Було це або не було, але люди розповідають.
У одного дехканина народився син ростом з невеликий стручок перцю. Як народився, так відразу став говорити й бігати. Мати подивилася на нього й назвала хлопчика Яртигулок, а це значить по-туркменски - половина верблюжого вуха. Ось який він був маленький! Одного разу у матері Ярти тріснула миска - каса, у якій квасили верблюже молоко. Вона прийнялася замазувати тріщину глиною й запричитала:
- Усім гарний у мене синок - і гарний і стрункий, так ростом малий. Ремесла не знає, навіть миску склеїти не може!
Ярти почув слова матері - досада його побрала. Подоткнул за пояс підлоги халата й побіг до будинку старого гончаря на самий край аулу.
- Дядько гончар, побери мене у учні! - закричав він, видравши на огорожу.
Гончар оглянувся, але нікого не побачив. Він сказав:
- Це москіт пищить або людей кричить?
- Це я! - ще голосніше крикнув Ярти, і гончар побачив хлопчика. Він розсміявся до сліз.
- Агов, синок, як же я можу побрати таке маляти у помічники? Грудка глини з верстата впаде - пришибет тебе до смерті.
- Випробуй мене на ділі, - попросив Ярти й залишився у учнях у старого майстра.
Вони зажили дружно: разом трудилися, разом пісні співали. Старий робив більші глечики - танури, а з-під рук Ярти-Гулока виходили такі малюсінькі горщики, дзвінкі як срібло, що любуватися ними збігався хлопці із усього аулу.
У базарний день, у п'ятницю, старий уклав на гарбу глечики, зроблені за тиждень, і сказав хлопчикові:
- Сьогодні я продам ці глечики й віддам жадібному купцеві Курбан-Баю двадцять п'ять теньга боргу. Тоді вага звалиться з моїх плечей, і ми заживемо спокійно.
Ярти залишився один. Він прийнявся підмітати глиняна підлога майстерні, але не встигнув закінчити своєї роботи, як у хвіртку постукали.
- Хто там? - запитало маля.
- Відкривай скоріше! Це я - сам Курбан-Ага! - відповів грубий голос.
Ярти злякався. Він не відкрив купцеві й зі страху сховався у великий глечик, що лежав на сонце для просушки. Тоді купець ударом ноги вибив хвіртку й увірвався у двір, а за ним увійшли його слуги.
- Забирайте всі й вантажите на ішака! - заревів купець: - Ця людина мені повинен гроші!
Слуги перерили весь будинок, але старий майстер був так бідний, що вони не знайшли нічого, крім двох старих килимів - паласів так гончарного кола. Тоді вони побрали горщики й глечики, що лежали на пригріві, і відвезли їх, а разом із глечиками відвезли і Ярти-Гулока.
Вони привезли посуд у крамницю купця й розставили уздовж стіни. Ярти праг вистрибнути із глечика, але не міг:
Стінки танура були такі гладкі, що хлопчикові немає за що було
Вчепитися. Тоді він став слухати, що відбувається у крамниці, і почув голоси
Слуг і дзенькіт грошей.
- Я стягнув з хазяйського виторгу шість теньга, - сказав один слуга. - Я куплю собі нові туфлі.
- А я приховав тільки три, - відповів другий з подихом. - На такі гроші не купиш і тюбетейки.
Але у цей час пролунав голос купця, який, обійшовши всіх своїх
Боржників, вертався у крамницю. Слуги перелякалися й не знали, куди сховати
Украдене.
- Сип гроші у глечик! - догадався один з них. - Якщо хазяїн знайде
Їх у глечику, він подумає, що це гроші гончаря, і ми вийдемо з води, не замочивши п'яти!
Та Ярти почув, як на дно глечика, що стояв поруч, посипалися дзвінкі монети.
Увійшовши у крамницю, купець сів на квітчастому килимі, присунув до себе високі, на різьблених ніжках, рахунки й став підраховувати, хто й скільки йому повинен:
- Шкіряник Дурди - сто теньга, зброяр Берди - п'ятдесят, гончар Ата - тридцять...
Почувши таку неправду, Ярти не витримав і лунко крикнув:
- Неправда! Не тридцять, а двадцять п'ять!.. Здивований купець прислухався, але у крамниці усе було тихе, і він знову заклацав кісточками:
- Гончар Ата - тридцять...
- Двадцять п'ять! - ще голосніше закричав хлопчик.
Купець підхопився. Він зрозумів, що голос доноситься із глечика, а він добре знав, що у глечиках нерідко ховаються парфуми - джини. Він закричав:
- Агов, слуги! Киньте у ріку цей глечик, - у нього забрався чарівник-джин!
- Постій, купець! - запищав із глечика Ярти так голосно, як тільки
Міг. - Я не злий джин, я - добрий. Якщо прагнеш, я зроблю тебе найбагатшим з людей!
Це сподобалося купцеві.
- А як ти це зробиш? - запитав він.
- Я маю чудесну силою перетворювати дзвінкі черепки у дзвінкі монети. Якщо не віриш, - спробуй:
Побери вартий поруч глечик і розбий його. Варто мені тільки сказати заклинання, і черепки перетворяться у гроші. Але помни, більше двох раз повторювати заклинанье я не можу!
Купець уже не слухав його. Він схопив ціпок і, розмахнувшись, із усієї сили вдарив по глечикові. Черепки полетіли у сторони, а Ярти у той же час закричав у усі горло:
Вурр-ха-Га, черепки, Перетворюйтеся у мідяки! Купець нагнувся й побачив серед глиняних черепків цілу жменя мідних грошей.
- Агов, - сплеснув руками купець, - справа йде на лад! Перегоди, про чарівник-джин, не виголошуй другого, останнього заклинання: я наготую побільше черепків!
Він знову схопив ціпок і прийнявся підряд бити всю, що стояла у крамниці
Посуд. Він бив блюда й глечики, більші танури й маленькі піали, горщики й
Чаші, підношення й величезні чани. Він бив і кричав:
- Почекай, джин! Ще не всі! Я прагну мати багато грошей!
Він розмахував ціпком доти, поки у крамниці не залишилося ні однієї
Цілої чашки. Купець знесилів. У знемозі він упав на килим і прохрипів:
- Ну, джин, тепер пора! Але ніхто не відгукнувся.
- Джин, де ж ти? - заревів купець, як поранений буйвіл.
Але й цього разу ніхто йому не відповів, тому що купець перебив увесь посуд; він розбив і той глечик, у якому сидів моторний Ярти. Хлопчисько негайно ж вискочив і стрімголов пустився додому. Він був дуже задоволений, що так спритно відплатив купцеві за його ненаситну жадібність. А купець дотепер сидить на своїх черепках і чекає, поки джин перетворить їх у дзвінке золото.
Хто слухав казку, пускай посміється над жадібним.