«Де вода, там і життя», — так говорить народ. Але якщо вода б'є тебе по плечах, стікає за комір халата й, збиваючи з ніг, несеться назустріч бурхливим потоком, — не радий будеш і воді.
Ярти був ще далеко у поле, коли небо закрила більша чорна хмара. Хлопчик заквапився до будинку. Він щосили поганяв свого старого верблюда, але старий верблюд не вмів скакати, і злива застала маляти на дорозі. Ударив грім, а степ перетворився у бурхливе море. Такого дощу Ярти ніколи ще не бачив. Він відразу промок до нитки й, вцепившись у спину верблюда, зі страхом думав: «Якщо дощ скине мене на землю, я втоплю у бурхливих потоках і ніколи більше не побачу ні матері, ні батька».
Треба було рятуватися. Ярти зібрав усі свої сили й поповз по довгій шиї верблюда. Він знав, що робив: добравшись до голови тварини, він сховався на своєму улюбленому місці — під м'яким верблюжим вухом. Отут йому було тепло, як у батьківській кибитці. Так доїхав Ярти до аулу. Дощ пройшов, але маляті не хотілося вилазити зі своєї норки: звідси, як з вежі високого мінарету, він бачив усе.
Назустріч біг хлопчисько. Це був незнайомий хлопчисько з іншого аулу, і тому Ярти його не окликнув. Хлопчик побачив, що верблюд іде один, без хазяїна, і подумав: «Цей верблюд заблудився. Якщо я його піймаю й приведу до себе у двір, я приведу додому ціле багатство».
Він підбіг до тварини й ухопився за привід, але негайно ж з голови верблюда пролунав таємничий голос:
- Агов, ти, не торкни чужу худобин!
Хлопчик так злякався мовця верблюда, що посковзнувся й з розмаху впав у рідкий бруд. Потім він підхопився й кинувся бігти без оглядки.
Він біг і кричав:
- Допоможіть! У верблюда вселилися парфуми-джини!
Ці лементи почув старий звіздар. Він чув і голос Ярти-Гулока й теж подумав, що старий верблюд наділений чарівною силою. Він дуже зрадів, тому що давно вже шукав яке-небудь чудо, щоб здивувати їм свого владику — грізного хана. Звіздар схопив верблюда за привід і потяг ладь із аулу.
Ярти злякався й закричав:
- Агов, дядько, залиши худобин! Не торкни того, що тобі не належить!
Але він кричав дарма: звіздар не слухав його, він навіть радів, що чудесний верблюд уміє не тільки розмовляти, але вміє й гніватися.
Останні роки звіздар не був у пошані у хана. Був він лікарем і тлумачем снів у палаці владики, але від його ліків ханові ставало тільки гірше, а всі його пророкування ніколи не збувалися. Зрештою хан розсердився на звіздаря й прогнав його зі свого палацу. Він тупнув ногою й сказав:
- Дурний чаклун, іди й не смій вертатися, поки не покажеш мені теперішнє чудо!
З тих пір пройшло багато років, але скільки старий не шукав чуда, ніде не знаходив. Він схуд, халат його зносився, а чалма стала схожа на старе решето. Ось чому так зрадів ханський чаклун, зустрівши мовця верблюда. Він так зрадів, що навіть не йшов, а біг, шльопаючи по бруду босими ногами, щоб скоріше порадувати свого владику й знову ввійти до нього у милість.
- Про великий хан! - кричав звіздар на всю пустелю. - Ти будеш задоволений своїм слугою! - і він скакав, як жвавий козел, по слизькій, брудній дорозі.
- Про грізний хан! З ранку й до ночі ти будеш розмовляти з мовцем верблюдом, а я, твій старий звіздар, буду знову лежати на м'яких подушках і їсти жирний плов обома руками!
Так міркував чаклун сам із собою, і Ярти чув кожне його слово. Хлопчик не на жарт перелякався: йому зовсім не хотілося потрапити у палац грізного хана, але не міг же він утекти й залишити свого верблюда у руках чужої людини!
«Будь, що буде! - подумало маля. - Щоб зберегти верблюда, прийде мені познайомитися із самим ханом. Теперішній богатир не те що від хана, з-під землі вийде на волю!»
Так вони підійшли до високої глинобитної стіни, що оточувала ханський палац. Стіни були прикрашені вежами, а на вежах стояли ханські воїни й у усі очі дивилися на дорогу. Але звіздар навіть не глянув на них. Він гордо підняв голову, і важкі мідні ворота палацу розкрилися перед ним.
Звіздар увійшов у перший двір. Тут у конов'язі стояли красені ханські коні, а навколо коней метушилися виряджені слуги. Але й на них не подивився гордий звіздар. Він ще вище підняв голову, і другі, срібні, ворота розгорнули перед ним.
Він увійшов у другий двір. Посередині двору бив високий фонтан. У самі пекучі дні тут панувала прохолодь. У цьому дворі сиділи радники хана й відіграли у кості, очікуючи наказів владики. Вони з подивом подивилися спершу на звіздаря, а потім на його верблюда, але старий не вдостоїв їх навіть поглядом. Тоді два чорні раби підбігли до старого й закричали:
- Ушанований ходжа й великий мудрець! Одяг твоя покрита брудом, а твій верблюд, — не чи втік він зі шкуродерні? Як станеш ти у такому виді перед світлі очі хана?
Але звіздар відіпхнув рабів. Він підійшов до третіх, золотим, воротам, ударив у них своїм ціпком, і треті, золоті, ворота широко розгорнули.
Він вступив у ханський сад. Сад був прикрашений квітами, альтанками й фонтанами. Посередині саду, на галявині, оточеної трьома ариками, під покровом виноградних листів, на високих, шитих золотом подушках сидів грізний хан — владика й володар, що милує й караючий. Хан розмовляв зі своїми наближеними, і знатні візири слухали його, роззявивши роти й боячись пропустити хоча б одне ханське слово.
Звичайно, старий чаклун не насмілився порушити цю бесіду. Він став осторонь зі своїм чудесним верблюдом, очікуючи, поки многомудрий владика кине на нього свій прихабоний погляд. Звичайно, відразу був і Ярти-Гучний; він визирав з верблюжого вуха й із цікавістю розглядав хана. А тому що йому було нема чого робити, він став слухати, про що вони говорять.
Самий старший візир поклонився ханові й сказав:
- Світоч милості, безодня чесноти й наймудріший з людей, навчений самої мудрістю! Схили своє вухо до слів відданого слуги. Навесні тане сніг на гірських вершинах, він наповнює водою всі ріки, а останній дощ зробив нашу ріку ще полноводней. А вода — ти знаєш: вода — це золото! Вона навіть дорожче золота! Навіщо ж вона тече на поля дехкан? Вели перепинити ріку високою греблею, відведи воду, і золото потече у твої скрині!
Ярти-Гучний злякався, почувши про злий задум старшого візира. Він розумів, що без води не виростуть у батька на поле ні пшениця, ні бавовна; він зрозумів, що за жменю води дехкани стануть рабами жорстокого хана. Хан же був дуже задоволений і викликнув:
- Агов, мій візир! Сьогодні ти сказав мудре слово. Я зберу у мою скарбницю всі багатства моєї країни й багатства сусідніх країн. Нехай буде по-твоєму: склич усіх рабів і бранців і накажи їм день і ніч будувати греблю на нашій ріці. - Та хан від радості так ударив у долоні, що всі сорок кілець на його руках задзвеніли, як дзвіночки.
Візир поклонився ханові у землю й бігцем кинувся виконувати його наказ.
Та раптом верблюд закричав:
- Зупинися, візир-ага! Зупинися зараз же, або відбудеться велике нещастя!
Та візир у здивуванні зупинився, а хан ледве не впав з парчевих подушок. Його наближені схопилися за бороди й застогнали, качаючи головами:
- Вах, вах, уже не чи джин забрався у палац великого хана?!
Але старий звіздар вийшов уперед, поцілував землю у ніг владики й урочисто вимовив:
- Про найбільший з великих і наймудріший з мудрих! Я виконав твоє бажання й привів до тебе на приводу теперішнє чудо. Ось мій мовець верблюд, рівного якому немає під сонцем!
Але хан не відразу повірив звіздареві. Тоді старий чаклун додав:
- Поговори сам із цією мудрою тваринам, і ти переконаєшся, що у моїх словах немає ні тіні неправди!
Та хан прихабоно кивнув головою. Але він не знав, із чого почати бесіду: щодня говорив він з радниками й мудрецями, але розмовляти з верблюдом йому ще жодного разу не доводилося. Нарешті він несміливо сказав:
- Про умнейший з верблюдів, підійди ближче й дай нам насолодитися твоєю мудрою бесідою.
Але верблюд не підійшов, він бачили поклонився ханові й поштиво промовив:
- Агов, мій хан, ти одягнений у шовки, а твої радники — у оксамит. Негідний я підійти до тебе без попони.
Тоді хан ще більше здивувався й велів покрити верблюда своїм найкращим парчевим халатом. Чемний верблюд відповів:
- Дякую тобі, щедрий хан! Тепер, коли моє схудле тіло покрите попоною, я можу наблизитися до тебе й сказати, що я не той, за кого ти мене ухвалюєш, а ти говориш не з тим, кого бачиш, і дивишся не на того, хто з тобою говорить!
Хан нічого не зрозумів з того, що відповів йому верблюд, але, уражений мудрістю тварини, викликнув:
- Але хто ж ти?
Ярти не розгубився й відповів за верблюда:
- Я — знаменитий учений, математик, будівельник палаців і цілитель хвороб! Знання мої я одержав від батька мого батька, а батько мого батька одержав їх від батька свого батька, а батько батька його батька… — верблюд говорив дуже довго, так довго, що хан навіть задрімав, але він не посмів перебити хоча б словом потік красномовства вченого верблюда. Коли ж верблюд закінчив своє мовлення, хан викликнув:
- Про премудрий! Я не знаю, хто був твій батько й батько твого батька й батько батька твого батька, але я бачу, що всі вони були великими мудрецями. Чому ж ти став верблюдом?
Та верблюд відповів:
- Повість мого життя довга й сумна, як дорога пустелі. Тисячу років тому я будував кришталевий міст від землі до неба. Я будував його для злий і підступної волшебници-пери. Але одного разу я посварився з нею, і вона перетворила мене у верблюда. Однак я зумів зберегти всі свої знання й свою мудрість і зараз, грізний хан, прагну застерегти тебе від більших нещасть!
Так сказав верблюд, і хан затрясся від страху. Він підхопився з парчевих подушок і закричав:
- Говори, наймудріший, усю правду й нічого не бійся!
Верблюд відповів:
- Не лад греблі, як радить тобі підступний візир! Помни: перш ніж увійти у твоє ханство, твоя ріка протікає через багато земель і царств і всюди втрачає воду. Не у твоїх землях треба будувати греблю, — її треба будувати там, де снігу харчують ріку, — на вершинах високих гір. Отоді ти заволодієш усією водою під сонцем і, не виймаючи меча з піхов, переможеш усіх владик всесвіту!
Верблюд скінчив і поклонився ханові, а хан обійняв його колючу шию й поцілував верблюда прямо у губи. Однак премудрому верблюдові такий поцілунок довівся не за смаком: він закричав, замотав головою й праг уже брикнутися, але Ярти у-час крикнув йому:
- Хик-Чек! - і премудрий верблюд опустився на коліна перед розстроєним ханом.
- Так буде так! - сказав владика землі. Але отут піднявся старший візир. Він злякався, що у хана з'явився новий улюбленець, і засичав, як отрутна змія:
- Дозволь же запитати тебе, про чужоземний мудрець, хто, крім орлів, може піднятися до сніжних вершин, — туди, де наша ріка бере свій початок?
- Я, — спокійно відповів верблюд. - Я, який побудував кришталевий міст для пери, палац із пташиних кісточок — для добрих джинів, альтанку з вогненних мов — для царя шайтанів! Я побудую греблю у високих горах і всю воду відведу у володіння великого хана.
Візир замовчав, а хан за таку послугу став пропонувати премудрому верблюдові незліченні скарби. Але верблюд гордо відповів:
- Мудреці не мають потреби у подарунках. Залиши свої скарби при собі, я й без них побудую греблю. Дай мені на дорогу тільки мішок рису й бурдюк масла й чекай мого повернення тридцять три роки й тридцять три дні. Я повернуся у п'ятницю після великого дощу.
- Так буде так! - сказав вдячний хан, і негайно ж слуги навантажили верблюда рисом і маслом і навіть повісили йому на шию золотий дзвіночок, хоча вчений верблюд завзято відмовлявся від такого дорогого подарунка.
Потім хан і всі його візири й наближені проводили мовця верблюда за ворота й, повернувшись у палац, сталі чекати обіцяної п'ятниці після великого дощу. Але дощі над пісками випадають рідко й навіть дуже рідко, і тому довго й дуже довго довелося чекати ханові повернення мовця верблюда.
А вода попрежнему текла до бідних аулів. Вона дзюрчала у швидких прозорих ариках, і щовесни зеленіли на полях пшениця й бавовна. Зеленіли тому, що там, де вода, — там і життя, — як говорить стародавня мудрість.
Так я сказав, а що не сказав, — інші прийдуть і скажуть.