Довга дорога пустелі, але й пустелі буває кінець. Довго розповідати казку, але й казка коли-небудь скінчиться.
Чи Було це, або не було, — недалеко від аулу, де жив Ярти, серед пісків перебував прадавній колодязь. А поруч із колодязем росли три високі шовковичні дерева.
На всю пустелю славився цей колодязь своєю чистою й прозорою водою. Тому часто у тіні дерев зупинялися на відпочинок каравани, щоб і люди, і коні, і осли, і двогорбі верблюди могли втамувати свою спрагу прохолодною водою. Недарма прозвали подорожани цей колодязь « Ай-Су», що значить «біла вода» — вода, чистіше якої немає й солодше якої немає.
Дуже часто бігав Ярти до колодязя.
Він любив дивитися, як, розмірно погойдуючись на ходу, підходили уводити, увести до ладу колодязю верблюди — кораблі пустелі, як називає їхня пісня. Повільно опускалися вони на коліна, а погоничі з лементом і веселими жартами знімали у них зі спини важкі вьюки.
Він любив дивитися, як, забувши про утому, люди розкладали у прохолодній тіні повстини-підстилки й квітчасті килими. Вони розлучали багаття й всідалися навколо більших казанів-нозанів, збираючись ситно поїсти після довгого стомлюючого шляху. Кричали верблюди, ревіли осли, іржали красені-коні у водопою, а дерев'яне колесо колодязя усе скрипіло й скрипіло, піднімаючи із глибини більші шкіряні цебра, і прозора, як стекло, вода дзюрчачи наповнювала глечики й бурдюки.
Багато чого можна було побачити у старого колодязя, але найбільше любив Ярти слухати оповідання подорожан про далекі країни.
Він любив слухати про жаркі краї, де бродять у лісах череди диких слонів, де у пальмових гаях від зорі до зорі кричать і скакають моторні мавпи, а на обмілинах великих рік дрімають ледачі носороги.
Він любив слухати про великі прадавні міста, де живуть митецькі майстри, що вміють робити папір, загартовувати сталь у вогні, будувати прекрасні будинки й мости й обпалювати прозора порцеляна, рівного якому немає на світі.
Він любив слухати про далекі моря — те синіх під яскравим сонцем, те чорних у годину непогоди. Про високі гори, на вершинах яких гніздяться орли й грифи. Про рівнини, покриті глибоким снігом. Про мисливців «країни холоду», що добувають хутро лисиці й горностая.
Чув не раз Ярти й оповідання подорожан про вчені людей опівнічних країн, що стежать за рухом зірок і зцілювальних усі хвороби.
Чув він про багаті базари Куня-Ургенча й Бухари, про красунь Індії й мудрецях Китаю.
Багато чого чув Ярти у старого колодязя, і хотілося йому самому побувати всюди, подивитися, що добре й що погано у сусідніх країнах: повчитися у мудреців — мудрості, у вчених — ученості, у майстрів — майстерності, у мисливців — сміливості й відвазі.
Але батько сказав Ярти-Гулоку:
- Ягня мій, і батько твій, і дід, і прадід прожили довге життя, але знали тільки одну дорогу — від своєї кибитки до бавовняного поля. У далекі країни їздить той, у кого багато грошей, а з однієї мідної теньга не підеш далі свого дувала.
Так говорив батько, так говорив нестаток. Але не так думав Ярти-Гучний. Він неодмінно праг і себе показати, і усе світло подивитися. Він давно б пішов у далекі країни, але не праг заподіяти горі своїм батькам.
Одного разу Ярти прийшов до колодязя й побачив, що у тіні дерев розташувався великий караван для нічлігу. Було у ньому триста верблюдів, і, як дізнався Ярти, направлявся він з Хіви у далекий Коканд.
Стрибаючи через тюки, через бочки з бавовняним маслом, проповзаючи між килимових мішків-курджумов і строкатих чувалов з товарами, Ярти пробрався до колодязя, де стояла юрба погоничів і купців. А посередині юрби, на багатому килимі, сидів сивобородий старий у високій баранячій шапці й співав пісні під дзенькіт дутарі. Ярти дуже любив пісні, часто зустрічав він співаків у старого колодязя, але цього старого ніколи не бачив і ніколи ще не чув таких чудесних пісень.
Він запитав знайомого погонича верблюдів:
- Дурди-Джан, скажи мені, хто цей старий, який співає, немов соловей у нічну пору?
Погонич відповів:
- Соловей співає добре, але той, хто коли-небудь чув, як співає сивобородий Салих, не захоче слухати й солов'я!
Довідавшись, що незнайомий співак не хто інший, як знаменитий бахши Салих, Ярти дуже зрадів. Багато раз чув він це ім'я від свого старого батька, але ще жодного разу не доводилося йому послухати, як співає «соловей Туркменістану».
Ярти видрав на високу купу м'яких тюків бавовни, щоб не пропустити ні однієї пісні, і прийнявся слухати.
Повільно наступала ніч. Яскравіше запалали багаття у мороці, десь удалині, у пісках, задзявкали шакали, золотий місяць, немов човен-ноюк, поплив по темному небу, а бахши усе співав і співав, і одна пісня була краще інший.
Зайнявся ранок. Легкий вітерець пробіг по рівнині, півні проспівали у далекому аулі, і яскраві зірки стали гаснути, а бахши співав, забувши — про час і утоми. Люди слухали й не могли наслухатися, тому що пісня подібна великої ріки, яка вгамовує спрагу кожного, хто до неї наблизиться.
Разом з усіма слухав «туркменського солов'я» і моторний Ярти-Гучний. Він плакав, якщо пісня була сумної, і від душі сміявся веселим жартам. Він так зручно влаштувався на м'яких тюках бавовни, що навіть приліг, слухаючи пісні й дивлячись у бездонне небо пустелі.
З раннього ранку у цей день Ярти працював у поле, до пізнього вечора бігав він із хлопчиськами по аулу й дуже утомився. А до втомленій людині швидко приходить сон. Голова хлопчика опустилася на груди, щіточки чорних вій зімкнулися, і Ярти міцно заснув, зарившись у м'яку купу бавовни. Його заколисала пісня.
Чи Довго спав Ярти, — ніхто не може сказати, але прокинувся він тому, що хтось качав його, начебто у колисці. Хлопчик відкрив очі й нічого не побачив — так було темне. Він праг потягнутися, але руки його заплуталися у якихось шовковистих волокнах. Ярти злякався й закричав, але його ніхто не почув. Тоді маля зібрало всі свої сили й поповз, розсовуючи руками чіпкі волокна. Він довго повз у мороці, кашляючи й задихаючись від пилу, і, нарешті, побачив сонце. Сонце стояло високо й нещадно спалювало землю. Ярти глянув уперед і побачив бескрайное море чорних пісків. Тільки круті бархани, як грізні вартові, піднімалися над пісками пустелі. Тоді Ярти зрозумів, що з ним трапилося, і гірко заплакав. Заснувши, він провалився у тюк з бавовною, а погоничі не помітили маля, нав'ючили тюки на своїх верблюдів і відвезли Ярти-Гулока разом з бавовною у далекі країни. Ярти плакав, а верблюди усе йшли і йшли, подзвяківая дзвіночками. Вони йшли прадавнім караванним шляхом — ша-елом — у далекий Коканд, несучи хлопчика усе далі й далі від рідного будинку.
Нарешті один з погоничів почув, що хтось пищить у нього на вьюке. Він оглянувся й побачив Ярти-Гулока.
- Ти звідки, маля? - закричав погонич. - Навіщо ти увязався з нами? Тебе птаха й ті заклюють, а верблюди затопчуть! Пропадеш ти без батька й без матері!
Ярти й сам розумів, що його справи погана. Він праг заплакати ще голосніше, але раптом почув ласкавий голос:
- Я заміню маляті й батька й мати! - Та сабона більша рука обережно підняла хлопчика.
Ярти глянув і побачив білу бороду — таку ж білу, як борода його батька. Він побачив ласкаві очі — такі ж ласкаві, як ока його матері. А від цих очей, немов сонячні промені, по всій особі бігли дрібні добрі зморщечки. Ярти відразу довідався бахши Салиха. Старий вийняв з кишені халата червона шовкова хустка, обережно витер хлопчикові сльози й сказав:
- Не плач, милий. Плакати молодцю не личить! У моїй сумці я влаштую тобі кибитку, від жаркого сонця прикрию своєю бородою, від холодного вітру сховаю у рукав мого ватяного халата, а їжі нам обом багато не потрібно.
- Ах, бавам-салих! - відповів Ярти старому. - Я знаю, що мені з тобою погано не буде, але я плачу тому, що виїхав з будинку, не попрощавшись ні з матір'ю, ні з батьком. Вони будуть горювати й уважати мене загиблим, а якщо довідаються, що я сам без попиту пішов у далекі країни, — порахують мене невдячним.
Старий бахши посміхнувся й відповів:
- Це дуже добре, мій хлопчик, що ти любиш своїх рідних і опікуєшся про них так само, як вони опікуються про тебе. Але хіба допоможеш сльозами горю? Не плач, я знаю, як виручити тебе з лиха. Скоро у пустелі підніметься вітер, шепни йому слово, пішли з вітром привіт своєму ушанованому батькові й доброї матері, і вітер донесе твої слова до рідного будинку.
Так сказав старий бахши, а караван продовжував свій шлях. Тихо подзвяківали дзвіночки, і крок за кроком, повільно виступали верблюди слідом за білим ішаком провідника — караван-баши…
Де був караван, там немає його. Слід ноги й той заметає гарячий пил пустелі.
Сумно зустріли цей ранок старий і баба. Сонце зійшло на полудень, а Ярти не вертався. Баба співала:
Де ти, наш синок,
Моторний синок,
Подібний квітки й сонцю?!
Старий зітхав і теж співав:
Де ти, синок,
Подібний орла й барсові?!
Потім баба заплакала:
- Вірно говорять люди, що дитя солодше меду. Пропав наш Ярти, і життя втратило для нас ціну.
Старий нічого не сказав.
Він промовчав. Слова від горя не йшли йому на мову.
Вони узялися за руки й пішли у пустелю. Вони стояли на краї аулу й дивилися на бескрайное море чорних пісків. Але ніхто не приходив. А сонце вже сідало.
Раптом вони почули тихий свист. Це запекли піски, віддаючи своє тепло вечірній прохолоді. Та разом із цим протяжливим співом, немов далекий подих, до них донісся подув вітру. Він торкнув бороду старого, пограв кінцями хустки баби, і у пісні пустелі батько й мати почули знайомий голос:
- Ата-Джан, апа-джан! Чекайте мене! Не горюйте! Я скоро повернуся. Та я привезу вам подарунки. Тобі, батько, — шовковий халат з Коканда, тобі, мати, — писану індійську шаль. Я тільки трошечки подивлюся, що діється на білому світлі….
Так прошелестів вітер і полетів у піски Кара-Кумов, а разом з ним станув удалині й голос Ярти-Гулока.
Старий і баба вже не плакали.
Посміхаючись, пішли вони до свого будинку й стали чекати, коли повернеться Ярти, повернеться вмілим і сабоним, ученим і навченим життям.
Баба сказала:
- Звичайно, хлопчик повернеться. Багато прекрасних земель на світі, багато багатих країн, але немає для людини краю дорожче, чим та земля, на якій він народився.
Та ми скажемо: Ярти повернеться.
Довго йшла казка, але й вона повернулася до будинку. Хто слухав, тому спасибі, а хто не слухав, — іншим разом почує.