Чи Було, не було, звідси за сімдесятьма сьома державами жила бідна жінка. Був у неї єдиний син, так тільки і його-те вона не всякий день нагодувати могла. Вона б і нагодувала - було б чому. Одного разу встав син від порожнього стола й говорить:
- Не прагну я, матінка, у убогості життя коротати, удома сиднем сидіти, піду по світлі, пошукаю щастя.
Заплакала бідна жінка: єдиний син у неї й того втратитися доводиться. Не скажеш адже: залишися, синок, родненький мій, у молоці так маслі купати тебе стану, у теплі так у холе тримати, - звідки у неї молоко так масло, звідки дровишки, щоб вогонь розвести?..
А сина її, до речі кажучи, Палко кликали, і був він такий красень, що другого такого шукай не відшукаєш, хоч увесь степ обійди. Ну, отож. Плакала бідна жінка, плакала, але сина у шлях спорядила, корж у золі спекла так йому у торбинку сунула - з тим і відпустила щастя шукати.
Ішов, ішов красень Палко через гори й доли, а до вечора потрапив у ліс великий, у хащу неходжену. Побачив удалині вогник, начебто свіча горить. Пішов на вогонь, а він з кожним кроком усе яскравіше так вище, під кінець навіть страшно стало, немов будинок великий палахкоче. "Ох, - думає Палко, - видне, тут велетні живуть".
Так воно й було: навколо багаття сиділо великанье сімейство - сам велетень і сини його. На жердинах-рожнах сало присмажували.
"Добре! - сказав собі Палко.- Іншому життя не бувати, смертинь-ки не минути..." Та змело підійшов до багаття. Зняв шапку Палко, чемно привітався:
- Доброго вам вечора, пан мій панотець! Повернувся до нього велетень так як гаркне:
- Це ще що за людське поріддя?
- Я це, пан мій панотець, - відповідає Палко.
- Хто ж ти є, хто такий?
- Я, пан мій панотець, бідняцький син, іду ось службу шукати.
- Ну, дякуй богу, що паном панотцем величав мене, - сказав велетень, - інакше зажарив би я тебе на цім багатті. Сідай з нами, синок! Сіл Палко із синами-велетнями у ряд, вони його щедро смаженим салом попотчевали, після того ліг Палко й заснув як убитий. Ранком усе пробудилися, велетень і запитує:
- Та куди ж ти шлях тримаєш, Палко, синок, де прагнеш службу шукати?
- Я, пан мій панотець, до короля податися прагну, тому як чув, там у них для працівника рік - три денечка, і платять бідній людині по-божеськи.
- Е, синок, король далече живе. Усі ноги стопчеш, поки дійдеш. Ну, не засмучуйся, сідай мені на загорбок так за волосся міцно тримайся, віднесу я тебе до короля. Піднявся Палко на велетня, а велетень говорить:
- Ти, Палко, ока-те замруж, не те голова закружиться, упадеш так розіб'єшся на смерть, кісточок не збереш.
Замружився Палко, а велетень пішов з гори на гору крокувати, з однієї вершини на іншу, море зустрілося - море переступив, а потім на таку високу гору ступнув, що головою небо дістав. Отут він зупинився, відсапався й говорить Палко:
- Відкрий ока, синок, так скажи: що ти бачиш?
- Бачу я, - відповідає Палко, - там, удалині, начебто щось біліє. Що б це було, пан мій панотець?
- Це, синок, королівський загін для овець при палаці позахмарному. А тепер знову закрій ока.
Зробив велетень ще три кроки, говорить Палко:
- Відкрий ока, синок, що ти бачиш?
- Начебто будиночок бачу, пан мій панотець.
- Це королівський палац позахмарний, Палко, синок. Звідси-Те він тобі крихтою здається, але ти перегоди, він ще виросте. Закрій ока! Закрив Палко ока й вцепився намертво велетневі у волосся, та й правабоно зробив, тому що раптом такий піднявся вихор, що, не тримайся він міцно руками-ногами, здуло б його як пушинку. А велетневі що, йому й ураган дарма. Знай, довготелесий, ноги переставляє з гори на гору, ліси й долини за залишаються.
- Відкрий-но ока, синок! Оглянься, що ти бачиш?
- Бачу, пан мій панотець, палац, у житті нічого красивіше не бачив. Ми саме у воріт коштуємо.
- Ну, коли так, злазь із закірок, Палко, синок, і ступай до короля. А я додому подамся, до синів своїм.
Зліз Палко з велетня, розпрощався честь по честі, синах його уклін передав і пішов у палац. Там прямо до короля направився, розповів йому: так, мол, і так.
- Ну, що ж, Палко, синок, - сказав король, - був у мене пастух, индюшек пас, так я його прогнав, поберу на його місце тебе.
Пасе Палко индюшек, час іде. Бачить король, хлопчик старанний, побрав його у Спокої королівські, своїм особистим слугою визначив. Так, щоб не забути: у того короля було три дочки, одна інший краше. Тільки старші дуже вже злі були, молодшу недолюблювали. А та була така вуж красуня - глянеш на неї, ока зліпить, легше на сонце дивитися. Скільки князів-королевичів сваталося до неї, і не порахувати, так тільки молодша королевна, з тих пір як Палко побачила,
І слівцем їх не приветила. Хоча й з Палко не часто розмовляла - мати-королева, чаклунка стара, око з дочки не спускала. Словом, чи так, едак чи, а тільки примітила вона, що Палко і її молодша дочка й без слів розуміють друг дружкові.
- Знаю я, тому не потрібні нашої молодшої королевичі так князі, - говорить вона чоловікові.- Негідниця Палко любить!
- Невже? - здивувався король.- Ну, уже з Палко я впораюся. Більше вони не побачать.
Призиває король Палко й говорить:
- Бачу я, Палко, хлопець ти ухватистий, слухай же мій наказ. Бачиш той ліс, напроти палацу мого? Отож: нині ж уночі ступай у цей ліс, вирубай його до останнього деревця, звези усе на королівський мій двір і до ранку у стіс склади, а то бути твоїй голові на колі.
Палко на смерть перелякався, говорить королеві:
- Ти вуж відразу, королівська твоя величність, вели голову мені рубати так на кіл насадити - мені й за сто років твого наказу не виконати!
- Як смієш, щеня, мені суперечити, негодник такий-сякий! У темницю його! Як я сказав, так і буде: не виконаєш до ранку наказу - голову відрубаю, на кіл насаджу!
Покликав він двох стражників, наказав Палко у темницю вести, руки-ноги у кайдани забити.
У темниці сіл Палко на землю й заплакав горючими сльозами. "Так як же посмів я, - лаяв він себе, - матінку рідну одну залишити? Краще б усе життя голодував-холоднів, усе життя й ще два денька на додачу, чому молодим померти, страту лиху прийняти".
Сидить Палко у темниці, плаче, себе кляне. Раптом відчиняється у стіні дверка потайная й входить до нього молодша королевна. Підбігла до Палко, обійняла, поцілувала його, погладила ласкаво.
- Не плач, Палко, сльози не лий, - утішала, - ось тобі батіг з мідним наконечником, вийдеш зараз через ці дверцята таємну й у ліс ступай. Там тричі клацни батогом, так міцніше, щоб ліс загудів. Як втретє клацнеш, збіжаться до тебе всі біси й бісенята, які тільки є на землі. Віддаси їм наказ - до ранку усе виконають.
Зрадів Палко, у сім раз краше став, чим був, побрав батіг з мідним наконечником, виліз через потайной хід, а королевна залишилася у темниці чекати на нього. Прийшов Палко до лісу, тричі що було сили вдарив батогом. Загудів ліс, задзвенів, заухав, начебто блискавка по ньому пронеслася, і раптом з усіх боків біси так і посипалися, зібралося їх сила-силенна. Самий старий до Палко підійшов, запитує:
- Що накажеш, пан Палко?
- Ось мій наказ: ліс до останнього деревця вирубати, на двір королівський знести й у стіс скласти.
- Усі виконаємо, пан Палко, ступай додому й спи спокійно. Повернувся Палко у темницю, але спати не спав, до ранку з королевнойбеседовал.
А у бісів тою часом дим стояв стовпом, робота так і кипіла: рубають біси ліс, пиляють, ламають, одні з одного кінця, інші з іншого; що зрубали, відразу на королівський двір волокут, кому як узятися сподручнее... усе знесли, розпиляли, у стіс уклали, з тим і зникли, немов земля їх поглинула.
Рано ранком прокинувся король, на ґаночок вийшов, так так і ляснувся додолу, побачивши стіс до неба. Три цебра води на нього вилили, і те ледь опам'ятався. Негайно Палко покликав, говорить йому:
- Ну, Палко, цього разу ти усе виконав, а тепер слухай так відкрий вуха ширше. Ось тобі мій наказ: нині вночі зори те місце, де ліс був, засіяй його гречкою, нехай гречка за ніч зійде, заколоситься, дозріє, ти врожай-те зіжнеш, обмолотиш, на борошно змелеш - і щоб до ранку мамалигу зварив з неї. Не зумієш - голову на кіл велю насадити!
Зовсім зазасмучувався Палко, говорить королеві:
- Великий король, вели вуж відразу мені голову рубати, на кіл насадити, тому як місце те зорати я можу, гречкою засіяти теж можу, але як можливо, щоб у ту ж ніч і зійшла вона, і заколосилася, і дозріла теж?
- Мовчи, більше ні слова! - закричав король гнівно.- Ступай назад у темницю. Стратити тебе й завтра ранком не пізно буде, щеня ти паршивий. Повернувся Палко у темницю, сидить, горює, сльози ллє так себе корить: навіщо мати рідну одну залишив. Плаче Палко, убивається й не бачить, що таємна дверка відкрилася, молодша королевна вже у темниці. Підбігла вона до Палко, обіймає його, цілує, пестить і такі слова Говорить:
- Не горюй, милий Палко, не плач, не так велике лихо твоя! Бери-но ось цей батіг із золотим наконечником, ступай через потайной хід на вчорашнє місце й тричі вдар батогом об землю, так посабонее, щоб гул пройшов по землі й по небу. Тоді всі біси, які є на землі й під землею теж, прибіжать до тебе. Ти їм справа своє розкажи, інше - не твоя турбота.
Палко усе зробив, як йому королевна карала. Коли втретє
Клацнув батогом, зібралася бісів рать незліченна - на землі і яблуку ніде впасти, небо зовсім почорніло, зірок не видне.
- Що накажеш, пан Палко? - запитує старійшина ихний. Розповів йому Палко про своє лихо.
- Не засмучуйся, - сказав старший біс, - ступай додому так спати лягай. Повернувся Палко у темницю й знову з королевной проговорив до ранку.
А біси тим часом за справу узялися; миттю землю зорали, засіяли, ще й не всю з бороною пройшли, а поле зазеленіло; тільки зазеленіло - підніматися стало; тільки піднялося, як уже й визріло; ледь визріло - урожай зняли, обмолотили; обмолотити не встигнули, а вуж і змололи - раз-два, готове борошно гречане для мамалиги; негайно казан притягли з пекла, огромнющий, більше церкви. Стіс, що вчора склали, умить підпалили, казан над вогнем підвісили; вариться вариво, булькає, оглянутися не встигнули - мамалига готова; підскакує отут чоловіка самого Сатани з мешалкою, так такий, що й за балку більшу зійшла б, у іншій руці ложка дерев'яна й того більше; зняли казан з вогню, Сатаниха перешкодила вариво, прим'яла зверху, охлопала; знову повісили казан, ось вуж денце підгоряти початок, відстала від стінок гречана мамалига - готова! Перевернули біси казан, вивалили гору мамалижью прямо на землю.
Не встигнув півень прокричати, а вони вуж попоралися - і давай бог ноги, миттю умчалися усе у пекло.
Тільки-Тільки ранок настав, король уже на ногах, поспішає на ґаночок, подивитися, як там у Палко справи. Побачив у дворі гору мамалиги, так і грянулся об землю; шість цебер величезних, з яких коней напувають, на нього вилили, тільки-но у почуття привели.
Оклемался король саму малість, наказав з барабаном пройти по всіх вулицях, скликати народ, щоб мамалигу забрали знадвору. Отут, ясна справа, довго просити не довелося: бідняки із усіх ніг на королівський двір кинулися, кожний набрав мамалиги, скільки віднести міг: розтаскали по будинках швидко, на крилах летіли. Усю мамалигу розібрали, навіть землю вишкребли, де вона лежала. Тоді призвав король Палко й говорить:
- Добре, хлопець, перехитрив ти мене, так тільки рано зрадів. Знаю адже, що не сам ти зробив усі, але так і бути, зроблене так зроблене. А тепер розкрій вуха ширше. Завтра ранком підеш на стайню, побачиш там вороного скакуна, так ворону кобилу, так двох кобилок ігреневих, так сіру кобилку, зовсім молоденьку. Доти об'їжджати їх будеш, поки пеною не покриються. Але вуж вибачай, коли не зумієш упоратися. Тоді бути твоїй голові на колі. Зрадів Палко: коней він не бачив, чи що, справа-те нехитре. Навіть слівця не сказав королеві, веселий, сам побіг у темницю. Скоро по таємному ходу й королевна з'явилася.
- Бачу, - говорить, - веселий ти нині, Палко. Але ж отут-то й прийшла пора тобі горювати так плакати. Дотепер усе за тебе біси робили, а завтра серед білого дня не можна їм вийти буде, щоб тобі допомогти.
Палко їй відповідає:
- Невже ти, душу моя, думаєш, що я без них з кіньми не подолаю?
- Ах, Палко, милий, чи знаєш ти, що вороний скакун - це батько мій злісний, ворона кобила - мати моя чаклунка, дві кобилки ігреневі - мої лиходейки сестри, а сіра кобилка молоденька - я сама? Тільки ти на поріг ступиш, ми усе так лягаться почнемо, що тобі небо за макове зернятко здасться! Але ти Усе-таки не бійся, слухай мене: там за дверима прут залізний коштує; як би не лягали тебе, ти до цього прута дотягнися; рук не жалуй - бий їм коней доти, поки не вгамують. Тільки мене не бий, Палко, улюблений мій, я тебе не стану лягать, тільки вид зроблю, начебто лягаюсь. Ось тобі й вузда мідна, по черзі загнуздаєш нас, а там уже справа твоє.
З тим і розпрощалася з Палко молодша королевна, покарала йому виспаться гарненько й вуж завтра дивитися у обоє ока.
Послухався Палко її ради, ліг і заснув як убитий. А як зайнявся світанок, устав і пішов на задній двір, до стайні. Уже бачили чутно було: там вони, коні чистопорідні, іржуть, копитами б'ють, танцюють. Ох, Палко, тримайся, зараз дадуть тобі жару! Відкрив він ворота, а коні, усі п'ять, ну лягать його, у бідолахи іскри з очей посипалися. Так тільки він був хлопець не промах: приловчився, прут залізний схопив і на жеребця вороного кинувся; дубасить його, б'є почім даремно. Не витримав нарешті вороною, упав, ясла гризе від болю й злості. Загнуздав його Палко уздою медною, птахом злетів йому на спину, жеребець - за поріг і помчався швидше вихру. Скакав, скакав, увесь піною покрився, отут Палко його назад повернув, у стайню завів. Так само з вороною кобилою трапилося й із двома молодими кобилками ігреневими; коли ж до сірої кобилки справа дійшла, він її бити не став, по настилу так по яслах прутом бив понарошку й кричав голосним голосом. Вона, звичайно, недовго комизилася.
- Чуєш, - говорить жеребцеві ворона кобила, - говорила ж я тобі, що бачила нас кобилка сіра, дрянь нещасна. Через неї борошна пекельні прийняти нам довелося, ну тепер-те вони поплатяться обоє.
Почув Палко ці слова, шепотить сіренької у саме вухо:
- Чула ти, що твоя мати говорить?
- Чула, чула. Стрибай, Палко, у сідло, і помчимося звідси вітру швидше, тут нам не буде життя, переведуть вони нас.
Ух і помчалися вони! Ноги кобилки молоденької землі не стосувалися, летіла вона птаха швидше, вітру швидше, навіть думки швидше, через доли й гори, через ліси й поля, через ріки, озера, моря; сім днів, сім ночей дух не перекладаючи скакала. На восьмий день сказала:
- Оглянься-но, Палко, що ти там бачиш?
- Орла бачу могутнього, із дзьоба вогонь палахкоче, слідом за нами летить.
- Так знай же: це батько мій, він ось-ось нас наздожене. Слухай, я зараз перекувирнусь через голову й стану гречаним полем, а ти перекувирнешься -сторожем на тому полі станеш. Якщо запитає батько, не чи бачив ти хлопця на молодій кобилці сірої масті, скажи, що бачив, коли у поле цьому гречку сіяли.
Так усі й вийшло. Орел підлетів до Палко-Сторожу, запитує:
- Агов, землячок, не чи бачив хлопця гарного на молодий сіркою кобилці верхи?
- Як же, бачив, тут проїжджали, коли гречку ось цю сіяли. Тому тижня чотири, якщо не більше.
- Ні, це не ті, що мені потрібні, - сказав орел і полетів назад, у палац.
Розповів королеві, де літав, кого бачив, що почув.
- Ех, недотепа, - здійнялася королева, зла-презла, - так адже полем гречаним дочка твоя обернулася, а сторожем - Палко. Обвели вони тебе, задуріли голову. Лети скоріше, наздожени їх!
Король, дух не перекладаючи, знову орлом у погоню кинувся. А конячка сіра у цей час мчалася через гори й доли, подалі від тому будинку, так тільки стала вона утомлюватися, ось уже орел їх наздоганяє.
- Оглянься, Палко, що ти там бачиш?
- Бачу, орел за нами летить, із дзьоба вогонь так і пишет.
- Лихо, доганяє нас батько. Перевернемося скоріше через голову, я стану ягничкою, ти - пастухом; запитає батько, не чи бачив вершника на сірій кобилі, скажеш, бачив, а було це, коли стара вівця окотилася, цю ягничку саме принесла.
Знову орел ні із чим додому полетів, повернувся сердитий-пресердитий.
- Немає там нікого, - говорить.- Одна ягничка пасеться, і пастух з нею ходить. Ось коли королева у теперішню лють прийшла.
- Дурень ти старий, - говорить вона королеві, - ягничка адже дочка твоя, а пастух той - Палко. Лети доганяй, так дивися, щоб знову не залишитися з носом. Полетів король, знову у орла звернувшись, крабоми махає, небо зачіпає. Сіра конячка з Палко біжить, тільки дуже вже утомилася вона.
- Обернися назад, Палко, що ти бачиш там? Начебто б вогнем звідти несе, обпалює мене.
- Бачу орла, знову він нас доганяє, а із дзьоба вогонь, увесь небозвід задимив.
- Ну, Палко, якщо не встигнемо через голову перевернутися, кінець нам. Я тепер стану ноплицею, а ти - пустельником у ній. Запитає тебе батько, не чи бачив вершника на кобилці сіркою, відповідай, що бачив, мол, коли капличку будували.
Тільки встигнули вони у каплицю так у пустельника обернутися, орел вуж отут як отут, навколо всю траву попалив, запитує:
- Агов, святий пустельник, скажи, не проїжджав отут вершник на сірій кобилці?
- Проїжджав, а як же. Пам'ятається, рік тому я їх бачив, коли капличку цю будували.
- Ну виходить, це інші, не ті, хто мені потрібний. Та полетів орел у палац свій.
А королева вже на терасі коштує, руками ляскає, насміхається:
- Що, знову тебе обвели, роззява?
Король розповів усі, як було, і що пустельник йому відповів. Королева слухала від злості сама не своя.
- Це ж Палко був, дурило ти, а каплиця - дочка твоя. Ні, тепер я сама полечу, уже мене-те вони не обдурять!
У ту ж мить обернулася вона птахом яструбом і полетіла думки швидше. Утікачі теж на місці не стояли, як могли поспішали, так тільки ноги у сірої конячки зовсім запліталися, знесилилася, бідна.
- Оглянься, Палко, що там бачиш?
- Бачу яструба, із дзьоба його вогонь палахкоче, усі навколо палить.
- Ось тепер, Палко, не знаю, чи залишимося живі. Це мати миючи яструбом обернулася, а її ніяк не обдуриш. Стану я зараз озером, а ти - рибкою золотою. Дивися тільки, щоб яструб не піймав тебе.
Вірно сказала кобилка сіра: яструби обдурити не можна було. Тільки вони озером так рибкою обернулися, яструб на рибку так і кинувся. Але рибка проворнішей виявилася, на дно озера миттю пішла; яструб і так налітав, і едак, золота рибка щораз виверталася. Обернувся отут яструб знову королевою, схопила королева камінь великий, у рибку кинула. А рибка знову пірнула глибже, камінь і не зачепив її. Усі камені, які на березі були, королева у озеро залишала, але у рибку потрапити не зуміла.
Коли ж зовсім каменів не залишилося, скинула зла чаклунка руки до неба й прокляла Палко й молодшу дочку страшним прокляттям:
- Не подолала я з вами, ненависні! Усіх дочок ти мене позбавив,
Палко: двох прутом забив, третю повів. Ось вам мій проклін: забудьте один одного, начебто ніколи й не бачилися!
Нічого більше вона не сказала, зробила свою чорну справу. Відразу знову яструбом обернулася й полетіла додому, вогонь вивергаючи.
Тільки вона полетіла, обернулося озеро молодшої королевною, золота рибка у Палко перетворилася, стали обоє у сім раз краше, чому були колись. Боятися їм було вже нікого, пішли вони не поспішаючи по дорозі, ішли і йшли куди ока дивляться. Підійшли до міста якомусь, сіли відпочити, поговорили, обговорили, що далі робити. Та отут обох зморив сон.
Ранком прокинулися, дивляться один на одного, як чужі. Палко запитує:
- Хто ти, красуня? А королевна йому:
- А ти хто, добрий молодець?
Назвали себе один одному по імені, однаково не визнали. Обоє зрозуміти не могли, як виявилися рядком. Пішли разом у місто так там і розсталися: він вправо згорнув, вона - уліво. Найнявся Палко слугою у багатий будинок, королевна - у інший важливий будинок, покоївці. Щодня Палко у тому будинку буває, то його з листом пошлють, то на словах щось велять передати; щодня він дівчину бачить, розмовляє іноді про той про сем, а визнати один одного не можуть. Рівно рік пройшов з того дня, як зла королева заклятье на них наклала. У цю саму ніч бачить Палко сон, начебто вороною жеребець издох. А ранком його знову у той будинок посилають, де королевна покоївці служить. Розповів він їй, який дивний сон нині бачив.
- А Та правда дивний сон, - говорить йому дівчина. - Я ось бачила нині ворону кобилу, і теж издохла вона.
Дивляться вони друг на дружкові, у усі очі дивляться, і раптом стало обом чудитися, начебто колись давно були вони добре знайомі. Світлішало у голові у обох, світлішало, і раптом вони згадали усе: кинулися один одному на шию, обнялися, поцілувалися міцно.
Негайно й сон розгадали: не інакше як король із королевою богу душу віддали. Миттю зібралися вони у шлях і пустилися додому, ніде не затримуючись. Сон і справді віщим виявився. Назвав народ королевну своєї королевою, чоловіка дозволив за бажанням вибрати. А кого ж і було їй вибирати, як не Палко. Зіграли отут весілля, задали бенкет на увесь світ, мед рекою тік ось оттудова й досюдова, із усіх дерев струмками лився. А потім сіли молоді у шкарлупу горіхову й поплили вниз по ріці, Олт називається, плили так плили, поки Палко матінку свою не побачив. Посадили бідну жінку посередині й поплили у шкарлупі горіхової назад, у палац королівський. Та посейчас там живуть не тужать, якщо не померли.