Чи Те було, то ль не було, а де й було, невідомо, за сімдесятьма сьома країнами-державами жив бідняк із трьома синами, а вуж бідні вони були, як церковна миша, черствій кірці й тієї раділи, тільки рідко їм радіти доводило.
Одного разу ранком прокинулися вони, батько запитує старшого сина:
- Розкажи-но, синок, що ти бачив у сні?
- Снилося мені, рідний панотець, начебто сиджу я у накритого стола, стіл від страв усяких ломиться, а я їм так їм, скільки пузо вміщає, і ще побільше...
- Виходить, ти ситий, синок, - говорить батько, - а коли так, то й хліб тобі нині без потреби. До того ж немає його у будинку.
Повернувся батько до середнього сина, запитує:
- А тобі що приснилося?
- Мені, рідний панотець, ось що приснилося: нібито купив я собі на ярмарку чоботи зі шпорами так відразу й надяг їх, каблуками клацнув, шпори задзвеніли, так так, що у сімдесяти семи країнах чутно було.
- Ну-ну, синок, порадував ти мене, - говорить батько, - вуж тепер-те не прийде мені чоботи тобі купувати. Воно й немає на що.
Тепер і молодшої черга підійшла.
- Ну а ти, Янко, синок, що у сні бачив?
- Я, рідний панотець, теж сон бачив, тільки не розповім я його нікому на світі.
- Можеш нікому не розповідати, але мені ти розповіси!
Однак же дарма батько допитувався, випитував, дарма погрозами так стукалками сподівався завзятість сина побороти - ні слівця не проронив Янко
Про сон свій. А коли не стало сил побої терпіти, вискочив з будинку на вулицю, звідти у поле так у ліс подався. Біжить Янко, через кущі, вибоїни перемахує, а за ним батько тупотить із поліном у руках. Раптом назустріч їм вилітає карета, шестериком запряжена, з віконця карети король дивиться, за вся звита королівська скакає. Побачив король батька із сином, запитує:
- Агов, земляк, по якій такій причині хлопчика поліном учити надумав?
- А що ж ще робити мені з ним, коли він свій сон розповісти не бажає! - говорить бідняк.
- Добре, добре, залиши вуж сина у спокої, - віддає король наказ свій, - нехай-но краще йде до мене у служіння, мені він сон свій розповість! Бідняк зрадів, та і як не радіти, коли король гаманець грошей відвалив йому за Янко. Повернувся бідняк геть, король своєю дорогою поїхав, Янко вслід побіг.
Тільки прибутки у палац, король першою справою кликнув Янко до себе.
- Ну, Янко, синок, розповідай свій сон.
- Та життя моя, і смерть моя у твоїх руках, великий король, - сказав Янко, - але сон свій і тобі не розповім. Не можна мені його розповісти нікому на світі.
Розсердився король, розкричався.
- Повішу тебе, - кричить, - четверту, до кінських хвостів прив'яжу, заживо роздеру!
Але не допомогли погрози, не розповів Янко про сон свій. Король зовсім у лють прийшов:
- Ну перегоди ж, нахаба, я тебе провчу! Не стану не вішати тебе, не четвертувати, ні до кінських хвостів прив'язувати - чекає тебе смерть у сто крат ужаснее.
Призвав він отут двох солдатів і наказав їм відвести Янко у найвищу вежу палацу свого, а двері й вікна у тій вежі замурувати - нехай сгинет, упертюх, загине повільною смертю від голоду й від спраги.
Ведуть солдати Янко у вежу, а назустріч їм королевна йде. Побачила Янко, і дуже він їй сподобався. Коли ж довідалася, яка чекає його кара, твердо розв'язала: "Хоч життям поплачуся, а гарного так хороброго молодця визволю!"Вштовхнули солдати Янко у вежу, стали входи-виходи замуровувати. А королевна відкликала одного муляра убік, багато грошей дала й попросила один камінь у кладці не закріплювати, щоб можна було його й вийняти, і на місце поставити.
Муляр зробив так, як королевна бажала. Та не помер Янко від голоду-спраги, тому що королевна щодня исхитрялась непомітно віднести йому і їжі й питва, так що ні у чому він не знав потреби.
Проходить якийсь час, і ось одного разу надсилає татарський хан королеві сім білих коней, усі сім - як одна, нічим друг від дружки неотличими. А гонець хана татарського доповідає: коня ці - погодки, кожна іншої на рік молодше, якщо із самої старшої рахунок вести, і повинен король або хто-небудь із людей його вгадати, яка кінь першої на світло з'явилася, яка - другий, третьої, четвертої, пятой, шостий і сьомий. Якщо ж не вгадають, тоді збере хан велике військо й усе королівство зруйнує, каменю на камені не залишить, і короля не пощадить, тільки королевну помилує. У дружин її побере.
Кликнув отут король своїх радників, вони цілий день і цілу ніч голови ламали, думали, як хитру загадку розгадати, потім, не лагодячись,
Скликали з усією країни самих мудрих, так тільки не найшлося нікого, хто б зумів коней одну від іншої відрізнити.
Горює король, горює народ, горює й королевна - не прагне татарському ханові у дружин дістатися. Увечері, як звичайно, понесла вона вечеря для Янко й розповіла, обливаючись сльозами, яке лихо насунулося неминучая.
- Так із чого ж ви так убиваєтеся, прекрасна королевна, - говорить їй Янко, - дуже просто адже загадку з кіньми розгадати. Скажіть вашому панотцю, щоб наказав поставити у дворі сім корит з ячменем, тільки у кожне корито від урожаю різних років нехай ячмінь-то насиплють. Побачите: до нинішнього зерна наймолодша конячка кинеться, до летошнему - та, що на рік її старше, і так усі сім розберуться.
Бігцем побігла королевна до батька, розповіла, що і як зробити потрібне.
- Хто ж тебе навчив? - запитує король.
- Сон приснився, - відповіла королевна: боялася зізнатися, що живий-здоровий Янко.
Покачав король головою - вірити? не вірити? - але іншого нічого ніхто не придумав, і зробили так, як королевна сказала. А коли коня підійшли кожна до свого корита, бирки їм на шиї прив'язали, рік позначивши, яка коли народилася. З тим і повернули коней татарському ханові. Дуже татарський хан здивувався: який такий ведун розгадати його загадку зумів? Вгадане-Те було правабоне! Але тільки він дарма не праг від злої витівки своєї відступитися. Послав королеві ціпок, рівну-рівну, що з того, що з іншого кінця однакової товщини, а гінцеві покарав на словах передати:
- Не вгадаєте, який кінець ціпка від комля йде, з військом наскочу, країну розорю, каменю на камені не залишу.
Знову зібралися у королівському палаці найстарші так мудрейшие, так і едак вертять ціпок, ніяк угадати не можуть, який кінець від комля йде. Надвечір навідалася королевна до Янко, розповіла йому, яку ще придумав загадку татарський хан.
- Не плачте, не засмучуйтеся, прекрасна королевна, - сказав їй Янко, - цю загадку розгадати легше легені. Поберіть нитку, обв'яжіть ціпок точно посередині й у висячому положенні потримаєте. Один кінець ціпка неодмінно трохи донизу опуститься - це і є той кінець, що від комля йде.
Королевна побігла до батька, сказала, що вночі знову віщий сон бачила: начебто з'явився їй стара людина й навчила, що і як зробити. Негайно прив'язали нитку, як королевна сказала, і побачили: один кінець ціпка трохи донизу пішов. Зробили на ньому карб: ось, мол, кінець, що від комля йде, - і назад відправили ханові татарському.
Цього разу хан і зовсім розгнівався. Схопив свій лук і пустив стрілу прямо у королівський палац; стріла у стіну встромилася, так так, що палац затремтів. Підбігли люди до стріли, а на кінці її записка прив'язана: якщо цю стрілу не зуміють так само, з одного разу, у ханський палац стрельнути, хан негайно на королівство походом піде, усіх переб'є, одну королевну у живі залишить.
Кликнув клич нещасний король, усіх витязів хоробрих скликав, тому, хто зуміє стрілу у палац ханський пустити, обіцяв віддати дочку у дружин і півцарства на додачу. Так тільки не найшлося серед витязів нікого, хто б узявся за діло: адже до ханського палацу чи багато, мало чи - а сімдесят сім верст вірних буде!
Король зовсім вуж зневірився, та й королевна теж. Не вірилося їй, що Янко й цього разу допомогти зуміє. Але Усе-таки побігла до нього нишком, заливаючись сльозами, про нове лихо повідала.
- Не плачте, прекрасна королевна, - сказав Янко, - покладете камінь на місце, немов і не виймали його ніколи, і ступайте до батька. Скажіть йому, що бачили віщий сон: нібито живий ще та людина, якої за наказом королівському у вежі замурували, і старець сказав вам, що зуміє ця людина стрілу ханові повернути.
Усе передала королевна батькові, як Янко навчив її. Не повірив король, що живий ще той зухвалий хлопець, однак наказав размуровать вежу. Те-Те він здивувався, коли Янко побачив. Янко й колись був ставним так ладним, а став ще сабоніше й краше. Обрадувалися всі, підхопили Янко, у двір повели, показали стрілу - вона так у стіні й стирчала.
- Усього-Те й справи? - засміявся Янко.
Висмикнув він стрілу зі стіни, розмахнувся так як пустить її! У повітрі тільки гул пройшов, а палац татарського хана затанцював, закружився на місці.
- Ну, - сказав хан, - старий я вже людей, половину хліба свого з'їв,
Але такого сорому-ганьби не знавав ніколи. Бажаю власними очима побачити того хоробрий, який стрілу мою назад кинув.
Послав він вісника до короля, а Янко й не змусив себе просити, негайно рушив у шлях сам - дванадцятий. Але одяглися вони всі однаково, і зброя у кожного із дванадцяти нічим від інших не відрізнялося. Приїхали дванадцять витязів до хана, хан їх за стіл посадив; і придивляється, і вивідує, а ніяк угадати не може того молодця, що стрілу на сімдесят сім верст кинути зумів.
- Добре, синок, тепер я за справу візьмуся, усе, що треба, вивідаю, - сказала ханові його мати. А вона чаклунка була.
Наказала старша ханша послати дванадцяти витязям у одній кімнаті. А сама сховалася там же, у куточку, стала чекати. Коли усе вляглися, один з витязів говорить:
- Поганий він людей, цей хан, але що правда, то правда: вино у нього якесь особливе.
- А як же, особливе, - інший витязь йому відповідає, - тому що у ньому кров людська.
- Та й хліб у нього відмінний, - не вгамовує перший витязь. А той, другий, йому говорить:
- Чому ж отут дивувати, адже цей хліб на жіночому молоці замешен.
- А постелі-те які м'які!
- Ще б, ніяк чаклунка стелила, - відгукнувся всі той же витязь. Примітила стара ханша, з якого ложа відповіді доносяться, і вночі, коли всі заснули, нечутно підкралася до Янко й пасмо волось відрізало. Ранком витязі пробудилися, бачать - у Янко збоку пасмо волось вистрижене.
- Це ханша-чаклунка исхитрилась, її рук справа, - говорить Янко.- Але так ми її перехитримо.
Витязі відрізали один одному по пасму волось і з'явилися перед ханом. А стара ханша тим часом уже розповіла синові, що вночі чула і яку хитрість замислила.
- Тепер, синок, тобі тільки й справи подивитися, у кого з них пасмо
Волосся зрізане. Це й буде той самий витязь, який над тобою верх побрав. Так тільки що ж: дивися не дивися пасма не вистачає.
- Видне, усі мої хитрості-витівки хан, - не можу вгадати, який з вас той самий витязь, за пояс заткнув.
- А ти не намагайся, я адже й сам зізнаюся, - говорить йому Янко.- Я Та є той самий витязь.
- Ну, коли не брешеш, повіДай-но мені, тому ти розв'язав, начебто у моєму провині кров людська?
- А ось тому, - відповідає Янко.- Твій слуга, вино подаючи, палець випадково порізав, і кров у вино бризнула.
Призвав хан слугу, який за обідом прислужував.
- чи Правда, - кричить, - що вчора у вино твоя кров потрапила?
- Змилуйся, великий хан, не вели голову рубати! Це правда: учора я, вино подаючи, палець порізав, і крапля крові у вино потрапила. Прогнав хан слугу, від злості зубами скрегоче й знову запитує:
- у всіх дванадцяти по одній даремні, - сказав татарський що й мене-тепер скажи, звідки ти побрав, начебто хліб був на жіночому молоці замешен?
- Твоя куховарка грудьми дитину годує, ось крапля її молока й потрапила у тісто.
Хан за стряпухой послав.
- чи Вірно, що твоє молоко у тісто потрапило?
Затремтіла від страху нещасна жінка, у ноги ханові повалилася:
- Вірно, великий хан, змилуйся!
У люті прогнав її хан і знову Янко запитує:
- А почім же ти знаєш, що постелі ваші чаклунка стелила?
- Так адже стелила нам ваша матінка, а вона, не у образу вам будь сказане, чаклунка і є.
Закричав отут хан у страшній люті:
- Бачу, що ти похитрее мене, так тільки не допущу я собі такого посоромлення, не потерплю, щоб жив на землі людей, який би мене розумом перевершив. Ану ж бо, заповітний меч, геть із піхов!
Вихопили вони обоє мечі й поборолися так, що палац затремтів. Але Янко не тільки хитроумнее хана був, але й куди сабоніше - здолав він ворога осоружного, одним ударом голову ханську із плечей зніс, начебто її там і не було. Скінчили справа витязі, сіли на коней і додому поскакали, у палац свого короля.
А там уже чекали їх, столи для бенкету приготували. Був серед гостей і священик. Янко з королевною у той же година обвінчали, і так весело гуляли на весіллі, що й у нашому селі було чутне.
Мабуть, усі вони й зараз ще живі, коли не померли.