Чи Було це або не було — їхав по розпечених від сонця пісках старий. Він їхав на ішаку й вів за собою на приводу верблюда. Старий до світла працював на млині й дуже утомився. Верблюд ніс на собі важкі мішки й теж утомився. Ішак же утомився тому, що на ньому сидів старий. А до аулу було ще далеко.
Від бархана до бархана, від однієї піщаної гори до інший, цілий день вела старого дорога. Навіть птах не знає, де кінець цій дорозі. Вітер і той не знає, де кінець пустелі. А людина називає цю пустелю Кара-Кум, що по-туркменски значить «чорні піски». Ось де їхав старий.
Він їхав і співав пісню, довгу, як його життя, і сумну, як його думки, тому що він був уже дуже старий і борода його стала білою, як купа бавовни, але у нього не було сина — помічника у старості. Про що старий думав, про той і співав:
Був би у мене синок,
Синок хоча б з нігтик, —
Особою подібний квітучому маку,
Вдачею подібний веселого сонця,
А працьовитістю подібний бджоли, —
Отоді був би я щасливий…
Раптом старий почув, що хтось його кличе:
- Агов, ата-джан, дорогий батько! Якщо у тебе немає сина, так побери мене у сини.
Старий здивувався. Він зупинив ішака й став дивитися собі під ноги, але побачив на дорозі тільки сухі кущі верблюжої колючки.
Але голос пролунав знову:
- Якщо прагнеш побачити орла, не дивися на землю!
Тоді старий підняв очі до неба, однак і там не знайшов нічого.
А голос сказав зовсім голосно:
- Агов, ата-джан, хто ж шукає барса серед хмар?!
Старий заблагав:
- Перестань ховатися! Здайся зараз же!
Йому дуже хотілося скоріше побачити свого довгоочікуваного сина. Та раптом він його побачив: маленький хлопчик визирнув з верблюжого вуха! Він весело подивився на старого й пропищав тоненьким голоском:
- Я тут, тут! Ти бачиш мене? Будь так добрий, допоможи мені вибратися із цієї тісної кибитки, а то я задихнуся.
Старий вийняв хлопчика з верблюжого вуха й посадив собі на долоню, — ось який він був маленький! Голова його попереду була гладко виголена, як у всіх туркменських хлопчиськ, а за вухами стирчали дві тугі чорні кіски.
- Як же тебе кличуть? - ласкаво запитав старий хлопчика.
- Клич мене як прагнеш! - жваво відповіло маля й прийнялося заплітати свої кіски. Він проробляв це так спокійно, начебто сидів у себе будинку на м'якій повстині-підстилці, а не на шорсткій долоні.
Старий покачав головою:
- Який же ти маленький! Клянуся, ти не більше половини верблюжого вуха!
Маля глянуло на старого й засміявся:
- Ось так мене й клич! Це мені по душі!
Та старий назвав хлопчика Ярти-Гучний, що й значить «половина вуха».
- Усім ти гарний, Ярти-Гучний, — зітхнув старий, — але чи будеш ти мені добрим помічником у старості? Ти занадто малий!
Синок хитро підморгнув батькові й відповів:
- Ата-Джан, алмаз теж не великий, але за один алмаз віддають сотню більших верблюдів.
Та додав:
- Але ти, батько, не віддавай мене й за тисячу верблюдів, тому що я принесу у твій будинок щастя й удачу.
Із цими словами Ярти-Гучний схопився на ноги й, як справдешній погонич, закричав на задріманого ішака:
- Ио, ио, мій ішак! Вези нас скоріше до будинку, а то у моєї матері плов пригорить!
Ішак струснув вухами, і всі четверо рушили у дорогу.
Пускай вони їдуть, а ти слухай, що було з бабою.
Баба сиділа посередині двору на білій повстині-підстилці й ткала килим. Вона зав'язувала маленькі вовняні вузлики й думала про своє горе. А коли у людини горі, він або плаче, або співає. Ось баба й співала:
Був би у мене синок,
Синок хоча б з нігтик,
Виткала б я для нього килим —
Червоний, як пелюстки гвоздики,
Золотавий, як сонце на заході,
Синій-Синій, як нічне небо.
Коли баба глянула за ворота, вона побачила, що її старий несеться навскач на своєму ішаку прямо до будинку, а старий верблюд пританцьовуючи біжить за хазяїном.
- Агов, мати! - закричав старий ще здалеку. - Щастя приходить і до молодих і до старих. До нас прийшло воно дуже пізно, але тем краще ми його оцінимо. Я привіз тобі сина!
Баба навіть розсердилася:
- Навіщо ти глузуєш із нашого горя?
- А чому б долі не порадувати нас і не подарувати нам маленького сина? - відповів старий і вказав на хлопчика.
Ярти сидів між вух верблюда й важливо поглядав на батьків.
Баба глянула на хлопчиська й сплеснула руками:
- Ой, син, який ти гарний, який рум'яний!
Вона побрала хлопчика у свої теплі руки й не могла на нього надивитися. Вона шепотіла йому ласкаві слова, називала його те рум'яним яблучком, те своїм верблюжоночком. А потім запитала:
- Чому тільки ти такий маленький?
Ярти відгукнувся:
- Не горюй, апа-джан: маленькому синочку піде на халат менше шовку!
Та мати віднесла сина у кибитку.
Це було днем, а потім прийшов вечір.
Баба обійшла всіх своїх сусідок і покликала їх на «розумі» — допомога по господарстві. Вона нічого не пошкодувала для гостей: наварила плову великий кунган, напекла здобних коржів і поставила на стіл дерев'яне блюдо, повне кишмишу й скибочок солодкої дині.
Цілий вечір співали сусідки, до пізньої ночі дзенькала дутаря.
Та під звуки пісень зшили жінки для Ярти-Гулока три халати — з маленької хусточки, тюбетейку з коробочки бавовни, а туфлі-ичиги стачали з ніжної шкіри курчати.
Вони нарядили Ярти-Гулока, подивилися на нього праворуч, потім подивилися ліворуч, ляснули у долоні й засміялися:
- Ось це теперішній джигіт!
Ярти-Гучний поклонився батькам і важливо сказав:
- Спасибі вам за турботу. Відпочивайте на старості. Тепер я візьмуся за господарство.