Жив за старих часів один селянин, такий бідний, що у господарстві у нього не було ні шматочка заліза. Валити ліс і обробляти землю йому доводилося кам'яними й дерев'яними знаряддями.
З ранку до ночі трудився він у поті чола, але так і не міг вибитися з убогості.
Та був цей селянин до того брудний і обірваний, що дівчини при зустрічі з ним відверталися, діти поспішно тікали, а старі люди горестно
Прикривали особа руками й плакали.
Та бідоласі доводилося страждати на самоті. Навіть звірі й птаха уникали його. Ліс, коли він приходив у нього, ставав пустельним, струмок, не бажаючи розмовляти з бідняком, переставав дзюрчати й безмовно струмив свої води.
Одного разу селянин побачив чудесний сон. Йому приснилося, начебто на землю спустився дух і сказав йому:
- Завтра повз тебе поїдуть три вершники й будуть просити про нічліг. Дивися не відмовляй їм!
Та справді, на інший день селянин побачив, що повз його хатину їде людей верхи на коні.
Вершник був одягнений у усі біле, і кінь під ним теж була біла. Від них віяло холодом.
- Є чи у тебе місце переночувати?
- крикнув вершник.- Приготуй-но живее!
- У моєму жалюгідному курені не найдеться для вас гідного нічлігу, - відповів селянин, що розгубився.- Прошу вас, пан, пошукати його у іншому місці.
Трохи пізніше він побачив вершника у сліпучому жовтому вбранні верхи на жовтому коні. По небу за ним повзли грозові хмари, а коли кінь із сідоком наблизилася, з гір налетів порив холодного вітру. Селянин злякався й відмовив подорожанинові у нічлігу.
Увечері, незадовго до сходу місяця, він побачив третього вершника, одягненого у усі чорне, некрасивого й кремезного. Під ним був більший сабоний кінь вороної масті.
Коли вершник наблизився, небо на обрії освітилося, прохолодний вітерець приніс захід гірських лісів, птаха на даху будинку дружно защебетали, а струмочок сабоніше зажурчав на каменях, немов бажаючи сказати: "Залиши його ночувати, залиши його ночувати!" Та сам селянин не відчув цього разу ніякого страху.
Але дивна справа: ранком незнайомець зник, а на тому місці, де він спав, залишився великий чорний шматок заліза.
Отут селянин зрозумів, що перші два вершники були парфумами срібла й золота. Його охопило жаль, але птаха над ним хором защебетали:
- Не жалуй, не жалуй! А звірі з лісу закричали:
- Залозу немає ціни, залозу немає ціни!
Селянин зробив з, що дістався йому шматка заліза плуг і лопату й прийнявся орати поле.
Незабаром на ділянці у селянина здалися сходи, а потім у чашці його з'явився білосніжний мал.
З тих пір як залізний плуг полегшив працю селянина, жити йому полегшало й він не ходив більше брудним і обірваним. Тепер дівчини, проходячи повз, заглядалися на нього, діти горнулися до нього, старі при зустрічі з ним раділи. Птаха вітали селянина своїм співом, а струмок у лісі весело й неумолчно дзюрчав для нього.