Сонце з ранку палило землю. Птаха полетіли до прохолодних колодязів. Ящірки й ті поховалися під каменями. А дехкани нікуди не поховалися: від зорі до зорі вони гнули спини на своїх полях, растрескавшихся від спеки. Увесь день Ярти зі своїм батьком поливав бавовняне поле й дуже утомився, тому що це була нелегка робота.
Недарма народ склав прислів'я: пошлеш на полив, довідаєшся, хто ледачий!
Вони трудилися до пізнього вечора; коли ж сонце торкнулося краю землі, старий сказав:
- Досить ми потрудилися, синок, підемо додому й нап'ємося чаю.
Ярти вимив руки у арику, скинув на плече свій маленький кетмень і пішов слідом за батьком. Батько співав, а Ярти йому підспівував:
Сніг на гірських вершинах білий,
Бавовна ще білій.
Голубиний пух легкий,
А бавовна ще легше.
Бавовна нас одягає,
Бавовна нас годує, —
Слава тому, хто виростив бавовну…
Пісня скінчилася, і дорога скінчилася. Батько й син прийшли додому.
Мати вийшла назустріч і сказала:
- Скоріше сідаєте. Вечеря готова.
Старий і Ярти розстелили посередині двору повстину-підстилку, покрили її білою хусткою й стали чекати, коли баба подасть їм кашу з гарбуза. Але не кашу з гарбуза, а жирний запашний плов приготувала у цей день на вечерю баба. З посмішкою поставила вона перед хазяїном повне блюдо рису, прикрашеного шматками смаженої баранини, і сказала:
- Хто потрудився, той може й відпочити. Ви багато працювали сьогодні й заслужили гарну вечерю. Для вас виміняла я у сусідки за моток вовни шматок жирної баранини й наварила повний казан відмінного плову.
Ярти з батьком сміючись засукали рукава, натерли часником хлібні коржі й уже піднесли до губ першу жменю жовтого й прозорого від жиру рису, як раптом за дувалом пролунав жалібний лемент:
- У ім'я аллаха-бога, відчините хвіртку й впустите у будинок бідних подорожан, що вмирають із голоду у вашого порога.
Звичайно, баба зараз же встала, широко розгорнула хвіртку й сказала, як велить звичай:
- Увійдіть, добрі люди. Жоден голодний ще не пішов з нашого будинку без шматка хліба.
Подорожани ввійшли. Це були два товсті дервіші — два мандрівні ченці. Вони були одягнені у рвані, засалені халати, підперезані мотузками. Поклонившись хазяям, дервіші прийнялися бурмотати молитви, а потім, не очікуючи, що їх запросять, підсіли ближче до блюда із пловом і очистили його так швидко, що Ярти навіть не встигнув моргнути оком.
Старий подивився на купу костей, що залишився від смачної вечері, і зітхнув. Але прислів'я говорить: останній чай гостеві віддай! Та хазяїн відв'язав від пояса маленький шкіряний мішечок, у якому він зберігав свій улюблений зелений чай, тому що гість має право на відпочинок і повага.
Коли гості напилися й наїлися, хазяї уклали їх спати у кибитці на своїх ковдрах, а самі лягли у дворі під возом і всю ніч тремтіли від холоду.
Ранком старий і Ярти знову пішли працювати на бавовняне поле, а баба прийнялася стирати гостям сорочки й засалені халати.
Так було й на інший день, і на третій: Ярти з батьками трудився від сходу й до заходу сонця, а два товсті ченці тільки їли, пили й спали й нічого не робили. Коли ж баба скаржилася їм на важку селянську частку, вони ласкаво відповідали:
- Не сумуй, господарка, — ми помолимся, і аллах подарує тобі щастя й багатство.
Вони сідали посередині двору на килим і, розгойдуючись зі сторони убік, ухвалювалися співати.
Так було й на четвертий і на п'ятий день.
Нарешті Ярти сказав своєї матері:
- Апа-Джан, тому ти не проженеш цих розбійників? чи Довго ще ми будемо на них працювати, а самі жити впроголодь?
- Що ти, синок! - зашептала у відповідь баба. - Хіба можна вигнати з дому гостей, та ще ченців! Цього ніколи не вибачить нам мулла: адже вони святі!
А святі од'їлися, стали ще більш товстими й рум'яними й на п'ятий день сказали хазяям:
- Радійте, правовірні! Сьогодні ми молилися всю ніч і довідалися волю бога-аллаха: він наказав нам залишитися тут назавжди, а тому будинок ваш стане тепер благословенним будинком, — щоранку й щовечора ми будемо читати молитви за ваше здоров'я зі священної книги Корану!
Та дервіші залишилися жити у будинку батьків Ярти-Гулока. Баба мовчала. Старий зітхав і пошепки говорив своєму маленькому синові:
- Що ми можемо зробити, синок? Така доля дехканина: що не побере хан, відніме бай. А що бай не відніме, — витягнуть у тебе святі слуги аллаха. Так жили наші батьки й діди. Та ми з матір'ю так живемо.
Ярти ледве не плакав — так шкода було йому старого-батька.
«Якщо дервіші проживуть у нас до зими, і батько й матір загинуть від голоду й холодного вітру!» — так думало маля й розв'язало будь-що-будь прогнати незваних гостей з рідного будинку. Але не знав ще, як це зробити.
Довго думав Ярти. Він думав у поле, обкопуючи бавовну під палючими променями сонця, думав будинку, допомагаючи батькові напувати ішака й верблюда, думав уночі, ворочаючись на твердій підстилці, і, нарешті, придумав.
Одного разу, темною, безмісячною ніччю, коли дервіші, наївшись до відвалу, голосно хропли у теплій кибитці, Ярти виповз з-під воза й потихеньку підкрався до сплячих ченців. «Святі» спали так міцно, що нічого не чули. А Ярти побрав мотузку й міцно-преміцно зв'язав нею довгі бороди мандрівних ченців.
- Перегодите ж, лежня! - погрозив їм хлопчик своїм кулачком. - Я вас відучу їсти чужий хліб!
Так сказав Ярти й довгою камишинкой став лоскотати у носі у одного із ченців. Товстий дервіш пчихнув, повернувся на інший бік і знову захріп. Тоді Ярти підкрався до другого дервіша. Другий дервіш відмахнувся від камишинки, як від настирливої мухи, але Ярти наполегливо продовжував лоскотати його й лоскотав доти, поки чернець не прокинувся. Дервіш відкрив очі, сіл на подушках і став позіхати. Потім він відкинув теплу ковдру й розв'язав вийти з кибитки — глянути, чи не час снідати. Але коштувало встати ченцеві, як він відчув, що хтось тримає його за бороду. Чернець розсердився й закричав на свого приятеля:
- Агов, старий верблюд, — пусти! Навіщо ти тримаєш мене за бороду?!
Приятель прокинувся й теж підхопився. Та негайно ж, схопившись за бороду, завив від болю:
- Нещасний! Ти вирвав мені полбороди, на кожному волоску якої гойдається ангел!
- Розбійник! - кричав перший чернець. - Не я, а ти обірвав мені бороду! Я тобі цього ніколи не вибачу!
Із цими словами він так сабоно вдарив приятеля у жирний бік, що обоє повалилися на ковдри. Вони стали кататися по підлозі, щосили б'ючи один одного.
На шум прибіг старий. У темряві він не зрозумів, що відбувається, і подумав, що у кибитку забралися злодії й напали на дорогих гості. Старий схопив ціпок і прийнявся бити забіяк по широких спинах. Ярти теж не залишився без справи. Він підхопився на дувал і закричав у усі горло:
- Агов, сусіди! Скоріше на допомогу! У наш будинок увірвалися розбійники й убивають наших святих гостей! Якщо ви не прийдете, ви прогневаете аллаха!
Він розбудив увесь аул. Закричали верблюди, заревіли ішаки, собаки підняли шалений гавкіт, і у двір старих з усіх боків стали збігатися сусіди, збройні чому потрапило.
Дервіші давно вже вибігли з кибитки й продовжували бійку посередині двору. Усім аулом дехкани накинулися на забіяк і так їх відколотили, що ченці, забувши про свою товщину, кинулися ладь знадвору й без оглядки помчалися прямо у піски. А слідом за ними бігли усе собаки аулу.
У цей день і батько, і мати, і Ярти-Гучний наїлися досита плову, а коли настала ніч, пішли спати у свою кибитку.
Ярти сказав батькові:
- Ата-Джан, не чи видасться тобі, що тепер усі дервіші за сто верст-ташей будуть обходити наш будинок?
Батько відповів:
- Нехай будуть твої слова сказані у добру годину. Добрий джин зглянувся над нами й позбавив нас від напасті.
Ярти-Гучний солодко позіхнув, натягнув на себе теплу ковдру й шепнув батькові:
- Ти правий, ата. Сьогодні твій добрий джин буде спати на своїй повстині й у своїй кибитці.
Так відповів Ярти й міцно заснув.
Мати подивилася на сина й покачала своєю головою, а старий засміявся.