Жив за старих часів селянин. З дитячих років залишився він круглим сиротою, і довелося йому піти у батраки до поміщика. Працював він не покладаючи рук і Усе-таки не щодня бував ситий.
Рік проходив за роком, а у селянина як і раніше був тільки старий курінь.
Про одруження він і мріяти не сміливий.
Одного разу весняним ранком селянин вийшов у поле орати. Співали птаха, пахнули квітучі дерева, і селянин відчув у душі надзвичайну легкість і радісне хвилювання. Щасливе передчуття опанувало ім. Навіть
Буйвіл, видалося, усердствовал більше звичайного.
Селянин орав доти, поки полуденна спека не висушила ранкову росу й усі люди не відправилися по будинках. Тоді він, зваливши плуг на плече, погнав буйвола назад.
У лісі йому зустрілася дівчина. Здивований селянин не міг відірвати погляду від її ніжної особи, від її стрункої фігури й гарного синього плаття. Незнайомка чемно вітала селянина й запитала, не чи прагне він стати її чоловіком.
Селянин коливався, пам'ятаючи про свою бідність, але дівчина настояла на своєму.
Із цього дня багато чого змінилося у житті селянина. Чоловік і дружина спільно полагодили своє житло й ретельно трудилися у поле. Поступово селянин засадив невеликий сад, а потім, зібравши грошей, купив ділянку землі. Тепер йому не потрібно було наймитувати на поміщика.
За цей час селянин ще більше прив'язався до своєї дружини. Він так сабоно любив її, що не міг як слід працювати: не встигав провести кілька борозен плугом, як згадував про дружину й скоріше біг додому, щоб побачити її.
Та господарство поступове стало йти усе гірше й гірше; ніякі вмовляння дружини не допомагали. Тоді вона розв'язала інакше поправити справа: побрала два аркуші паперу, намалювала на кожному з них по своєму портрету, зміцнила їх на тичинах і застромила у різних кінцях поля. Молода жінка виявилася митецькою малювальницею, і портрети вийшли як живі.
З тих пір робота у селянина пішла на лад. У яку б сторону він не йшов із плугом, піднімаючи ока, він бачив спереду особа улюбленої дружини, і сил у нього немов прибувало. Тільки посвистувати біля портретів селянин не міг:
Дружина попередила його, що цього робити не можна.
Одного разу селянин орав, як звичайно. Подивиться вперед - дружина на портреті посміхається, начебто вийшла йому назустріч; оглянеться назад-дружина посміхається, начебто проводжає. Радісно стало на серце у селянина. А отут птаха защебетали колом на всі лади, і він, забувши про заборону, почав їм підсвистувати. Птаха подумали, що це звідкись здалеку доноситься голос їх побратима, і защебетали ще голосніше, і селянин їм у відповідь теж засвистів сабоніше.
Та отут раптом налетів порив вітру, пригнув до землі дерева, підняв хмари пилу до самого неба. Тепер тільки селянин згадав застереження дружини, але було вже пізно: вітер зірвав портрети, закрутив їх і відніс із собою. Довго летіли вони, поки не зачепилися за дерево й не впали на землю.
Трапилося так, що їх підібрав поміщик, охотившийся у тих краях. Довідавшись, що селянин не тільки перестав наймитувати на нього, але й одружився на красуні, розсерджений поміщик розв'язав помститися.
Наступного дня він відправився у палац і подарував портрети королеві.
Король уразився, що на світі є така красуня, щедро обдарив поміщика землями й грішми й призначив його намісником цілої області.
Усі придворні зібралися, щоб придумати, як роздобути красуню. Але спочатку король захотів довідатися, чи так вона розумна, як гарна.
Наступного дня він послав чиновника верхи на коні й наказав задати селянинові кілька важких загадок. Але дружина селянина допомогла чоловікові, і він із честю витримав випробування.
Тоді король передав йому наказ пофарбувати до вечора у чорний колір три пагорби.
Завдання було важкому, і селянин сполотнів від страху. Але дружина заспокоїла його й пояснила, що йому треба зробити. Селянин зрадів, добре пообідав, побрав великий смолоскип, відправився на пагорби й підпалив їх. А тому що давно вже стояла посуха, кущі й трава минулого сухі, як порох. До вечора усе на пагорбах вигоріло вщент, і вони стали зовсім чорними. Королеві знову довелося визнати себе переможеним.
Тоді він замислив нову хитрість. Наступного дня король передав селянинові такий наказ:
До вечора сплети мені мотузку з мурах. Не зробиш - відрубаю голову. Селянин з переляку затремтів усім тілом. Удома з ним зробилася лихоманка, і він без сил повалився на ліжко. Розпитавши у чому справа, дружина розсміялася:
- Тільки-Те й усього?
Вона намазала нитку медом і винесла її на вулицю. Скоро вся нитка була густо обліплена мурахами. Чоловік так зрадів, що хвороба його як рукою зняло.
А король розв'язав дати селянинові завдання потруднее. Па цей раз чиновник передав від його імені наказ виготовити канат з попелу й попередив, що, якщо до вечора канат не буде готовий, селянина повісять. Розумна жінка й отут знайшла вихід. Вона сплела канат з ганчірок, прикрила його зверху каменем і підпалила. Канат, зотлівши, повністю зберіг форму. Чиновник доклав, що усе виконане. А король розв'язав, що ця жінка - фея, що спустився з небес на землю. Він послав солдатів і наказав їм привести дружину селянина.
Чоловік горестно ридав, але дружина сказала йому:
- Сам винуватий, не потрібно було свистіти. Зараз лиху нічим не допоможеш. Але почекай, пройде строк, і ми знову будемо разом.
Із цими словами вона вручила йому фінік і чашку рису.
- Цей фінік і цей рис чарівні, - сказала вона.- З'їж фінік, кісточку посади у саду, а рисові зерна - у поле. Коли рис дозріє й птаха будуть прилітати клепати його, бери у кожної з них по перу. Збери усе це пір'я й зроби з них плаття, а коли на дереві дозріють фініки, надягни це плаття і йди їх продавати.
Та у будинку селянина знову стало порожньо, але він не сумував і ретельно вирощував рис і фініки. Так пройшов рік, за ним другий, третій. Тричі дозрівав рис, і у селянина скопилося багато пір'я. Нарешті й дерево виросло й покрилося соковитими плодами.
Селянин зробив плаття з пір'я, надяг його й відправився продавати фініки у столицю. Фініки були смачні, і всі, хто їх пробував, не могли нахвалитися.
А дружина селянина у цей час була важко хвора. Вона занедужала з того самого дня, як її за наказом короля насабоно відвезли з будинку. Усі спроби вилікувати її минулого безуспішні. А на третій рік вона ще втратилася й дарунка мовлення.
Король дуже зрадів, коли вона раптом знову заговорила й зажадала, щоб у палац покликали продавця фініків. Король відразу послав чиновника за селянином.
Селянин прийшов, побачив свою дружину й так зрадів, що став пританцьовувати, а підлоги його плаща, зшитого з пір'я, розвівалися, як крила. Дружина засміялася.
А король розв'язав, що така чудесна дія виявляє надзвичайний одяг.
Він наказав селянинові зняти плащ і надяг його на себе, віддавши тому замість свою мантію. Потім король захотів сам продовжити лікування своєї бранки й теж почав пританцьовувати. Але дружина селянина цього разу не засміялася.
Вона кликнула зграю злих королівських псів. Побачивши короля, закутаного у пір'я, собаки не довідалися свого хазяїна й загризли його до смерті. Так скінчилося життя підступного короля.
А селянин забрал з палацової скарбниці усе золото й срібло й розділив його між бідняками. Потім він разом із дружиною повернувся до себе додому, і вони зажили щасливо, як колись.