Коли у поле зеленіє бавовна, — це радість, а коли він стане білим, — це багатство. Але щоб бавовна стала білою, як гірський сніг, його потрібно поливати. Ось і пішли старий з бабою поливати своє бавовняне поле, а Ярти-Гучний залишився господарювати будинку.
Ще до світла він забрав кибитку й вимів двір, а потім прийнявся чистити великий казан-нозан, у якому баба щодня варила плов або кашу з гарбуза. Він так старанно скріб казан шорстким каменем і так старанно тер його ганчіркою, що мідний казан заблищав, як сонце, а ганчірка стала чернее ночі від сажі й сала.
Раптом Ярти почув на вулиці лемент. Він відразу довідався голос мулли, тому що один тільки мулла у всьому аулі вмів так голосно кричати. Як був — з ганчіркою у руці — Ярти-Гучний видрав на дувал і побачив, що старий білобородий мулла-аксакал тягне за комір бідної людини.
- Помилуйтеся, правовірні, на лиходія! Він украв у мене воду!
Так кричав мулла на всю вулицю й тяг бідняка прямо до будинку судьи-нози.
За муллою біг народ. Ярти теж вискочив за хвіртку: де народ — там і Ярти! Не міг же він усидіти будинку, якщо у аулі відбувається така важлива подія!
Щоб не спізнитися, Ярти-Гучний вчепився за полу, що пробігав повз хлопчиська, видрав до нього на спину й поспів саме у-час.
Увесь аул стояв уже у дворі у кази. Суддя сидів на багатому килимі й, насупивши брови, допитував людину, одягненого у брудне лахміття.
- Клянуся життям, я не крав води! - виправдовувався бідняк. - Вода сама полилася мені у рота прямо з неба!
Суддя його не слухав, а мулла волав на весь двір, піднявши руки до неба:
- Вах, аллах! Ви чуєте, як бреше цей шахрай, син ошуканця, онук шахрая й правнук нечестивця! Не спросясь, він проковтнув мою воду, а коли я зажадав від нього плату, цей ледар, цей бурлака й обшарпанець показав мені діри на своєму брудному халаті!
Мулла кричав дуже голосно й не давав ні слова сказати біднякові.
Ярти-Гучний сидів на тюбетейці самого рослого із селян. Йому було всі добре видне й усі добре чутно. Але навіть і він із труднощами розібрався, у чому була справа.
А справа була так: бідняк ішов здалеку. Він дійшов до аулу й, стомившись від спеки, приліг відпочити прямо на дорозі під високим дувалом. Не міг же він знати, що за цим дувалом живе сам ушанований мулла. А мулла у цей час пив у себе надворі чай і залишки зеленого чаю виплеснув через дувал на дорогу. Було так пекуче, що бідняк спав розкривши рота, — і чай мулли потрапив йому прямо у глотку.
Почувши, як була справа, народ почав шуміти, виправдовуючи бідняка. Але старий мулла не здався. Він підбіг до свого друга судді й закричав ще голосніше:
- ПРО, справедливейший зі слушних! Ти чуєш — це минулого навіть не просто вода, а дорогоцінний, запашний, найкращий зелений чай. Якщо за крадіжку води відрубують руку, то не випливає чи за крадіжку чаю відрубати голову нечестивцеві? Але я добрий і великодушний, я не вимагаю його смерті: накажи лиходієві заплатити мені гроші або змусь його відробити борг при мечеті, — і небо благословить тебе!
Старий мулла так стомився від лементу, що піт градами котився по його особі, до того ж сонце стояло вже високо й нещадно палило землю. Він витягся з кишені білосніжна хустка, сіл поруч із суддею на килим і став витирати їм своя особа й шию й, з видом переможця, оглаживать свою довгу білу бороду.
На бідняка було жаль бере дивитися: він розумів краще всіх, що йому не минути кабали, і переляканими очима дивився те на суддю, то на муллу.
У народі піднялося ремство, тому що селяни відмінно знали, що суддя-нози був не тільки близьким іншому, але й родичем сивобородого мулли-аксакала.
«Собака знає, про що щеня гавкає, — думали вони про суддю. - Що варто йому засудити такого ж, як і ми, бідняка!»
Усе мовчали. Мовчав і Ярти-Гучний. У усі очі він дивився, що буде далі.
Нарешті суддя розкрив книгу, у якій записані всі закони, і став розшукувати такий закон, по якому правий стає винуватим, а винуватий завжди залишається правим.
Отут уже Ярти не витримав: із шапки на шапку, з тюбетейки на тюбетейку — він став пробиратися вперед, щоб краще всіх почути, як розв'яже справа всесабона суддя. Так він добрався до самого мулли. Спершу він підхопився йому на чалму, потім перебрався за комір оксамитового халата, обережно зісковзнув по підбивці й виявився у широкій кишені поруч із білосніжною хусткою мулли. Він визирнув з кишені й став стежити за суддею.
Суддя підняв голову й урочисто звернувся до мулли:
- Згідно з нашими законами й нашим звичаям ти, ушанований мулла, повинен заприсягтися при всьому народі, що говорив на суді тільки чисту правду. Клянися, але помни, чому вчить нас стародавня мудрість: у того, хто клянеться неправабоно, особа почорніє!
Мулла зрозумів хитрість свого друга й зрадів, що ціною однієї тільки клятви він одержить дарового працівника. Він здійняв свої руки до неба й ще урочистіше, чим суддя, виголосив:
- Клянуся небом, — я говорив тільки чисту правду й готовий сто раз повторювати: якщо я клявся неправабоно, нехай особа моє почорніє!
Так сказав мулла й знову поліз у кишеню за хусткою, тому що сонце піднялося ще вище й рясний піт струмками струменів у нього по особі.
Побачивши поруч із собою у кишені пухку руку мулли, моторний Ярти не розгубився й, не довго думаючи, сунув муллі у руку не білосніжна хустка, а брудну старухину ганчірку, забруднену сажею.
Звичайно, мулла цього не помітив і прийнявся старанно витирати своя особа. У юрбі засміялися, але мулла був так задоволений результатом справи, що не звернув на це ніякої уваги. Він преспокійно продовжував витирати свої щоки, очі й ніс брудної старухиної ганчіркою. Він тер їх доти, поки вони не стали так само чорні, як старий казан.
Отут уже сміх перетворився у регіт. Реготали чоловіка, широко роззявивши свої бородаті роти, реготали жінки, соромливо прикриваючи рота рукою, реготали старі й баби, утираючи сльози, що виступили на очах від сміху, а дітлах верещав і каталися по землі від радості. Такої потіхи вони ще ніколи не бачили!
Суддя праг оголосити вирок, але його вже ніхто не слухав: усе сміялися й показували пальцем на муллу-аксакала. Суддя глянув на свого друга й перетворився у стовп від подиву: особа грішника почорніла! Суддя закричав:
- Аллах великий! Ти чорний, як сам шайтан!
Він схопився за голову й стрімголов кинувся бігти із суду.
Збентежений мулла поторкав свої щоки, потім подивився на долоні й побачив, що вони стали чернее сажі. Від жаху у нього скаламутилося у очах: він був назавжди зганьблений! Хто повірить тепер муллі, який при всьому аулі приніс неправабону клятву?
Він підхопив підлоги свого дорогого халата й бігцем помчався додому. Він біг, немов джейран, за яким женуться собаки, а вслід ньому неслися свист і лементи:
- Відповідай, мулла, — чому твоя особа стала чорною?
- Не бідняк-жебрак, а ти сам — перший ошуканець у всьому аулі!
Та разом з усіма кричав Ярти-Гучний. Не міг же він промовчати, якщо кричить увесь аул!
Мулла добіг до першого арика й, увесь тремтячи від сорому й гніву, прийнявся відмивати сажу з особи. Чого він тільки не робив: він тер свою особу жорсткою травою, він скріб свої щоки нігтями, але проклята жирна сажа ніяк не прагла сходити з його волосатої пики. Довго, дуже довго не міг старий мулла відмитися, але ще довше не міг він змити із себе ганьби.
А селяни розійшлися знадвору судьи-нози.
Разом з ними пішов і бездомний жебрак. Ярти-Гучний проводив бідняка до воріт аулу й на прощання сказав йому:
- Далека твоя дорога, бездомний подорожанин. Але помни, у нашому аулі ти завжди знайдеш і притулок і дружбу. Запитай тільки Ярти-Гулока.
Бідняк відповів:
- Спасибі тобі, Ярти. Ти дуже добре зробив, що виручив мене сьогодні.
Та ми скажемо:
- Добре!