Колись, за давніх часів, ворон і павич водили між собою дружбу. Чому? Так тому що й ворон, і павич минулого під стать один іншому. Подивишся, пір'я у них сірі, плямисті, начебто хто у бруді вивалив. Так, це не те, що тепер: ворон чорний-пречорний, а павич розмальований, як картинка. Ворон і павич у ті часи знали, що обоє вони непоказні, і нікому дружбу свою не пропонували. Та й воронові павич видався некрасивим, безобразніше не видумаєш: голівка малюсінька, а тулуб величезний. Стирчить голівка на довгій вигнутій шиї, глянеш раз і більше дивитися не захочеш.
Якось раз говорить ворон павичеві:
- Карр! Знаю я будинок, де живе малювальник. Фарби у нього - усіх квітів. Давай украдемо їх і розпишемо один одному оперення! Такими відразу красенями станемо!
Слухає павич і головою киває. У той же день пішли обидві птахи до будинку малювальника. Дивляться, сам малювальник після обіду почиває, а фарби його й кисті там і сям розкидані - він вази розписував, але не встигнув до обіду справа закінчити.
Схопили птаха у дзьоб кисть так якусь фарбу. Тільки багато чи у дзьобі віднесеш? Повернулися ще раз, знову по одній фарбі у дзьобі віднесли. Як повернулися втретє, дивляться, прокинувся малювальник. Довелося птахам убиратися ні із чим. Удома вони розглянули украдене добро: кисть, чорну туш, зелену фарбу й золотаву фарбу.
- Карр! Добре! - сказав ворон. - Вистачить і цього. Давай візьмемося за діло.
Велів ворон павичеві лягти на землю, а сам за роботу прийнявся. Ворон був на всі руки майстер: шию й тулуб павича він розписав зеленою фарбою, голову підфарбував золотавої. Потім прийнявся хвіст розмальовувати.
- Карр! Розкрій, братик, свій хвіст віялом, - сказав ворон павичеві. -Прагну я тобі усе своє мистецтво показати.
Став ворон на кожній перинці малювати кружечок так обводити чорною тушшю й золотавою фарбою. Подивишся на таку роботу, замилуєшся! Ворон був задоволений: славно потрудився.
- Карр! Ставай тепер, братик, на сонечко, - сказав він, - так просохни як випливає.
Коли павич просохнув, прийшов час йому ухвалюватися за справу. А був він неумейка й ледар, до того ж зелена й золотава фарба скінчилася, уся пішла на оперення павича. Залишилася тільки туш.
Коштує павич і не знає, як йому ворона розмалювати. А отут раптом прилітає гірський ворон, двоюрідний братик нашому воронові. У ті давні часи гірський ворон був білий, начебто вапно. Не встигнув він на землю опуститися, як підняв лемент:
- Карр! Карр! Братик ворон! Ти що це там робиш? Скоріше на схід! Лети на схід!
- Навіщо? Що це ти переполошився? - запитує ворон двоюрідного брата.
- Карр! Карр! Летимо на схід, летимо скоріше! Чекає нас видобуток! Багатий видобуток!
Почув ворон про видобуток, стрепенувся, заметушився, ока від жадібності загорілися.
- Почекай небагато, братик! - кричить. - Я зараз! Ось тільки мене малість розмалюють, і полетимо разом.
- Колись чекати! - відповідає гірський ворон. - Нам треба до ночі до місця долетіти!
- Коли так, - звернувся ворон до павича, - поспіши, братик, пофарбуй мене як прийде!
Отут гірський ворон глянув на павича попристальней:
- Карр! Братик ворон, а ви з павичем, виявляється, митецькі малювальники. Зробіть милість, розпишіть і мене. Я теж прагну стати красенем!
- Добре. Розділимо, що залишився туш по-братерському: тобі половину й мені половину.
Схопив павич туш, радий, що ворон поспішає й намагатися зовсім не треба, та й облив ворона з голови до ніг. Та ще побрав кисть, покрив тушшю навіть дзьоб і лабети ворона. Став ворон чорний-пречорний, зовсім як обгоріла головешка.
Тепер прийшла черга розписувати оперення гірського ворона. Павич і його облив тушшю з голови до ніг. Але гірський ворон встигнув шию втягти, тому став він увесь чорний, тільки навколо шиї білий комірець.
Подивився ворон, у що павич перетворив оперення гірського ворона, і тільки каркнув з досади: мол, якому неумейке я така важливу справу довірив.
Але що користі: виправити нічого вже було не можна. Ворон і його братик вилаяли павича, на тому й розійшлися. Скінчилася дружба ворона з павичем.
З тих пір павич хизується у гарному вбранні. Ти, напевно, бачив: ходить він плавно, та ще присуджує:
- Павлин гарний! Павич прекрасний!
А сімейство воронів ходить завжди у чорному, тільки у гірського ворона біліє на шиї комірець. Ворони соромляться свого чорного плаття й час від часу каркають:
- Карр! Сквер-Рно! Карр! Сквер-Рно! Прислухайся-но, напевно почуєш, як скаржиться ворон на свою долю.