Одного разу до батька Ярти-Гулока прийшов гість із далеких країв. Це був його старий друг — знаменитий караван-баши, провідник караванів. Батько Ярти-Гулока розстелив посередині двору свою саму м'яку білу повстину й посадив на неї дорогого гостя.
Гість сказав:
- За довгі роки моїх мандрівок я не нагромадив ні золота, ні маєтків. Є у мене тільки одне багатство — мій білий ішак. Це мій друг і помічник. Разом з ним я пройшов усі караванні тропи від славного Хорезма до прадавнього Хорасана, і він так добре їх запам'ятав, що сам знаходить тепер шляхи серед піщаного моря пустелі. Нагодуй його досита, хазяїн, і прив'яжи на ніч у надійному місці.
Батько відповів:
- Будь спокійний. У нашому аулі ніхто не скривдить твого друга. Я прив'яжу ішака за дувалом і накажу сторожити його своєму єдиному синові.
Ярти-Гучний став сторожити білого ішака, а ішак став щипати траву біля дувала.
Ярти-Гучний був дуже задоволений тим, що йому довірили сторожити такий скарб. Він важливо сів на високому дувале й навіть бовтав ногами від гордості. До того ж було перед ким погордитися! Із усього аулу збігся хлопці до будинку Ярти-Гулока. Вони любувалися оксамитовою попоною білого осла й не могли відвести око від ошатної вуздечки з різьбленими срібними пряжками. Такі пряжки вміли робити тільки славні майстри Ургенча.
Дуже сподобався хлопцям осел. Вони навперебій пропонували Ярти-Гулоку постерегти осла разом з ним, — але куди там! Ярти тільки покрикував на хлопців і ні з ким не праг ділитися своєю честю:
- Агов, Дурди-Клич, куди лізеш! У тебе брудні руки, не торкни вуздечки!
- Агов, Гюль-Джамал! Не підходь близько до осла, — він брикне тебе!
Довго стояв хлопці на дорозі, любуючись ослом. Але всьому буває кінець; надивилися вони й на вуздечку, і на попону — і розійшлися. Залишився Ярти один вартувати осла. Скоро йому стало нудно, а щоб не нудьгувати, він знав вірний засіб — він затяг пісню. Що бачив, — про той і співав:
Ось пасеться білий ішак.
Дивитеся, який учений ішак, —
Він пройшов багато доріг,
Його вартує Ярти-Гучний…
Так співав Ярти, а сонце сідало усе нижче й нижче. Стало смеркти, але Ярти й цього не злякався: він став співати ще голосніше.
Та раптом — зовсім близько — хлопчик почув ніжний голос:
- Як солодко ти співай! Не чи вчився ти співати у солов'я?
Ярти-Гучний придивився й побачив дівчину, ошатну, як гвоздика, і прекрасну, як волшебница-пери. Ніколи у житті не бачив Ярти такої красуні. Але він не здивувався: що дивного у тому, що сама дочка хана або навіть шаха прийшла помилуватися на дивовижного осла! Він поклонився дівчині й сказав:
- Підійди ближче, не бійся: мій ішак не лягается. Якщо прагнеш, ти можеш його погладити.
Але дівчина навіть не глянула на осла, вона підбігла до Ярти-Гулоку й ласкаво зашептала йому:
- Хто може зрівнятися з таким, як ти, струнким джигітом! Не про чи тебе співається у пісні, що краса твоя подібно місяцю опромінює усе світло!
Перший раз чув Ярти такі слова, але він не розгубився: він поправив свої кіски й відповів дівчині:
- Якщо ти називаєш мене місяцем, то я назву тебе сонцем. Якщо ж ти назвеш мене сонцем, я відповім тобі, що у сонця тільки один очей, а у тебе їх два! - і Ярти засміявся.
Дівчина теж засміялася, а потім вийняла через пояс мішечок з насолодами й набила хлопчикові повний рота тягучою й солодкою халвою. А Ярти-Гучний дуже любив халву. Але не встигнув він її проковтнути, як красуня, прекрасна, як пери, і ошатна, як гвоздика, зникла, а разом з нею зник і дорогоцінний осел!
Ярти праг закричати, але рота у нього був повний халви.
Ярти праг побігти навздогін, але зірвався з дувала й так боляче вдарився, що не міг навіть устати.
Тоді він заплакав.
На плач прибігла мати, і усе довідалися про пропажу осла.
Старий караван-баши від горя не міг сказати ні слова. Він рвав свою бороду й стогнав.
Батько утішав його:
- Заспокойся. Я продам і верблюда й кибитку, але розплачуся з тобою.
Мати теж утішала гостя:
- Я буду ткати килими з ранку до ночі, але куплю тобі осла, і буде він краще старого.
Але караван-баши був безутішний.
Ярти-Гучний думав, що батьки стануть його сварити, але ні батько, ні мати не сказали йому ні слова. Вони добре знали стару приказку: «На свою дитину кому поскаржишся?» Вони мовчали. Та від цього хлопчикові було ще важче.
Ярти заплакав:
« Якби я не був таким гордим і не прогнав би товаришів, вони допомогли б мені вартувати осла й дотепер би білий осел стояв за дувалом і спокійно щипав траву. Я сам у всьому винуватий».
Так подумав Ярти, витер сльози й потихеньку вибрався з кибитки. Батьки вже міцно спали, і його ніхто не помітив. Ярти розв'язав розшукати осла.
Довго бродив Ярти по пісках пустелі. Він карабкался на круті бархани, скачувався у сухі арики. Він пробирався у заростях колючої трави й провалювався у пісок по пояс, але ніде не знайшов осла.
Настала ніч, але місяць ще не зійшов. Ярти вже нічого не бачив. Він став кликати осла. Він називав його ласкавими іменами, але ішак не відгукувався. Хлопчик знесилився. Він опустився на піщаний горбок і розв'язав чекати світанку. Дуже хотілося йому повернутися додому, але він сказав сам собі:
- Краще я загину у пустелі від голоду й спраги, чим повернуся додому голіруч.
Та раптом по пустелі пронісся вітер. Він підхопив хлопчика, як суху травинку, і поніс над землею. Ярти полетів. Він летів дуже довго. Він став уже думати, що ніколи не повернеться на землю. Але всьому буває кінець; маля зачепилося за гілку саксаулу й завис на ній. Так він дочекався світанку.
Якби повз пройшла дівчина, вона б сказала: це пташка.
Якби повз пройшов юнак, він сказав би: це стріла мисливця.
Якби повз пройшов старий, він подивився б на дерево своїми сліпими очима й прошамкав: це сухий торішній аркуш!
Але це була не пташка, не стріла й не аркуш. Це був Ярти-Гучний, і йому було дуже незручно висіти на дереві вниз головою. Він став борсатися й упав на пісок. Пісок був такий м'який, а Ярти-Гучний так утомився, що зараз же заснув, як багатій на пухових подушках.
Скільки він спав, ми не знаємо, але його розбудив кінський тупіт. Хлопчик висунув голову зі своєї норки, прислухався й зовсім близько почув голосу. Він піднявся на гілку дерева й побачив, що на узліссі саксаулового гаю зібралися у кружок якісь люди, а посередині, на багатому текінському килимі, сидить дівчина — прекрасна, немов пери, і ошатна, як гвоздика. Ярти відразу довідався її. Він зрозумів, що ці люди — розбійники, а дівчина — їх отаман.
Ярти зстрибнув з гілки й став підповзати ближче, щоб чути, про що говорять розбійники.
Дівчина сказала:
- Яку ви мені принесли видобуток?
Найвищий розбійник вийшов уперед і поклонився дівчині. Він сказав:
- Я був на базарі. Старий купець задрімав на порозі своєї крамниці, і я побрав у нього шматок найкращого оксамиту.
Та розбійник поклав оксамит до ніг красуні, а на зміну йому вийшов іншої:
- Я був на площі. Сам великий візир, оточений блискучої свитою, прямував у палац. Я зняв у нього з пояса шаблю, обсипану алмазами.
Та розбійник поклав шаблю до ніг красуні. Але отут виступив уперед третій. Він із презирством глянув на товаришів і хвалькувато сказав:
- Подивитеся, що я приніс! Я побував у ханському палаці. По мотузковим сходам я пробрався у віконце ханської лазні й, поки хан мився, відніс у нього чалму.
Так сказав третій розбійник і поклав до ніг красуні білу шовкову чалму, повиту перловими нитками. Таку чалму міг носити тільки сам всесабоний хан!
Розбійники мовчали, уражені зухвалістю свого товариша, але красуня розсміялася:
- Усі троє ви не могли зробити того, що зробила я одна!
Розбійники здивувалися, а дівчина продовжувала:
- Скільки раз ми збивалися зі шляху у пустелі! Скільки з нас загинуло, заблудившись у чорних пісках! Ось чому вдень і вночі стежила я за білим ослом старого караван-баши. Він знає всі дороги пустелі, він іде поперед коней і верблюдів і завжди приводить подорожан до води й прохолодної тіні дерев. Я вистежила його. Ось він!
Так сказала дівчина-отаман і вказала рукою на зарості саксаулу.
Ярти витягнувся у весь свій маленький зріст і побачив, що у заростях, прив'язаний до дерева, коштує його дорогоцінний осел.
Він завмер від подиву, а дівчина голосно засміялася:
- Я обдурила дурного хлопчиська! Я звабила його ласкавими словами! З-під носа у дурачка повела я осла, рівного якому немає від Хорезма до самого Хорасана!
Цього Ярти не міг винести. Він вирвав із трави гостру камишинку, підкрався до дівчини й боляче вколов її у поперек. Красуня взвизгнула й накинулася на розбійників:
- Зухвалі! - закричала вона. - Хто посмів доторкнутися до мене! Визнайтеся! Винному не буде пощади!
Розбійники попадали перед нею на коліна й стали молити:
- Змилуйся, ханум-джан — люб'язна пані! Ніхто з нас не доторкався до тебе. Це тобі здалося!
Та раптом найвищий розбійник заревів, що як сказився верблюд. Він підхопився й наотмашь ударив свого сусіда:
- Як ти смієш колоти мене у спину?!
А Ярти не позіхав: він уколов своєї камишинкой і другого й третього розбійника.
Розбійники накинулися один на одного, і зав'язалася така бійка, що пісок закружився стовпом, а земля затремтіла.
Дарма намагалася розняти їхня дівчина, дарма намагалася перекричати: розбійники продовжували битися.
Саме цього й домагався Ярти. Він відв'язав осла, видрав на його спину й погнав ладь від саксаулового гаю.
Як вітер, скакав осел, не почуваючи на собі ваги сідока, а Ярти-Гучний усе підганяв і підганяв його:
- Ио, ио! Додай рисі, дружок, або ми обоє загинемо! - Та осів мчався вперед і вперед, пригорнувши вуха й піднімаючи за собою цілі хмари пили.
Але ось Ярти почув тупіт погоні: як не поспішав осел, його наздогнав кревний ахалтекинський скакун, чорний, як вороненая сталь, і швидкий, як вихор.
- Стій, упертюх! - закричала ослові розбійниця. - Як ти змів відв'язатися й піти від своєї господарки! - і вона стала сварити осла. Не могла ж вона помітити Ярти-Гулока: він був маленький і сховався у бахромі попони.
Розбійниця прив'язала привід осла до свого сідла й погнала коня назад до саксаулового гаю, а Ярти вибрався з-під попони й на всім скаку став повзти по спині ішака: ось він уже на голові, він міцно вхопився за ослине вухо. Поруч із собою, зовсім близько, він бачить круп коня. Ярти приловчився й вирвало волосся з пишного хвоста коня. Кінь заіржав від болю й піднявся дибки. Вершниця похитнулася й випала із сідла. А кінь, осів і Ярти — усі троє умчалися вперед. Тепер залишилося небагато: коли скакун заспокоївся, Ярти підхопився йому на спину, лунко гикнув і помчався до рідного аулу.
Вірно говорять люди: у сміливого джигіта й кінь не кульгає, і халат не зношується.
Був уже пізній вечір, коли Ярти-Гучний увійшов у свою кибитку.
На землі близько вогнища, низько вилучивши голови, сиділи батько й мати й старий караван-баши.
- Лихо не приходить одна, — сказав батько: — спочатку пропав ішак, а тепер пропав і Ярти-Гучний!
- Я тут! - закричав Ярти. Він підбіг до батька й одним стрибком підхопився до нього на долоню.
Мати прагла разбранить хлопчиська за те, що він утік без попиту й пропадав так довго, коли у поле стільки роботи, але у цю хвилину надворі закричав осел. Він закричав голосно й протяжно. Мати скрикнула й міцно пригорнула до серця Ярти-Гулока, а батько й старий караван-баши радісно засміялися.
А осів усе кричав і кричав, він хрипів, як труба, але його хрипке ревіння видалося людям солодше солов'їного пенья.
Ось і вся казка.
Тепер ти бачиш, як погано пишатися й відмовлятися від допомоги друзів, коли вони пропонують її від чистого серця. Тепер ти зрозумів, що під гарною особою не завжди ховається добре серце. Тепер ти знаєш, що іноді й ослине ревіння видасться нам прекрасніше пенья солов'я.
Так говорить стара казка, а казка завжди скаже правду. Не я її склав: я її чув від старих, які ще старше мене.