, спершу знайди такого бика-дурня, начебто себе самого, тоді й чекай, щоб до тебе він пішов!
Ну, слово - не справа... Коли всі троє попоралися, бика у двір випустили. Дні стояли саме погожі, теплі. Хльоснув бик хвостом, пробіг по двору й раптом - що вуж там спало йому у голову - забіг у сараюшку Та штока.
Так і трапилося, що бик дурному братові дістався.
Старші брати зляться, а молодший, ні слова не говорячи, повісив торбинку собі на шию й погнав бика у місто продавати. Ішов він, ішов, березу побачив. А отут вітер піднявся, качає березу, стогне вона, потріскує. Зупинився Ишток, задумався: що говорить береза? Та надумав, дурна голова, що береза запитує:
- Крр... крр... дорого ль віддаси?
- Тобі віддам за сто форинтів, - відповідає Ишток березі.
- Крр... крр... згодна, - говорить береза.
Прив'язав Ишток бика до берези, коштує, грошей чекає. А береза, звичайно, грошей йому не дає.
- Агов, кума, викладай грошика! - кричить їй Ишток.
Але береза скрипить, крекче під вітром, і чується Иштоку:
- Крр... крр... завтра віддам!
"Що ж, можна й завтра", - подумав Дурний Ишток і повернувся додому. Брати його запитують:
- Ну, дурень, за скільки бика продав?
- За сто форинтів.
- Та хто ж купив у тебе?
- Так береза одна.
Повалилися брати зі сміху, по землі катаються, за животи тримаються, але Дурний Ишток ображатися не став. Назавтра пішов він до берези, а від бика одні кості залишилися так мотузка - у ту ж ніч його вовки з'їли. Став він знову у берези гроші просити, а вона йому:
- Крр... крр... завтра віддам!
Завтра так завтра. Пішов Ишток додому. На інший день той же відповідь:
- Крр... крр... завтра віддам!
Так три тижні пройшло. Отут уже й дурня зло побрало: підхопив він сокира, підійшов до берези й говорить:
- Віддай гроші, не те зрубаю тебе!
- Крр... крр... завтра віддам!
- Ах, ти ось як?! Ну перегоди ж!
Розмахнувся сокирою й всадив його березі у бік, так і застогнала, бідна. Потягнув Дурний Ишток сокира назад, а з насічки золото посипалося. Нападало його стільки, що Ишток торбинку під зав'язку набив.
- Виходить, добре я робив, що не поспішав, - геть скільки відсотків набігло!
Пішов він додому, побрав цебро, з якого коней напувають, висипав туди золото, ситом накрив, поставив під навіс. Брати діву далися: звідки дурень стільки золота побрав? Але ще більше тому дивували, що недоумок їх братик до золота й не доторкається, на одній мамализі живе, як і колись.
- Але ж він, дурень, і не знає, що із грішми робити! - сказав старший брат середньому.
Та зговорилися вони золото викрасти: вуж їм-те пояснювати не треба, на що гроші потрібні!
Вибрали вони золото із цебра, а у цебро пшениці гнилий наклали доверху. Заглянув одного разу Ишток у цебро, бачить - було золото, так сплило! Але дурний хлопець горювати не став, обв'язав цебро зверху скатеркою й пішов "пшеничне зілля" продавати. Прийшов у село, кричить:
- Купуйте пшеничне зілля! Купуйте! Сільські його запитують:
- Агов, хлопець, а що ж воно таке?
- Зілля дуже гарне, - говорить їм Ишток, - від нього й напівмертвий на ноги встане, тільки-но испробует.
Ех, скільки народу отут набігло! Кожний прагне чудесного зілля хоч малість купити. Відкрив дурний хлопець цебро, а звідти як шибануло у ніс, осміяли люди дурня й розбіглися всі хто куди.
Надвечір прийшов Ишток у місто, постукався у багатий будинок, попросився на нічліг. Впустили його, а цебро він у сараї поставив. Свині запах гнилої пшениці учуяли, у сарай забралися та й зжерли усе без залишку. Побачив ранком хлопець, що цебро порожнє, шум підняв.
- Я, - говорить, - скарбник короля, зараз же до короля піду, розповім, як золото його дорогоцінне украли у цьому будинку.
Злякався знатний вельможа й, щоб піддобрити слугу королівського, стільки грошей дав, що хлопець ледь відніс їх.
Повернувся він додому, грошей притяг більше колишнього, брати надивуватися не можуть.
- Де ж ти отаке багатство роздобув?
- Так ось, зілля те пшеничне розпродав, - відповів Ишток. Брати далі слухати не сталі, кожний набрав гнилої пшениці введро, і заспішили вони у село сусідню. Ідуть по вулиці, кричать у усі горло:
- Кому пшеничного зілля? Кому пшеничного зілля? Збігся народ, надавали стусанів братам, тільки-но віднесли ноги. Подалися було у інше село, але й звідти вирвалися биті.
Брати й колись-те на дурня брата косилися, а тепер і зовсім у лють прийшли. Зговорилися вони його погубити, пішли до старости й насказали, начебто молодший брат із чортами лигається: як не піде з будинку, щораз гору грошей приносить, а тепер рідне село геть-чисто винищити задумав. Староста їм повірив, усе село повірило теж: вуж, вірно, без чортів не обійшлося, коли
Ишток такі чудеса відколює. Та вирішили на сході посадити Та штока у бочку, днище забити й кинути бочку у воду біля загати. Сказане - зроблене: посадили дурня у бочку, днище забили й поставили бочку у церкви. Справа-Те у неділю було, ось і подумали люди: "Після служби віднесемо бочку на гать і у воду кинемо". З тим усе у церкву пішли. А Ишток у бочку сидить так кричить:
- Даремно намагаєтеся, мене вам не уламати! Сказав, не буду губернатором - і не буду! Нізащо не погоджуся!
Проїжджав отут саме пан великий, карета четверень запряжена. Чує пан, хтось із бочки кричить. Зупинив коней, з карети виліз, до бочки підійшов, запитує:
- Що це ви кричите, земляк?
- А то, що у губернатори не піду, хоч повісьте!
- Не треба шум піднімати, земляк, вилазьте краще з бочки скоріше, одеждою обміняємося, а я замість вас у бочку сяду. Коня, карета - усі тепер ваше!
Так усі й зробилося, як пан побажав. Виліз Ишток з бочки, пан замість нього вліз. Сіл Ишток у карету й покотив, а пан дочекався, коли народ із церкви піде, і ну кричати у усі горло:
- Люди, я передумав! Згодний губернатором бути!
"Будеш, будеш, як серед риб опинишся!" - посміхаються люди, але помовчують; підняли бочку, віднесли на гать і кинули у воду. Думав чесної народ, що Иштоку кінець прийшов, буде знати, як із чортами водитися. З легким серцем повернули назад, у село. Глядь - назустріч Ишток у кареті котить, четверень керує, батогом хоробро клацає. Заохали люди, заахали.
- Де ж ти карету таку знайшов? - запитують.
- Як це де? Під гаттю, - відповідає Ишток зарозуміло.- Там їх сила-силенна, на усе село вистачило б. Не вірите, самі подивитеся, гляделки відкрийте ширше!
Народ валом за ним повалив, а Ишток уздовж берега котить, карета його у воді відбивається, бачать люди на дні коней і карету, зовсім розуму втратилися від жадібності.
- Дивитеся, дивитеся, і насправді там запряжки не гірше! - галасують.- Ану ж бо, спробуємо щастя!
Та пострибали у ріку всі, як один, та ще кожний інший норовив відіпхнути. Усе пострибали, і дзвонар, і пастор, одна пасторша нагорі залишилася, куди вже ледве-те із ключкою! А інші так до дна й пішли, на воді тільки капелюх пастора плаває: поля-те у їй широкі, ось і не втопила. Бачить пасторша капелюх чоловікову, ключкою її у воду заштовхує, умовляє:
- Глибше поринайте, глибше, чоловік дорогою, вибирайте усе найкраще! Так і сгинули усе; за дармовим добром погналися - жоден не повернувся. А Дурний Ишток селом тієї заволодів і Жив з тих пір горя не знаючи. Коли не вірите, ступайте перевірте.