А ось ще було там, де й не було, так не так уже щоб далеко - у Голубиному селі, Жив-поживав бідний пастух, молодець із себе яких мало. Не було у хлопця нічого на світі, одна тільки ціпок так хитрючий коза-віщунка. Та, щоб ви знали, хлопець без праці управлявся із цілою сотнею чужих овець, а із цією своєю козою ну ніяк злагодити не міг. Бідова животина усе норовила від череди відбитися, своєю дорогою йти, порядку знати не бажала. Уже хлопець усяко її вчив, так безглуздо. Мучився він так, мучився, а потім не витримав, схопив свій ціпок і пустив її що було сили козі у бік. Коза - бе-е! - та ще далі скік! Хлопець за ціпком, а її й немає ніде - ось чудо-те! - як крізь землю провалилася.
Підбіг пастух до того місця, де ціпок упав, а там діра, так така, що й людина вільно пролізе. "Ну ні, - подумав пастух, - я свій ціпок знайду, життю не пошкодую, у мене адже, крім неї, ніякої пам'ятки від батька не залишилося". Крикнув він хоробро: "Вибачай, біле світло!" - так з тим і пірнув у яму, провалився, начебто його ніколи у цьому світі й не було. Сім днів, сім ночей летів хлопець униз, тільки на восьмий день зачув, що знову тверда земля під ногами.
Та у які ж краї потрапив він, бідна голівонька! Лугу тут однієї золотою травою поростили, у річках тільки золоті рибки плескаються, у лісах златоперие пташки пересвистуються. Іде пастух, по сторонах дивиться й усьому дивує; раптом бачить - палац коштує, так і блискає весь, переливається, ока зліпить. Над воротами три брабоянтові яблука замість свіч висять, усі навколо висвітлюють, а вуж у самому палаці таких яблук і не порахувати. "Ех, - подумав пастух, - життя одна, та й смерть одна, увійду-но я у цей палац, подивлюся, що за народ там живе". Та добре, що вирішився: у палаці-те феї жили, одна інший краше. А вуж як вони молодцю пастухові обрадувалися! Оточили його, завертіли у танці, доти танцювали, поки не запросив він пощади.
- Відпустите мене, красуні, у мене адже справа є, - заблагав хлопець, - треба ціпок свою відшукати.
Але феї й слухати його не прагли, до самої напівночі у палаці протримали. А як пробило північ, найкрасивіша фея й говорить:
- Ось тепер, пастух-молодець, можеш у шлях відправлятися. Але про ціпок своєї забудь, тобі її ніколи вже не знайти. Що з вашої землі у наші краї попадає, то назад не вертається. Але ти не горюй, ми тобі золоту лозинку подаруємо, вона тобі придасться. Ця лозинка чарівна: торкнеш нею живу тварину - помре на місці, а неживого торкнешся - воно, яке не будь велике, негайно скулиться, зовсім маленьким стане, хоч у кишеню клади так із собою неси.
Подякував пастух фею за подарунок, а сам думає: "Так вуж і бог з нею, з палкою, ця лозина, мабуть, дорогого коштує". Та пішов він по підземній країні куди ока дивляться; довго йшов, раптом бачить - мідний палац коштує. А у тому палаці сидить у віконця красуня дівчина. Привітався пастух:
- Доброго тобі раночка, красуня!
- Та тобі, бідна людина, і тобі. Яким вітром занесло тебе у ці краї, куди й птах не залітає?
- Я-Те своїми ногами сюди забрів, а ось ти як тут виявилася, скажи?
- Дуже навіть просто, добрий молодець, мене семиголовий дракон умикнул. Слово за слово, розговорилися, пастух у оконце до дівиці стрибнув, і вмовилися вони разом від семиголового дракона бігти, поки той у лісі полює.
Так тільки затремтів раптом палац, заходив ходуном, так що дзенькіт пішов: семиголовий дракон додому летить, із семи пащ вогонь пишет, усі спереду обпалює. Злякалася дівчина, поспіхом пастуха під ліжком сховала. А дракон уже у двері, так із шумом, із громом; увійшов, потягнув носом, запитує дівчину:
- А ну, визнайся, хто отут у тебе гостює? Чую дух людський. Дівчина клянеться-божиться, що немає у неї нікого, так тільки семиголовий дракон слухати її не став, усі нагору тормашками перевернув - знайшов пастуха під ліжком.
Ох, мабуть, сгинуть доводиться бідоласі!
Так тільки не злякався пастух дракона, згадав про чарівну
Лозинку, ударив нею страховищу, той додолу так і гримнувся, навіть гул пішов. Упав і відразу помер.
- Ось тепер можна й іти, - сказав пастух, - цей уже не прокинеться. Вийшли вони з палацу, пастух ударив по стіні хворостинкою, і у ту ж мить - бачили ви чудо таке? - перетворився мідний палац у мідне яблучко. Пастух мідне яблуко у кишеню поклав, і пішли вони ладь. чи Довго йшли, коротко чи - побачили срібний палац. А у віконця дівчина сидить, ще краше першої. Розговорилися з нею: виявилося, її двена-дцатиголовий дракон украв.
- Ну, перегодите, ось я йому покаджу! - погрозив пастух. Запросила їхня дівчина у палац, а коли двенадцатиглавий драконявился, не став пастух чекати ні огуди, ні хвали - тикнув його лозинкою, той умить і окочурился. Пастух срібний палац у срібне яблуко перетворив, яблуко у кишеню поклав, і покрокували вони далі втрьох.
Ішли так ішли, чимало пройшли, дивляться - спереду золотий палац коштує, так і блискає. А у віконці дівчина, так така красуня, який і у сні не побачиш. Перші дві теж адже гарні, але проти цієї куди їм! Покликав і її пастух з ними разом іти, з підземного царства дорогу шукати, якщо їй біле світло миліше.
- Милею-Те милею, - зітхнула дівчина, - і дракона осоружного ока б мої не бачили, так тільки наздожене він нас і всіх погубить.
- Виходи, не бійся, - крикнув їй пастух знадвору, - а із драконом-те я попораюся, дарма що у нього двадцять одна голова! Двох убив, цей буде третій.
Не встигнув домовити, а дракон вуж летить, із двадцяти однієї пащі вогонь пишет, за версту вперед усе обпалює. Прилетів у палац, тупнув лапищей, так що гул пройшов.
- А ви що отут робите, людишки погані, кого шукаєте?
- Кого ж, як не тебе! - відповідає пастух так як махне золотий хворостинкою - голови драконьи всі, як одна, ладь покотилися. Обрадувалася бранка, з віконця приг так пастухові прямо на шию. Не знала, як і дякувати йому, клялася, що ніколи не забуде й долю його на краще повернути допоможе, аби тільки тільки на біле світло вибратися. А пастух і золотий палац у яблуко золоте скрутив, яблуко у кишеню поклав. Пішли вони тепер учотирьох і доти йшли, поки на ту діру не набрели, яка на біле світло виходить. Діра-Те ось вона, круто наверх веде, а ось як піднятися?
- Екая невдача! - пастух говорить.- Та адже місце знайшли, не заплуталися, а що далі робити, не відаю.
Зовсім зажурився пастух, коштує, у потилиці чеше, так і едак прикидає, а придумати нічого не може. Що ж тепер робити-те? Невже назад ворочатися? Виходить, не мабуть їм рідних країв як своїх вух... Дівиці примолкли, тремтять: з ними-те що ж буде? Краще б уже у тих гарних палацах залишатися, хоч і із драконами...
Поки вони так горювали, думу думали, зверху звук якоїсь почувся - начебто б коза бекає.
- Покарай мене бог, якщо це не моя коза-віщунка! - крикнув пастух.- Вона
Це, її голос! Ну, дівиці-красуні, нічого не бійтеся, ми звідси виберемося! Підбіг він до самого отвору, голову задер і заволав у усі горло:
- Е-Ге-Гей, слишь, коза! Е-ге-Гей!
- Бе-Е! - відповідає коза.
- Виходить, ти це, моя кізка? Ну так скакай скоріше у село, усі двори
Обеги, збери всі мотузки, які є, разом зв'яжи, один кінець до свого хвоста причепи, а іншої у цю діру вилучи й нас витягнися!
- Бе-Е! - кричить униз коза.- Скільки вас?
- Усього четверо, - пастух відповідає.
- А бити мене більше не будеш? - запитує коза.
- Не буду, не буду, ти тільки нас визволи!
Кинулася коза у село, усі двори обежала, мотузки, які були, разом зв'язала, прикрутила до хвоста міцно-преміцно, а вільний кінець у діру вилучила.
Так, ледве не забув: дівиці-те були собі на розумі. Поки коза у село за мотузками бігала, вони пастуха обступили, наговорили йому слів ласкавих, так і едак улещивали, поки не виманили всі три яблука так золоту лозину на додачу.
Зговорилися на тому, що першої підніметься дівчина з мідного палацу, другий - зі срібного, третьої - із золотого, а останнім пастуха витягнуться. Ох і покряхтела коза, поки трьох дівиць на біле світло з підземного царства витяглася, навіть унизу було чутне. А дівиці, на землю вибравшись, переглянулися-перемигнулися й вирішили від пастуха-простака відскіпатися: нехай, мол, коза піднімати його стане, а як до половини підніме, ми мотузку обріжемо, самі ж звідси подалі підемо, з яблуками так з лозиною чарівної.
Як умовилися, так і зробили. Так тільки не був настільки простий бідний пастух, як дівиці думали. Розв'язав він, перш ніж на волю вибиратися, вірність дівиць випробувати: давно вуж видалося йому, що вони каверзу якусь замислили. Підв'язав він до мотузки важкий камінь, коза-віщунка мотузку стала тягти, ще й до середини камінь не витяглася, як злі дівиці мотузку й перерізували. Упав камінь, розколовся, осколки у усі сторони бризнули. Ох і кляв же себе пастух, що дівицям невдячним піддався, навколо пальця себе обвести дозволив. Покричав він у діру, покликав козу свою, так тільки не почув знайомого блеянья - повели дівиці вещунью із собою. Видне, нічого не залишається біднякові пастухові, як знову скитаться йти по чужій підземній землі, а рідні краю забути. Куди подітися бідоласі, куди податися, де голову прихилити? "Добре, - думає пастух, - горювати так сльози лити не чоловіча справа. Раз вуж доводиться мені під землею залишатися, проживу своє століття весело". Та розв'язав він відправитися до фей, за веселощами так танцями горі своє забути. Як розв'язав, так і зробив. Підійшов до палацу вже затемна, а феї знай танцюють, палац ходуном ходить. Побачили пастуха, обрадувалися, обіймають його, цілують, з рук у руки передають - доти по палацовим хоромам скакали, поки у нього голова не пішла колом. Тільки тоді пустунки й угомонилися. Найкрасивіша фея запитує:
- Ну що, бідна голівонька, довелося тобі відвертати несолоно хлебавши? Не приховав пастух свою сумну історію, усе розповів їм про те, як у нього з тими трьома дівицями вийшло.
- Нічого, бідна твоя голівонька, особливо-те не засмучуйся, - говорить йому красуня фея.- На-но ось тобі брабоянтову лозину. Дівиці ті, мабуть, з яблук своїх знову палаци наробили, а ти палаци ці брабоянтовою лозиною стьобнеш, потім усі три яблука рядком покладеш, лозиною по них проведеш, і виросте із трьох палаців один, так зате брабоянтовий.
- Дякуй, прекрасна фея, доріг мені твій подарунок, - сказав пастух, - так тільки що у ньому пуття, коли мені вуж рідної землі не мабуть?
- Про це не думай, - посміхнулася фея, - але зараз бігцем біжи з палацу:
Ось-ось північ проб'є! А там - чи так, едак чи, - що-небудь, дивишся, і вийде.
Подякував пастух фею й подружок її, розпрощався й покрокував невідомо куди. Ішов, ішов, побачив дерево, так таке високе - верхня гілка у небо впирається. А на цій гілці розглянув він орлине гніздо й у ньому шістьох орлят. Тільки що ж це? Оповилася навколо стовбура змія превеличезна, нагору повзе, з орлят очей не зводить. Мить ще - і вона їх заглотит, жадібна тварина, жодного не залишить!
" Ні, пустуєш, - подумав пастух, - не бувати по-твоєму!" Негайно він за нижню гілку вхопився, нагору підтягся, вище видрав і так стьобнув змієві брабоянтовою лозиною, що вона намертво на землю звалилася. Орлята отямилися від переляку, стали пастуха дякувати.
- Ось зараз наша матінка прилетить, - говорять йому, - будь-яке твоє бажання виконає.
Раптом дерево чорна хмара накрила, прямо над гніздом устала. Тільки не хмара це була, а стара, мудра орлиця. Принесла вона орлятам своїм їжа: під одним крилом дванадцять козуль умістилося й під іншим крилом стільки ж.
Побачила орлиця пастуха біля гнізда свого, роз'ярилася, пір'я настовбурчила.
- А ти це куди ж націлився?! Прощайся з життям, лиходій, смерть твоя прийшла! - крикнула орлиця й одним тільки пером маховим ворухнула, а такий піднявся вихор, що пастух дивом на дереві стримався.
Запищали, загаласували орлята:
- Не торкни його, матінка, він добра людина, нас від смерті врятував!
- Геть воно що, - говорить орлиця, - виходить, ти наш рятівник. Чим же мені віддячити тебе? Проси чого прагнеш.
- Ех, матінка орлиця, - зітхнув пастух, - моє прохання й тобі нелегко виконати.
- Напевно, бажаєш у рідні краю відвертати?
- Мудра ж ти, матінка орлиця, - здивувався пастух.- Угадала адже!
- Коли так, справу це нехитре. Доводило мені й чистіше тебе панів до вас на землю переносити.
Негайно закинула орлиця на крило собі більшу торбу переметну, зверху пастуха посадила, веліла триматися міцніше, а як вона їсти попросить, подавати з торби шматок м'яса побільше.
Та полетіли вони прямо нагору, у ту саму діру-шпару, так так шпарко, що у вухах засвистіло. Орлиця раз у раз голову назад повертала, їжі вимагала, пастух їй з торби шматок за шматком подавав.
Та ось знову орлиця їсти просить, а торба-те порожня - М'яса, м'яса давай, не те сил не вистачить, тоді вже не мабуть тобі твоєї батьківщини. Злякався пастух слів її пущі страти лютої. "Краще, - думає, - від себе відріжу шматок, аби тільки з півдороги не вернутися". Вихопив він ножик з кишені, полоснув себе по стегну, кинув орлиці м'ясо.
- Чую я, людське м'ясо мені дав, - говорить орлиця.- Але зате тепер донесу тебе куди випливає.
Ще раз-інший крабоми змахнула й вилетіла зі страшної бездонної діри. Спустила пастуха додолу, попрощалися вони, він орлятам привіт свій послав, і полетіла орлиця назад, а пастух відправився три палаци заповітних шукати.
Ішов він довго, через гори й доли, скільки країн за залишив, не порахувати, раптом чує блеянье знайоме. Зупинився, по сторонах оглянувся, прислухався.
- Десь тут моя віщунка-коза!
Пішов він на голос кози своєї, доти йшов, поки мідний палац не побачив. А у оконце перша з тих трьох лиходійок сидить, расфуфиренная. "Ага, - говорить собі пастух, - тебе-те мені й треба!" Махнув брабоянтовою лозиною, мідне яблуко із землі підібрав, у кишеню поклав. Пішов далі - знову бекає коза його; так і йшов за нею до самого срібного палацу. Та отут чарівною лозиною махнув, палац - і з дівицею у ньому - у яблуко перетворив, у кишеню поклав. Те ж і із золотим палацом було.
Виклав він усі три яблука, на землю рядком поклав, лозиною провів, і виріс перед ним брабоянтовий палац - на сімдесят сім верст окрест таких і не бачили. Увійшов він у замок-палац змело, а ось як увійшов, розгубився - навколо усе блищить так блискає, ока зліпить із незвички. Ходить пастух по замкові своєму, усі Спокої оглянув, а у якому на життя влаштуватися, не придумає. Сам не помітив, як туга навалилася. Зітхнув важко, навіть замок мерзнув:
- Е-Ех, хоч би одна душа живаючи!
Домовити не встигнув, як двері відчинилися - стоїть на порозі та сама фея, що лозину брабоянтову йому подарувала. Підбігла фея до пастуха, обійняла його, говорить:
- Ти мій, я твоя навіки!
Ох, скільки ж народу до них на весілля зійшлося! Усе танцювали у охотку, старий і молодий, а поперед усіх коза-віщунка колінця викидала, з радощів усі вікна у палаці перебила.
Чув я, начебто завтра вона й до вас навідається.