Жили у лісі ведмідь так вовк. Рік видався нікудишній, посушливий, голодно їм довелося. Давно вже стали вони, кожний поодинці, подумувати: ось було б славно до людей навідатися, навколо їхніх прикомірків так стаєнь покружити. Зустріли одного разу вовк із ведмедем. Ведмідь говорить:
- З добрим ранком, кум вовк! Вовк йому відповідає:
- Недобре для мене цей ранок, кум ведмідь, і від твоїх побажань воно добрим не стане, але - будь здоровий, будь здоровий!
- Ох, який ти нині сумовитий! Або лихо приключилося?
- Та не запитуй, - відповідає вовк. - Лихо, говориш, приключилася? Ще як приключилася й по нею пору не скінчилася.
- Видне, голодний ти?- запитує ведмідь. - Геть як у тебе живіт підвело, талія прямо комарина. Зітхнув вовк:
- Голодний-Те я голодний, так якщо б тільки це!
Отут ведмідь оглянув вовка внимательней. Та говорить йому:
- Ек у тебе шуба-те розідрана! Видне, з родичем яким побився? Вовк тільки лапою махнув.
- Якщо б з родичем! З людиною! Засміявся ведмідь.
- З людиною? Усього-Те? Вовк ока на нього витріщив:
- Усього-Те? Так адже сабоней його звіра немає! Засумнівався ведмідь.
- Розкажи, кум, як справа була? Оглянувся вовк навколо та й говорить:
- Добре, усі тобі розповім. Невмочь стало мені голод терпіти, і ось уночі прокрався я у село, думав баранчика жирного або поросяти роздобути. Уже так обережно йшов, але собака дух мій зачула, гавкіт підняла на усе світло. Та отут вискочила людей, туди-сюди, і давай своїм хвостом блискучим розмахувати - вони-те його сокирою називають, - так ка-ак у голову мені жбурне! Так і підкосив. Сам не знаю, як ноги відніс.
Дивує ведмідь:
- Людей з тобою злагодив? Ну й ну! Так адже він слабак! А вовк йому:
- Говорю тобі, немає на світі звіра сабоніше! Ведмідь отут приосанился, напижился.
- Ось що я скажу тобі, кум. Людину я, щоправда, не бачив, але, якби зустрів, умить роздер би його, ось як цей кущ.
- Проти куща геройствовать-те легко, - з усмешкою говорить йому вовк.
А ось як на його місці людей виявився б! Право, не знаю, що б ти робив тоді.
- Зате я знаю, - самовдоволено пробормотів ведмідь. - Уж я таке зробив би, що він отут би й дух випустив.
- Я б тобі повірив, так щось віри немає! - відповів йому вовк із издевкою. Ведмідь так і скипів:
- Сперечаємося!
Вовк йому лапу простягає:
- Сперечаємося! На що?
- На зайця жирного! - говорить ведмідь, сумніви у розумі не тримаючи. На тому й поладили.
Вийшли вони з лісу обережно, з оглядкою, затаїлися у путівця, по якому сільські ходять. Чекають-Пождуть. Раптом на дорозі хлоп'я здалося.
Ведмідь запитує- Ось це і є людей? А вовк йому відповідає:
- Це поки не людей. Він тільки буде ще людиною.
Знову сидять, чекають. Назустріч їм старий жебрак іде. Ведмідь вовка запитує:
- Але вуж це мабуть людей? Вовк його повчає.
- Цей, - говорить, - тільки був людиною. Сидять чекають. Дивляться, у їхню сторону молодушка-селянка йде.
- Ось це вуж людей! - рокоче ведмідь. А всезнайка вовк йому пояснює:
- Ні, брат, це тільки його подруга. Знову сидять, знову чекають вовк із ведмедем, і ось крокує їм назустріч молодець-гусарів.
- Ну а цей? - запитує ведмідь. - чи Людей?
- Цей вуж і справді людей! - відповідає вовк так як припустится навтьоки, тільки п'яти заблискали!
А ведмідь напижился, расфасонился та й виліз на путівця, сіл, гусарові шлях загородив.
Побачив гусарів ведмедя, у руку поплевал, вийняв поперву пістолет. Бах-Бабах у ведмедя! Потім, не довго думаючи, вихоплює він шаблю гостру й безстрашно на ведмедя кидається. Вертить гусарів саблею, так так спритно, що ведмедеві й не підступитися до нього. Не витримав гусарської атаки ведмідь, терпів-терпів, повернувся й - давай бог ноги! Помчався, не дивлячись, куди дорога веде, через пні так кущі, по ярах так байракам, аби тільки у ліс скоріше. Скоро знову зустріли вовк із ведмедем. Вовк і говорить:
- Ну що, кум ведмідь, мій заєць-те? Ведмідь йому тужно так:
- Твій, твій! Так, тепер я вірю, що сабоней людину звіра немає. А вовк йому:
- Розкажи, куме, як справа була.
Ну, ведмідь-те тепер розуму-розуму набрався, говорить розважливо.
- Добре, слухай же! Такого дивного звіра я за усе моє життя не
Бачив. Як зустріли ми з ним на дорозі тієї, ну, я й пішов на нього з виттям так з риканням. А він чи віриш, як у мене плюне, ще бачили, у мене прямо іскри з очей посипалися. Але тільки це ще півбіди А ось коли я близько до нього підійшов і зовсім вуж було на нього кинувся, витягнув отут людей збоку свої мова блискаюча і як прийнявся їм мене бити! Так адже спритно як, а мова-те гострий-гострий! Із-за нього мені до самій людині й не підступитися... Ось так - те, кум вовк, прямо тобі скажу: довго я цього й не витримав - сором не сором, а тільки задав я стрекача.