Жив одного разу король із трьома синами. Король цей усе своє життя тільки й робив, що полював, ні про що іншому знати не бажав. Та синів з малих років до полювання привчав, завжди й усюди із собою брав; королевичі кожний куточок у його вгіддях мисливських знали, усі снежники, усі урочища облазили. Тільки у одне заповідне місце батько нізащо їх пускати не праг. Називалося воно Чорне урочище, далеко у горах ховалося. Молодим королевичам цікаво - що за Чорне урочище, яке воно? Так тільки дарма сини просили батька, умовляли - заборонив він їм у тому вгідді полювати.
Але час ішов, летіло, помер старий король. Сини схоронили його честь по честі, потім стали рада тримати, що далі-те робити. Та розв'язали, не гаючись, на Чорне урочище податися: не терпілося їм подивитися, що це за дивину така, тому покійний батько суворо-пресуворо забороняв їм завжди у тих краях полювати.
Ну, піднялися брати на Чорне урочище, оглянулися - усі начебто б спокійно, - стали дичина шукати. Ходили, бродили, у засідці стояли не шелохнувшись, тільки очима по сторонах водили, а усе безглуздо - хоч би плюгавку яку побачили! Старший брат і говорить:
- Ось що, брати, порожня ця справа втрьох ходити, давайте розділимося, у різні сторони розбредемося. Так геть, дивитеся, три тропи у ліс біжать, по них і підемо. Подивимося, кого куди вони заведуть.
Погодилися брати. А я ось що ще ледве не забув: умовилися вони даремно не стріляти, тому що хто б із трьох не вистрілив, інші повинні до нього поспішити. Але вуж коли хто зазрячи братів пробігтися змусить - нехай на себе нарікає: бути йому біту.
Ну, зговорилися про усе й розсталися. Кожний своєю дорогою пішов.
Тільки не встигнув молодший із братів, Дюрка, відійти у ліс подалі, як побачив високо у небі чорного-пречорного ворона, а у дзьобі у ворона щось блискає.
- Усе-таки я цього ворона стрельну, - говорить собі Дюрка, - як знати,
Може, у дзьобі у нього що-небудь дорогоцінне й брати ще подякують мені. Вихопив він із сагайдака стрілу, прицілився та й вистрілив. Ворон каменем на землю впав. Дюрка до нього поспішив, дивиться, а у ворона у дзьобі стали шматочок - кресало. А брати меж тем почули, як стріла просвистіла, до молодшого кинулися, кричать ще бачили:
- Кого застрелив? Агов, Дюрка, гарна дичина?
А Дюрка й слово сказати боїться. Побачили брати ворона, розсердилися, міцними стусанами молодшого свого повчили.
- Щоб на таку-те дрянь так стрілу не пошкодувати! Ех ти, дурачина! Голосно сварячись, повернулися старші брати на свої тропи, а Дюрка подумав-подумав, сталевий уламок підібрав, у кишеню поклав. Воно, звичайно, штучка пошук, але ж хто знає, раптом придасться.
Пішов Дюрка далі. Бачить - на високій скелі сокіл сидить. "Ну, - думає, - сокіл - птах гарний. Стрельну-но її!" Прицілився начебто б добре, так ось лихо - не потрапив: замість сокола з вершини скелі камінь зірвався, униз упав. Підбіг Дюрка, подивився, а це кремінь виявився. Він і кремінь у кишеню поклав: може, думає, ще придасться. Усі б добре, так отут брати притопали, задихалися бежавши, а як довідалися, що молодший через кремінь стрілу упустив, отвалтузили його почім даремно. Віддихалися старші брати, на свої доріжки повернулися. А Дюрке вже біле світло не миле, сльози ллються з очей. Іде він, по сторонах не дивиться, від птахів відвертається - нехай собі літають, цвірінчать, каркають. Раптом у дерево велике ледве не вперся, а на стовбурі білка застигла. Завмер і Дюрка: стрельнути? не стрельнути? Брати вартим постріл порахують або знову лаяти-бити стануть? Стрельнув Усе-таки, так промастив: замість білки шматок губки на землю впав.
"Ох і насправді невеликий видобуток, але не залишати ж, - подумав Дюрка.-Може, ще придасться". Підняв він труть, а отут і брати біжать до нього. Побачили губку й зі зла таких ляпасів надавали Дюрке, що у того іскри з очей посипалися.
Тим часом почало смеркти, і розв'язали брати, що далі усе разом підуть.
- Рано ще тобі одному по лісу ходити, - сказав старший брат Дюрке, - едак ти всі свої стріли даремно упустиш.
Ось бредуть вони по лісу втрьох і бачать раптом, козуля біжить, так прямо
Через їхню стежку скакає, ледве чи не поруч із ними перемахнула. Усі троє у неї по стрілі випустили, усі троє потрапили. Підняли, із собою понесли - вечеря вийде знатний!
Ще небагато пройшли, на зелений луг вийшли. А луг цей саме посередке Чорного урочища розкинувся, і посередині лугу джерельце било, біля нього мідна колода стояла. Брати оббілували козулю, м'ясо у колоді вимили, а далі-те що? Сирим адже м'ясо їсти не станеш! Та палива навколо вистачало, так тільки вогонь розвести нема чим - поспіхом забули брати з будинку побрати кремінь, труть так кресало.
- Бачите, - сказав Дюрка старшим братам, - а ви-те мене ледве до смерті не вбили за те, що добув я кресало, кремінь і труть. Ось не стану вогонь висікати, поки вам удвічі ляпасів не відрахую.
А брати з голоду на усе згодні: удвічі так удвічі, аби тільки багаття скоріше розвести. Так тільки у Дюрки серце добре було, відхідливе, не захотів він із братами ляпасами так стусанами вважатися; баритися не став, вийняв кресало, кремінь і труть із кишені, і скоро запалахкотало багаття ледве не до неба.
Брати насадили козулю на рожен, стали над вогнем повертати. Небагато часу пройшло, козуля прожарилася, накинулися мисливці на м'ясо, оглянутися не встигнули - тільки кості так шкіра залишилися.
Повечерявши, уляглися брати відпочивати навколо багаття, тільки старший не ліг.
- Ви спите спокійно, - сказав, - а я Усе-таки повартую до ранку, щоб лиха який не трапилося.
Це він правабоно надумав, тому як тільки-тільки заснули брати, прилетів триглавий дракон і прямо до мідної колоди направився. Іде, трьома головами у усі сторони крутить, із трьох пащ вогонь пишет. Побачив старшого королевича, так і кинувся - ось зараз зжере.
- Ну, допомагайте, святі сили! - викликнув королевич і вихопив меч. Вжик, вжик, вжик - трьох голів драконьих наче й не було.
Так, я вам ледве сказати не забув: цей триглавий дракон жив разом з іншими двома, пятиглавим і семиголовим, у бездонному озері, що по ту сторону Чорного міста - був там, небагато подалі, місто такої. Ночами дракони по черзі на Чорне урочище літали - до джерела, виходить, - і, напившись удосталь чистої водиці, верталися назад, у своє бездонне озеро. Тому-Те й люди, і звірі у цих місцях з'являтися остерігалися, знали: хто забреде ненароком, того дракони миттю зжеруть.
Ну отож, убив старший королевич дракона триглавого. Кровищи натекло невідомо скільки, усе багаття залило, добре, хоч одна головешка ще горіла. До ранку знову у братів палало велике багаття. Розбрелися вони по Чорному урочищу хто куди, цілий день дичина шукали.
Увечері зібралися у багаття, двоє спати лягли, а середній брат вартувати став. Та добре зробив: з'явився за північ пятиглавий дракон на галявину. Так тільки на свою погибель прилетів, нечиста сила: середній-те брат теж був хлопець не промах, зніс він мечем усі п'ять голів - не стало дракона. Крові натекло ще більше вчорашнього, зовсім багаття залило, єдина іскорка залишилася, та й та ось-ось згасне. Але не дали брати вогню пропасти, ранком таке багаття розвели - любо-дорого дивитися!
На третю ніч прийшов Дюрке черга сторожити. Старші брати, спати укладаючись, покарали йому негайно їх розштовхати, як тільки дракона побачить, - чуяли, що й у цю ніч третій дракон неодмінно заявиться.
- Дивися ж, брат, розбуди нас, не те бути лиху.
- Добре, добре, розбуджу, спите поки, - сказав їм молодший їхній братик. Тільки ті двоє заснули, летить до джерела семиголовий дракон, вогнем із усіх семи пащ так і пишет.
- А ну, підходь, - крикнув йому Дюрка, - тебе мені й треба!
Ух, яка отут почалася сутичка! Довго вони билися, так так, що земля гуділа, але молодший королевич Усе-таки не став братів будити. Сам, один на один, із семиголовим драконом упорався. Кров страховиська злісного весь луг залила, згасло багаття, ні іскорки не залишилося.
"Що ж тепер робити? - думає Дюрка.- Кресало-Те при мені, а кремінь згубився - як же вогонь добути? Без багаття від холоду пропадемо". Надумав королевич на високе дерево влізти - може, зверху де-небудь вогонь побачить? Так і зробив. Піднявся на дерево, устав на саму верхню гілку, оглянувся. Довго дивився й на північ, і на схід, і на південь, і на захід, ніде ні вогника не побачив. Але потім розглянув Усе-таки: далеко, може у трьох днях шляху, на галявині посередині лісу густого начебто б щось світиться, то слабкіше, те яскравіше. Як бути? Туди адже й до ранку не дійдеш, а треба ще назад поспіти повернутися! Але багаття там, мабуть, величезний, якщо звідси, із Чорного урочища, видне.
Розв'язав Дюрка Усе-таки піти так вогонь роздобути - інакше як ранком братам у очі дивитися?
Відправився він у шлях далекий, а на душі кішки скребуть: ніяк йому не поспіти до ранку обернутися, брати прокинуться, що подумають? Не так уже багато Дюрка пройшов, а назустріч йому вуж Північ крокує. Він їй поклонився шанобливо:
- Доброго вечора вам, тіточка Північ. Куди шлях тримаєте, не у образу будь спрошено?
- Яка ж у цьому образа, синок? Іду я прямо на Чорне урочище, саме його година настає.
- Мила, добра тіточка Північ, почекаєте небагато, не ходите туди, Доки я не повернуся, - заблагав Дюрка.
Північ так і зайшлася від сміху:
- Ну, синок, я вуж стара, сама не відаю, скільки років землю топчу, а такого у мене ніхто ще не просив!
- Та Усе-таки таки ви звідси кроку не зробите! - закричав королевич розпачливим голосом, кинувся до молодого деревця, тонке довге лико здер, прикрутив Північ до товстого бука, як ременем.
Північ розсердилася, звичайно, брикає, змією ізвивається, а звільнитися не може. Повеселів Дюрка, далі поспішив. Але й на постріл не встигнув відійти, глядь - назустріч уже Світанок рухається.
Став Дюрка просити Світанок затриматися хоч скільки-небудь, а по правді якщо, так доти, поки він назад з вогнем не повернеться. Не почув Світанок його слізному благанню, тільки сміявся до сліз, від цього сміху усе дерева навколо шелестіли.
- Ну, коли так, - Дюрка йому говорить, - тоді вже я візьмуся за тебе по-іншому, будеш і ти надалі добріше.
Прив'язав він Світанок до дерева-велетневі, так так міцно, що той і поворухнутися не міг.
А Дюрка ще веселіше своєю дорогою пішов, не боявся тепер, що спізниться, не повернеться до світанку; крокував він споро, прошагал багато, а час усе на місці коштує! Добрався нарешті Дюрка до того самого лісу, де багаття палахкотало.
Ось це був багаття так багаття! Посередині хащі лісової на широкій галявині стояли стіжком височенні, зрубані під корінь дерева, із двоповерховий будинок кожне, а підпалили їх із чотирьох сторін, із чотирьох кінців відразу, так що полум'я до неба здійнялося - ось яку "іскорку" Дюрка із Чорного урочища бачив! Словом, вогню-жару вистачало, підходь так бери скільки треба, але Дюрка Усе-таки оглянувся спершу - і що ж він бачить? Сидять навколо багаття розбійники, ровнехонько дві дюжини, і сперечаються про щось, тільки що не б'ються. " Як же исхитриться так до багаття підійти? - думає Дюрка.- Адже якщо лиходії помітять мене, уб'ють і не перехрестяться". Та ось що він надумав: дістав із сагайдака стрілу, насадив на ратище труть і пустив стрілу так, щоб вона над самим багаттям пролетіла, нікого не зачепила, а труть загорівся; упала стріла у лісі, Дюрка багаття стороною оббіг і стрілу з палаючою губкою підняв. Так тільки дарма він таївся, навшпиньках меж дерев пробирався - шурхнула під ногою сухе листя, підхопилися розбійники як ужалені, схопили королевича. А потрібне вам сказати, що всі вони у особу його знали, тому як родом були з його королівства.
- Ага, попався! На рожен його!
- Чого там, прямо у вогонь кидай!
- Тихо! - крикнув отут ватажок зграї.- Не станемо ми ні у вогонь кидати його, ні на рожен насажувати, він нам ще живцем придасться. Усім вам відомо, тому ніяк ми не можемо у Чорне місто ввійти, у королівський замок пробитися! Тому, що на кріпосній вежі залізний півень, нас забачачи, щораз кукурікає голосно й солдати збігаються на заклик його. А хлопець цей стрілець яких мало. Так що нехай поживе, а як у Чорне місто прийдемо, він того залізного півня й зіб'є. Та ми всі королівські скарби віднесемо. А молодшу королевну, красуню рідку, із собою поведемо.
Розбійникам по вдачі довелися слова ватажка, не стали вони королевича життя позбавляти. Відразу й у шлях зібралися. Прийшли до Чорного міста, затаїлися у лісі, а Дюрку вперед вислали, щоб збив з вежі грізного півня. Дюрка сперечатися не став, до самої кріпосної стіни підійшов, натягнув лук, прицілився - збив залізного півня.
Отут і розбійники осміліли, до кріпосної стіни кинулися, дали мотузку Дюрке й наверх підтягли. Наказали мотузку через виступ стіни перекинути, їхніх усіх, одного за одним, наверх підтягти й по ту сторону стіни вилучити. А вуж там вони розгуляються!
"Добре, добре, - думає Дюрка, - вилучити-те вас я зумію!"Став він розбійників по одному піднімати й у міцність спускати, тільки, перш ніж вилучити, голову рубав кожному. Коли й двадцять четвертого прикінчив, розв'язав назад подаватися. "Більше, - говорить собі, - у цій міцності робити мені нема чого, та й пора вуж до братів поспішати". Але здолало Дюрку цікавість. Зстрибнув він зі стіни, перебіг через двір королівський - і у палац. Сунув голову у перший спокій, а там король почиває, у другий заглянув - королева спить, увійшов у третю спальню - трьох королівські дочок побачив. Сплять королевни, у головах у кожної свічка горить. Дюрка свічки ті їм у ноги поставив. Дві старші королевни нічого не почули, спали собі солодко, як раніше, а молодша ка-ак скинеться, Дюрку побачила, закричала:
- Хто ти? Хто ти? Навіщо з'явився?
- Не бійся мене, прекрасна королевна, - сказав Дюрка, - я тебе не скривджу. Та розповів він їй один по одному, хто він так що він, як до розбійників потрапив і як у палаці опинився.
Спершу тремтіла королевна від страху як осиковий аркуш, але потім
Заспокоїлася. Відвела вона королевича у сусідню кімнату, почастувала на славу. А коли він повечеряв, подарувала йому хусточка так кільце у знак заручення. Екой адже я, ледве не забув вам сказати: королевне Дюрка страх як сподобався, а Дюрке - королевна.
Ох, як не хотілося Дюрке з королевною розставатися, хоча б і ненадовго, так що поробиш - треба було до братів поспішати, поки без вогню не змерзнули. Попрощався він зі своєї нареченої, клятву дав обернутися швидко - одна нога тут, інша там - і відразу весілля зіграти. Побіг до тієї стіни, де мотузка залишилася, зібрався вуж перелізти, а потім подумав і про всякий випадок кінчик носа у кожного розбійника зрізав.
З міцності вибравшись, полетів Дюрка через ліс як на крилах, у багаття розбійницького й не зупинився, на бігу головешку вихопив, так і біг без роздиха до самого Чорного урочища. По дорозі Світанок розв'язав, потім Північ, щасливого шляху побажав обом. Вони, освободясь від пута, теж бігцем припустились, стрімголов помчалися, так що поки Дюрка до братів своїх добіг, там уже й Північ давно проскочила, і Світанок теж.
Старші брати Дюркини спали як убиті, а на той час, як прокинулися вони, багаття вже розгорілося. Те-Те вони ока пораскривали, роти поразевали, коли розповів їм Дюрка про свої пригоди, де і як ніч провів. Ось уже ніч так ніч! За цей час усі три ночі пройшло!
Так, ледве було не забув: потрібне вам знати, що жив у Чорному місті витязь один, злісний так завидющий, а волосся у нього були руді, прямо вогненні. Його так і кликали усе - Рудий Витязь.
Ранком став Рудий Витязь уздовж кріпосної стіни прогулюватися й виявився у тому місці, куди обезголовлені розбійники звалилися. Він цих розбійників відразу довідався, а вуж зміркувати, навіщо вони у палац пробиралися, справа була не хитра. Не довго думаючи, вихопив Рудий Витязь свій меч, відітнув їм носи, усім двадцяти чотирьом, і гордо поніс королеві: ось, мол, дивитеся, хто вас від розбійників позбавив!
Зрадів старий король: адже скільки ночей він без сну скоротав, боявся, як би розбійники молодшу королевну не побрали у повний так скарбницю його всю не уволокли, усі скарби-коштовності.
- Ну, Рудий Витязь, великий подвиг ти зробив, але і я у тебе у боргу
Не залишуся, - сказав король самозванцеві.- Три дочки у мене, вибирай собі у дружин будь-яку, а у придане третина моєї держави одержиш.
Уже ви мені повірте, не бувало весілля такий і не буде, хоч сім хуторів обійди та ще й окрест подивися. Дюрка із младшею королевной у Чорному місті жити залишилися, а брати його повезли своїх дружин додому до себе. Так і живуть із тих пір, коли не померли.