Чи Було, не було, точно не знаю, а тільки Усе-таки таки де-небудь було, жив на світі король, і була у того короля красуня дочка. Наречених до неї сваталося - і не перерахувати! Із усього світла з'їжджалися королевичі ставні, князі-герцоги знатні, горді так виряджені. Але ось лихо, жоден королівській дочці по серцю не довівся, усім відмовляла вона навідріз: нізащо заміж не піду, говорила, не залишу дорогого мого государя-панотця, Доки жива. Солодко було королеві слухати таке, солодко, так не радісно. Міцно любив він свою єдину дочку, і не відпускала його гірка дума: Ось умру, залишиться вона, як билина, сама-самісінька, а всі ці князі-королевичі, обозлясь, нападуть та й відберуть у сироти королівство. Багато раз підступався король до дочки з угодами: Одумайся, донечка люб'язна, щось буде з тобою, коли я помру!
Але нічого не відповідала на це красуня дочка, мовчачи йшла у улюблений свій сад, краше якого не було у цілому світлі, і плакала там, і стенала: Так невже можу я з отакий красою розстатися? Де ще ростуть такі квіти ненаглядні!
Дуже любила королевна квіти свої, а того пущі любила дерево, що росло посередині саду й - прагнете вірте, прагнете не вірте - доросло до самого неба. Ні, нізащо не піде вона заміж, тому що такого саду, такого дерева немає у цілому світлі!
- Не бійся, мій садок улюблений, і ти не бійся, моє дерев-до-небес, не покину я вас, Доки жива!
Та ось, тільки вона це виговорила, піднявся сабоний вітер, закрутив смерчем, підхопив королевну й відніс її у синє небо, немов і не стояла вона тільки що під деревом, навіть попрощатися не поспіла ні з панотцем люб'язним, ні із садом своїм ненаглядним. А смерч як налетів, так і полетів відразу; знову засяялося у чистому небі сонце, так тільки тепер уже не гріло - палило воно, і квіти у саду усе поникли, зів'янули, немов їх окропом обдали. Виходить із палацу старий король, спускається у сад, бачить усюди розгром і поруху, кличе:
-Донечка, донечка, де ти?! -Тільки немає його кличу відповіді.
Отут збіглися придворні, шукати прийнялися, увесь сад обшарили, у дворі, у палаці у кожний куточок заглянули - немає ніде королевни, пропала.
-Украли її, як пити дати...
-А може, земля поглинула.
По-всякому судили-виряджали люди, усякі здогади будували. Плакав старий король, немов дитя мале, як тільки серце не розірвалося від великого горя. Усіх на ноги поставив, королевну шукати велів по всій державі й за його межами, половину королівства обіцяв тому, хто дочка улюблену йому знайде. Шукали королевну старий і молодий, з ніг збилися усе - не знайшли: немов у воду канула.
Час ішов. Одного разу побачив король у сні, начебто дочку його підхопило смерчем - отоді ж, коли той страшний ураган сад погубив; підніс смерч королевну на дерев-до-небес і вилучив там у замку девятиглавого дракона. Та якщо не звільнять королевну, бути їй драконові дружиною.
Ось воно, горі, та й це ще полгоря. Тому як, щоб вам було відоме, у дерев-до-небес листи такі, що на кожному ціла країна міститься. А хто ж угадає - те, на якому аркуші перебуває замок дракона девятиглавого?!
Ну, послали знову повсюдно глашатаїв, сповістили усе світло, що королевну смерчем віднесло й тепер вона на вершині дерев-до-небес нудиться, у замку дракона про дев'ять глав, а хто її звідти визволить, тому король її у дружин віддасть і півцарства на додачу, після смерті ж своєї - усе королівство.
Що отут відразу почалося-піднялося! Із усього світла царевичі-королевичі з'їхалися, герцоги, графи, барони всякі, лицарі іноземні кишмя у дворі кишать. Швидко з'їхалися, так незабаром, ніс повісивши, і назад відвертали: на сором своєму, жоден і до середини дерева не вмів піднятися. А жив при дворі один хлопчик - свинопас. Багато раз він бачив дощенту виряджених витязів; гордо підходили вони до дерева, щоб наверх лізти, так не довго через униз сповзали, несолоно хлебавши. Ах ти, господи, - зітхав свинопас, - ось би й мене король до дерева допустив, спробував би і я щастя! Одного разу, забувшись, він сказав це вголос, як раптом підбігає до нього маленьке порося. Потерся про коліно та й говорить:
- Ось що я скажу тобі, свинопас! Ти завжди був добрий до мене, настало
Час добром тобі відплатити. Ступай зараз до короля й скажи, що піднімешся на дерев-до-небес і приведеш королевну назад. Але тільки колись нехай король повелить забити того буйвола, у якого ріг обламаний, і зшити тобі з його шкіри одежинки сім змін так сім пар бочкоров міцних. Як усе одержиш, на дерево полезай і доти лізь, поки всі сім пар бочкоров і одягу сім змін не потріпаєш украй, Доки вони самі з тебе не зваляться. Отут побачиш ти прямо перед собою гілку, іди по ній до кінця, а на самому кінці буде листочок останній. Вступай на нього змело, там і знайдеш замок девятиглавого дракона. Більше я тобі нічого не скажу, решта - твоя турбота.
Сказав і зник у череді свиней, ні полсловечка не додав. Що ж, подумав молодий свинопас, другому життя не бувати, смертиньки не минути - треба щастя спробувати. Та пішов до короля. Привітався чин чином і усе розповів, що праг.
Ех, чули б ви, як король реготав! Хоч і щеміло серце від великого горя-суму, а Усе-таки сміявся, стриматися не міг.
- Ну-но повтори ще раз, що сказав, никудишник ти такий! - наказав свинопасові король, немов не розчув як випливає.
- А то я сказав, ваша королівська величність, що влізу на дерев-до-небес і без королевни дарма не повернуся... Ваша воля-хоч стратите, хоч милуйте!
А з королем рядком і його придворний дурень сидів. Запитує король дурня:
- Що скажеш, дурень, на ці дурні мовлення?
-Скажу, государ, що сисунець-свинопас якраз за другого блазня зійде.
Але отут уже молодий свинопас розлютував;- Ваша величність государ, не слухайте ви дурня свого: з дурної діри й вітер дурної. Накажіть краще забити буйвола з обламаним рогом і справити мені одежинки сім змін і сім пар бочкоров, а коли я без панянки королевни повернуся, голова моя нехай на колі красується.
Гм, гм, але ж справа-те начебто й нежартівливе, - подумав король і сказав свинопасові:
-Добре вуж, Янош, синок, будь по-твоєму, але скажу тобі наперед: краще сам з дерева паді, шию собі згорни, інакше не минути тобі лабетів ката мого.
Подякував Янош милостивого короля за добрі побажання, і, коли виготувалися сім пар бочкоров так одежинки сім змін, побрав він у руки сокирка свій, розмахнувся що було сил, всадила сокирка у дерево й, ухватясь за сокирище, поліз; там ще раз сокирка всадила, і ще, і ще-не встигнули люди моргнути, а він уже й пропав з очей, загубився серед листів громаднейших. Сім днів, сім ночей піднімався він по чудо дереву без передиху, чіплявся за стовбур, підтягувався, повисав на гілках тут і там, поки не стерли, не звалилися з нього сьома одежинка так сьома пара бочкоров. Та отут побачив він перед собою довгу-довжелезну гілку - у точності, як порося той говорив. Але яка ж вона тонка була, ця гілка, моєї руки не товстіше, а може, і ще тонше! Янош не став довго роздумувати - ліг на гілку животом і поповз уперед так уперед. Гілка вигиналася, гойдалася те вправо, те вліво - що як обломиться? Костей адже не збереш! Янош, Янош, повернувся б ти від гріха! - бурмотав про себе свинопас, але це він тільки так бурмотав: знав, що тепер-те дарма не повернеться, раз вуж досюда доліз, Проповз він едак ще небагато й бачить; ось він, самий крайній на гілці листок, тільки б доплигнути уводити, увести до ладу нього! Зібрався з духом Янош, замружився-вибачай, біле світло! - та й стрибнув... Так і шмякнулся, начебто цапеня немовля. Е, що за лихо, головна справа, добрався. Зате як оглянувся навколо, так очима-те й захлопав, навіть рота відкрив. Виявилося, усі тут точнісінько, як і там, унизу. Були тут лісу, поля, села, міста, струмки, ріки, море, тільки людину ніде не було видне, хоч би самого завалящого.
Довго йшов Янош, брів через гори й доли, ліси й поля, а на сьомий день побачив перед собою алмазний палац. Ніколи ще не траплялося йому такі палаци бачити. Стояв палац на півнячій нозі, не стояв, а вертівся, і було у ньому тисяча вікон і ґаночків стільки ж. Та вертівся він швидко, що твій смерч, навіть ще швидше. Праг було Янош на ґаночок ступити, а воно, дивишся, уже на іншій стороні. Він було підхопився на інше з лету, а його вмить відбило, додолу кинуло, так що гул пішов.
-Ах, ви ось як! - заволав Янош, разъярясь. - Ну, нічого, я вам теж не дурень дістався!
Схопив він сокира, розмахнувся, всадив у ґаночок, що мигнув повз, і, вчепившись за сокирище, на тому ґанку стримався, чинно ввійшов у палац. А королевна вже птицею летіла йому назустріч.
-Ах, дорогою мій, бажаний мій Яношка, і як же ти добрався, куди й птах не залітає!
- Ви про те, панянка королевна, зараз не розпитуйте, а ступайте із мною до вашого панотця.
- Ісус, Марія й святий Йосип! Та не заїкайся про це, слівце не вимов, не те почує тебе дракон девятиглавий, і отут нам з тобою обом кінець прийде.
Раптом - шум, грім - з'явився хазяїн, усі дев'ять голів вогонь вивергають.
-А це ще хто такий, як сюди заявився? - грізно так запитує дракон королевну.
-Ах, дракон миленький, не торкни хлопчика, - заблагала королевна. - Це слуга мій вірний, він хлоп'я ще, піднявся сюди, мене розшукав і тут мені услужать прагне.
- Будь по-твоєму, - пробормотів дракон, - нехай поживе, але тільки задам я йому работенку, подивлюся, гарний він або поганий.
Була у дракона у стайні кінь, худюча й кульгаючи. Велів дракон Яношу за цією шкапою дивитися, так по-особливому: що не попросить бідна животина,
Того їй ніяк не давати, щось інше підсувати.
- Дивися ж у мене, - проричал дракон, - виконуй усе у точності, інакше життям поплатишся.
Ну, така робота хіба ж робота! - подумав Янош і бігцем на стайню. Вбіг та й вимір на порозі. Ніколи страшніше коня він не бачив. Шкіра так кістки, і на ногах уже не варто, лежить, бідолаха, на брудній підстилці й стогне, так так жалібно стогне! Кинув їй Янош оберемок трави, вона й вухом не повела. Ячменя дав добірного - і не глянула. Став Янош умовляти, улещивать конягу нещасного, співай, мол, хоч скільки-небудь співай. Ні, ні травиночки у рота не побрав бідний кінь, ні зернятка. Та раптом заговорив людським голосом:
- Бачу я, хлопчик, що серце у тебе добре, так тільки дарма ти мене травою так ячменем пригощаєш, мені це усе негоже. Мій корм - червоний жар з багаття, так тільки не дає його мені хазяїн мій. Затіяв він перевести мене, тому як один тільки я й знаю секрет, як його самого погубити.
- Так що ж дати-те тобі? - запитав Янош.
- Набери, синок, жару побільше й мені принеси.
- Я б не ладь, але дракон покарав нізащо не давати тобі того, що попросиш.
- Що ж, не даси, так не даси, зате й королевну свою не зумієш визволити, - сказав Яношу кінь.
Як почув Янош ці слова, більше його просити не довелося.
- Коли так, бідний ти коник мій, усе виконаю, що побажаєш.
- Тоді слухай, - сказав йому кінь-бідолаха. - У неділю дракон з королевной у церкву піде, ти ж будинку залишися. Ступай на задній двір, побачиш - дрова багаттям складені, ти вогонь розпали, решта вже моя справа буде.
Ледь дочекався Янош, щоб дракон з королевной у церкву пішли, розвів вогонь, а коли прогоріли дрова, підхопив на лопату жару червоного й поніс коня. Не встигнув оглянутися - усі вона з'їла до останнього вугіллячка й у ту ж хвилину на ноги піднялася. Устала так прямо у двір і, скільки було там жару, увесь уплела, попелу й того не залишила. Яношка наш так ока й витріщив, навіть рота відкрив, коштує, дивує. Так чи те ще він побачив! Засяявся, заблискав золотом красень кінь, налився силою, ребер уже й не видне. Дивиться Янош, собі самому не вірить: не чотири ноги у коня, а всі п'ять! Струснув отут кінь пишної гривою, фиркнув, повітря у себе потягнув, а Яношка дивиться, надивитися не може. Чудовий скакун коштує перед ним, золотавої масті красень, і блискає так, що очам боляче, легше вже на сонце дивитися.
- Ну, хлопчик, відплачу я добром за твоє добро. Слухай уважно. Спустися скоріше у льох, побачиш там сідло, вуздечку й меч. Вистачай їх і тягни сюди скоріше.
Кинувся Яношка у льох, підхопив сідло, вуздечку так меч і - давай бог ноги, але не встигнув на світло вибратися, як прилетів дракон, шум підняв несусвітній.
- Стій, - кричить Яношке, - куди збрую тягнеш?
Вихопив він меч у Яноша з рук, замахнувся - ось зараз голову знесе.
- Прощайся з життям, людське поріддя, - кричить. - Обдурив ти мене, пощади не чекай!
- Не вбивай, дракон, не лишай мене життя, - заблагав Яношка, - більше із твоєї волі не вийду.
- Немає вуж, людське поріддя, уб'ю, не помилую, а тільки вип'ємо спершу по чаші вина за гріхи твої.
Без довгих мовлень підійшов дракон до найбільшої бочки, націдив звідти вина у дві чаші, одну собі побрав, іншу дав Яношу, - Пий, - сказав, - іншого-те разу не буде.
Випили обоє, а Яношка усе просить життя його не позбавляти.
- Не вбивай ти мене, девятиглавий дракон, ніколи більше не стану тебе обманювати!
- Ні, Янош, я не вірю тобі. А ось провина давай ще вип'ємо, тепер уже за мої гріхи.
Випили ще по одній чаші. Та раптом, господи помилуй, - що ж це? - пустився дракон у танок. Танцює так присуджує:
- Ну-но, лапа, ти сюди, ну-но, лапа, ти туди...
Та так доплясался, що додолу брякнувся, лабети у сторони відкинув і заснув мертвим сном.
Янош, звичайно, стрімголов ладь побіг! Нічого б не коштувало йому всі дев'ять голів драконових відрубати, так тільки зміркував поздненько, коли вже надворі виявився. Розповів він скакунові всі, як було.
- Скоріше, хлопчик, сідло на спину мені, попруги затягни, вуздечку
Надягни... А що дракона не торкнув, то до кращого, - сказав мудрий кінь. - Ти б йому одну голову-те відітнув, а інші вісім отут і прокинулися б, і прийшов би тобі кінець.
Миттю осідлав скакуна Яношка, підхопився на нього й запитує:
- Та куди ж ми тепер поскакаємо, мій кінь золотий, у які такі краї?
- У ліс поскакаємо, мій молодий пан. Розшукаємо там дикого вепра, так не простого, особливого. У голові у того вепра кубушка, а у кубушці-дев'ять ос превеличезних. У цих-те осах уся сила драконова. Коли вдасться нам їх усіх винищити, стане дракон слабкіше дитини.
Тільки домовив золотавий скакун, помчалися вони швидше вітру. Не встигнув Янош оком моргнути, а ліс-те ось він.
- Глянь-но, милий ти мій пан, вепр нам назустріч біжить.
Та насправді бачить Янош: ломиться вепр через підлісок, прямо на них кинувся, ікла ощерил, дибки скинувся, ось зараз ударить. Так тільки не даремно золотавий скакун про п'ять ноги був! Скинув він п'яту ногу й так нею штовхнув вепра у бік, що той горілиць упав, черевом догори. Отут і Яношка осмілів, меч свій вихопив, ударив вепра, з маху голову надвоє розколов. А звідти заєць - скік так навтьоки! Еге-Гей, ось він, не упустити б! Мчиться заєць, вітер обганяє, так тільки ще швидше летить скакун про п'ять ноги, наздогнав зайця, п'ятої ногою брикнув, у бідного зайчишки й дух геть. Отут Янош із коня зіскочив, голову зайця надвоє розсік, бачить-і правда кубушка захована, а у ній не інакше як оси, тому що гуде, дзижчить щось усередині, про стінки торкается, начебто чорт їх ганяє. Янош наш, не довго думаючи, кубушку на плоський камінь поклав, а інший камінь, плоський так важенний, зверху на неї кинув - ні тобі кубушки, ні ос.
- Ну хазяїн мій молодий, - говорить пятиногий скакун, - тепер можемо змело додому ворочатися. Дракона девятиглавого боятися нема чого.
Так і трапилося: прискакали вони у палац, а дракон у льосі лежить, зовсім ослабшав, муху й ту не зігнав би.
- Так це ти погубив силу мою? - простогнав він, Яноша вглядівши.
- Хто ж, як не я! Та тебе погублю, а королевну додому відвезу.
- Не губи мене, Янош, - заблагав хитрий дракон, - забирай свою королевну й усі мої скарби, які тільки знайдеш.
- Не потрібні мені твої скарби, злий погубитель! - закричав Яношка й відітнув усі дев'ять голів одним махом, щоб не ожив лиходій, не затворів більше лих.
Та відразу кинувся королевну шукати. Розповів він їй про усе, де побував так що зробив з тих пір, як вони востаннє бачилися.
- Ой, улюблений мій Яношка, - скрикнула королевна, сама не своя від радості, - ні за кого не піду, тільки твоею буду, чи тут, чи вдома, мені усе єдине.
-Так уже, ясна справа, тут ми з тобою не залишимося, - сказав Яношка, - як-небудь додому добиратися будемо.
Чого ж би й не добратися, коли дорога є! Та отут тільки згадав Янош, як повз по тоненькій гілці сюди. Сам-Те він і назад проповзе, а з королевной що робити? Закружиться у бідненької голова, як пити дати закружиться, і зірветься вона з гілки вниз.
Що робити, що ж мені робити? -ламав собі голову Янош і ходив по двору взад-вперед, зовсім ніс повісив. Раптом дивиться - коштує перед ним пятиногий скакун.
- Що засмутився, молодий хазяїн? - запитує кінь. Розповів йому Янош про свій сум.
- Ех, хазяїн, знайшов про що засмучуватися. Сідаєте-но разом з королевною мені на спину й ні про що не тривожтеся.
Ну, коли так, миттю підхопилися Янош із королевной на коня пятиногого.
- А тепер закрийте очі! - Кінь їм наказує. Тільки вони закрили очі, а вуж чують:
- Відкрийте очі!
Відкрили. Бачать: коштує кінь посередині двору королівського. Зіскочили вони додолу й бігцем у палац, у Спокої самого короля.
А король у цю годину, вибач господи, уже при смерті був. Однак же, коли дочку єдину вглядів, з ложа його начебто вітром здуло, тільки що у танок не пустився - спасибі, удержали його. Негайно велів він призвати священика й миттю обвінчав молодих. А потім задав бенкет горою, сім країн-держав на тому бенкеті бенкетувало, сім днів, сім ночей усі їли, пили, танцювали. Та я на тому бенкеті був, доти танцював, поки черевики задом наперед не згорнув, а тоді вже й сам назад повернув, додому побіг, сам себе доганяв, навіть пряник медяний із собою не побрав.
А хто мені не вірить, нехай піде так перевірить.