Одного разу ранком баба намолола ячмінного борошна на ручному млині, замісила тісто на кислому молоці, розвела жаркий вогонь у глиняній грубці-тамдире й спекла три пишні коржі. Вона помазала їх зверху бавовняним маслом, уклала у чашку, чашку зав'язала у чисту хустку й стала надягати туфли-ичиги.
- Куди ти зібралася, апа-джан? - запитав у матері Ярти-Гучний.
Мати відповіла:
- Я прагну віднести батькові обід у поле.
Ярти став просити:
- Не ходи! Я сам віднесу обід.
Але мати не погоджувалася:
- Куди тобі, ти ще маленький!
Ярти засміявся:
- Я малий, так удал! Будь спокійна: я у-час нагодую батька обідом.
Мати теж засміялася й погодилася, тому що у неї й без того було багато роботи з будинку.
На прощання вона сказала Ярти:
- Не шалі по дорозі, синок, ніде не затримуйся, а то я буду турбуватися про тебе. Приходь скоріше назад.
Але вірно говорять люди: дитині доручи, та й сам за ним біжи!
Моторний Ярти-Гучний поставив вузлик з коржами собі на голову й покрокував по дорозі у поле, наспівуючи веселу пісеньку:
Я малий, так удал —
Я всіх сабоней!
Я малий, так удал —
Я всіх проворнішей!
Так він ішов і видивлявся по сторонах, тому що навколо було дуже багато такого, чого Ярти ще ніколи не бачив: те жук проповзе, то метелик пролетить, то птах защебече у високому небі. Але хто дивиться по сторонах, той не дивиться собі під ноги: Ярти спіткнувся й упав у ямку.
Іншої б на місці Ярти не став горювати, вискочив би й пішов би далі. Але як було вибратися з ямки Ярти-Гулоку, якщо він сам-те був ростом не більше половини верблюжого вуха? Для нього це була не ямка, а яма, глибока, як колодязь.
«Агов, моя справа погана», — подумав хлопчик, сидячи на дні ямки, і насамперед подивився, чи ціла чашка. Але чашка з коржами впала на м'який пісок і не розбилася. Тоді Ярти зібрав усі свої сили, звалив вузлик собі на плечі став дертися нагору. Однак піщані краї ямки обсипалися у нього під ногами, і Ярти скачувався назад. Тоді він став чіплятися руками за корінці, що стирчали із землі. Але міцні корінці різали йому руки, а тонкі обривалися, і Ярти знову виявлявся на дні ямки. Та скільки Ярти не намагався піднятися нагору, важка ноша тягла його вниз!
Раптом він почув кінський тупіт. Якийсь джигіт скакав по дорозі й співав відважну пісню:
Кінь, мій кінь,
Ти стройней джейрана!
Кінь, мій кінь,
Ти сабоніше барса!
Мій кінь,
Подібний степового вітру!
Тупіт наближався. Ярти визирнув з ямки й за два кроки від себе побачив вершника.
- Дядько-Джигіт! - крикнув Ярти. - Зупинися, будь ласка! Тобі нічого не варто витягтися мій вузлик, а один я з ним проводжуся до ночі!
Але вершник навіть не почув Ярти-Гулока й проскакав повз.
Та Ярти попрежнему залишився сидіти у своїй ямці.
Але ось він почув іншу пісню:
Я прагну пушинкою стати,
Пелюсткою урюку стати,
Я прагну запашним вітром стати,
Щоб у далеких горах літати…
Ярти знову визирнув і побачив дівчинку. Вона йшла по дорозі й розспівувала пісню, підганяючи ішака, навантаженого мішками із травою.
- Агов, киз-джан! Мила дівчинка! - закричав у весь голос Ярти-Гучний. - Допоможи мені підняти мої три коржі! Сонце вже високо, а мій батько ще не обідав!
Але дівчинка злякалася голоси, який так голосно кликав рє звідкись з-під землі, тому що вона не побачила у дорожньому пилу маленького хлопчиська. Вона голосно закричала й із усіх ніг кинулася ладь від Ярти-Гулока, а слідом за нею поскакав і ішак.
Знову Ярти залишився один.
Нудно було йому сидіти у піщаній ямці.
« Якби я не видивлявся по сторонах, — думало маля, — я давно був би вже у поле й батько мій одержав би свої три коржі».
Але ось на дорозі здався третій подорожанин. Товстий купець гойдався на горбі білого верблюда й сонним голосом наспівував собі під ніс:
Сонце кидає на землю золоті промені, —
Ай-ай-Ай, навіщо воно не кидає золото?
Місяць кидає на землю срібні промені, —
Ай-ай-Ай, навіщо вона не кидає срібло?
Хмара кидає на землю алмазні дощі, —
Ай-ай-Ай, навіщо вона не кидає алмази?
Я зібрав би всі,
Я став би багатше всіх!
Ярти навіть замилувався чудовим верблюдом, прикрашеним розшитої попоною, і заслухався дзенькоту срібних дзвіночків, підв'язаних у нього на шиї. Коли ж купець порівняв з ним, хлопчик чемно звернувся до купця:
- Прошу тебе, ага-бай, простягни тільки руку й підніми з ями мою ношу. Повір мені, для тебе вона не буде важкою.
Але купець навіть не глянув на Ярти-Гулока й голосом, тягучим, як виноградна патока, запитав:
- А скільки ти заплатиш мені за послугу, хлопчисько?
Ярти так розсердився на жадібного купця, що не відповів йому ні слова.
Купець проїхав повз, дзенькотячи дзвіночками, а Ярти сказав сам собі:
- Сім дум — одна голова! Треба мені самому витягати вузлик з ямки, або мій батько не одержить обіду до заходу сонця. Де сили ні, — поклич розум на допомогу!
Маля розв'язало свій вовняний пояс, розірвав його уздовж і звив з нього міцну мотузку. Одним кінцем він обв'язав вузлик, а інший кінець мотузки побрав у зуби й став дертися нагору.
Не даремно говорить народ: «У самої довгої дороги буває кінець!» Тепер, коли вузлик уже не давив маляті на плечі, вибратися з ямки виявилося куди простіше. Ярти напружив усі свої сили й незабаром опинився на дорозі. Він оглядівся й помітив неподалік маленьке біле ягня.
- Вах, вах! Коли немає коня, — поскакаєш і на ішаку! - викликнув хлопчик.
Він прив'язав мотузку до ноги ягняти, побрав довгу лозину й з голосним лементом погнав ягняти ладь від ямки. Ягня злякалося, мекнув і кинувся бігти. Але ми ж знаємо, що до його ноги була прив'язана мотузка, а до мотузки була прив'язана чашка з коржами. Ягня побігло й витягся вузлик з ямки.
- Хош! Спасибі! - поклонився Ярти ягняті й відв'язав від його ноги мотузку.
Ягня втекло, а Ярти підперезався поясом, поставив собі вузлик на голову, приосанился й пішов у поле, як ні у чому не бувало розспівуючи свою веселу пісню:
Я малий, так удал, —
Я всіх сабоней!
Я малий, так удал —
Я всіх проворнішей!
Поле батька було вже близько, коли над головою хлопчика пролунало голосне каркання. Ярти глянув нагору й побачив ворога: чорний ворон пустелі кружлявся над його головою. Він із шумом ляскав своїми крабоми й опускався усе нижче й нижче. Ярти пустився бігти. Але не так-те легко піти від ворога, якщо у тебе на голові важка ноша. Ворон став наздоганяти Ярти. Хлопчик пірнув у густу траву й, рятуючись від птаха, став робити петлі: він біг те праворуч, те ліворуч. Але голосне каркання лунало всі ближче й ближче. Жадібний птах уже роззявив дзьоб, щоб схопити свій видобуток, але не отут-те було: моторний Ярти скотився на дно сухого арика й побіг по ньому прямо до батьківського поля. Бігти по гладкому дну арика було куди легше, чим пробиратися у густій траві. Супротивник став відставати. Ярти летів, як на крилах, він бачив уже спереду зелену смужку батьківського поля й ледве не запік від радості. Але раптом на його шляху здався новий ворог: назустріч хлопчиськові, роззявивши впасти й страшно гарчачи, біг сам волохатий Бар — гроза всього аульного хлопців. Ярти навіть присів від страху. Пес теж зупинився.
- Пропали мої коржі! - закричав Ярти у весь голос. - Якщо не з'їв їхній чорний розбійник, вони потраплять у ненаситну пащу собаки!
Але й ворон був уже близько. А собака присів на всі чотири лабети, готова кинутися на Ярти-Гулока і його смачну ношу. Однак шустрий Ярти не розгубився. Він скинув на землю свій вузлик, вихопив з нього корж і кинув її собаці. Звичайно, усе трапилося так, як задумав Ярти: собака стрибнув за видобутком, але її випередив ворон. Він схопив корж і змахнув крабоми, щоб злетіти у повітря, але волохатий Бар зробив великий стрибок і вцепився у птаха зубами. Ворон кинув корж і став бити супротивника своїм твердим дзьобом, і обоє покотилися по арикові з голосним карканням і глухим ричаньем. А Ярти сидів на краю арика й кричав собаці:
- Побери, побери його! Не віддавай лиходієві коржа!
Та пес із ще більшою люттю починав тріпати ворога.
Але Ярти вже кричав воронові:
- Агов ти, большеносий колтоман-розбійник! Невже ти, цар пустелі, поступишся двірському собаці?!
Та тоді ворон ще сабоніше ухвалювався довбати собаку своїм кам'яним дзьобом.
Так вони билися, а Ярти погодив потуже свій вузлик і побіг прямо до батька.
- Ата-Джан! Я приніс тобі на обід коржа! - крикнув хлопчик, побачивши батька, що пропускав у арик воду. Та старий посміхнувся синові. Він витер руки пучком трави й побрав у Ярти вузлик з коржами. А потім посадив маляти до себе на долоню й сказав:
- Ай, гарний виріс у нас синок! Не встигнули ми з матір'ю оглянутися, а він уже став теперішнім джигітом! Помни, милий: тепло буває батьківському серцю, коли батько бачить біля себе турботливого сина.
Та старий прийнявся їсти пишні коржі з ячмінного борошна, відламуючи своєму синові по маленькому шматочкові.
Ніколи не їв Ярти таких смачних коржів!