Давно-давно жив у одному селі скупий і жорстокий поміщик. Щодня він підкликав до себе свою служницю Ту Кхой і вселяв їй:
- Якщо знайдеш що-небудь, коли підмітаєш будинок, будь те коштовна річ або дрібничка, відразу неси мені.
А приховаєш - повішу.
Та ось одного разу Ту Кхой і насправді підібрала золотий ґудзик. Вона прагла віддати її хазяїнові, але раптом злякалася, як би той не запідозрив її у злодійстві. Не знаючи, куди запроторювати знахідку, вона поклала її за щоку, а потім ненавмисно проковтнула.
Незабаром після цього служниця відчула, що у неї буде дитина. Розгніваний поміщик праг стратити її. Ту Кхой із плачем прийнялася виправдовуватися:
- Пощадите, клянуся, я ні у чому не винувата.
- Якщо не винувата, так звідки ж. дитина?
Служниця розповіла історію з ґудзиком, але поміщик їй не повірив. Однак, помізкувавши, він розв'язав почекати зі стратою, щоб побачити, на кого буде схожа дитина, і викрити винну.
Настав строк, і служниця народила Черепаху. Жорстокий поміщик вигнав жінку із села. А народ дивувався й жалував Ту Кхой. З тих пір усі стали називати її вдовою.
Син-черепаха ріс не щодня, а щогодини. Коли на полях третій раз дозрів рис, син уже вмів говорити й щораз за обідом запитував матір:
- Мама, наш будинок зовсім постарів, ось-ось упаде. Чому ти не побудуєш новий?
- Синок, - з подихом відповідала йому мати, - ми дуже бідні, де вуж нам думати про новий будинок...
Бачачи сум матері, син намагався її утішити, як міг:
- Не горюй, мама, коли виросту, побудую тобі новий будинок. Мати тільки смутно посміхалася йому у відповідь.
Через кілька років поміщик послав Черепаху пасти буйволів. А буйволів стало у нього стільки, що перерахувати їх не вистачало пальців на руках; п'ять дочок поміщика не могли попоратися з ними. Щодня буйволи труїли рисові поля.
Черепаха не міг видрати на спину буйвола, і дочкам поміщика доводилося щораз допомагати йому.
Старші дочки робили це неохоче, не забуваючи клацнути Черепаху по носу або сказати йому що-небудь образливе. Тільки молодша, Нам, обходилася з ним ласкаво й шанобливо.
Буйволи, коли їх став пасти Черепаха, зробилися напрочуд слухняними; тепер вони не розбрідалися й не труїли поля.
Щодня Черепаха відводив їх на галявину із соковитою травою й, поки буйволи паслися, злітав у повітря й грався там, як пташка. Обід йому приносили дочки поміщика. Старші робили це неохоче, а молодша з радістю виконувала свій обов'язок.
Одного разу, Прийшовши на пасовище, вона не знайшла там Черепахи.
- Черепаха! Де ти? Іди обідати! - закричала Нам.
- Ого-Го! - донеслося зверху.
- Черепаха! Побери й мене із собою!
- Добре, - відповів той, - тільки міцно замруж ока.
Дівчина послухалася й раптом відчула, що піднімається у повітря. А коли вона відкрила очі, перед нею був уже не Черепаха, а прекрасний юнак. Увесь день вони літали по небу й з тієї пори полюбили один одного. Через деякий час Черепаха сказав матері:
- Іди сватай за мене молодшу дочку поміщика. Засмучена мати прийнялася перестерігати сина:
- У чи розумі ти синок: ти так бідний та ще Черепаха! Де тобі мріяти про дочку багатія!
Але син був наполегливий, і матері довелося відправитися виконувати його доручення.
Ледь вона переступила поріг поміщицького будинку, як хазяїн гаркнув:
- Ну, що ще? Навіщо прийшла?
Перелякана жінка не насмілилася сказати правду й прикинулася, начебто прийшла попросити вогню.
- Вогонь потрібний, іди на кухню.
Мати Черепахи побрала вогонь і поспішила забратися геть.
- Що тобі відповів поміщик?
- запитав її син, коли вона повернулася.
- Він мені й слова вимовити не дав, - зітхнула мати, - де вуж там було запитувати.
Наступного дня Черепаха знову послав матір до поміщика. Уся тремтячи від страху, вона на це раз виконала прохання сина. Розлютований поміщик наказав схопити її й задушити димом, але його молодша дочка залила вогонь водою. Тоді поміщик скликав усіх дочок і запитав, хто з них побажає вийти заміж за Черепаху.
- Ми прекрасні, як феї, - відповіли старші дочки.- чи Чувана справа побрати у чоловіки смердючого Черепаху!..
Тільки молодша дочка, Нам, оголосила про свою згоду. Довідавшись, що його дочка любить Черепаху, поміщик призначив Черепасі за неї викуп: кінь із дев'ятьма гривами, півня з дев'ятьма шпорами й дванадцять бамбукових стовбурів, наповнених жиром, витопленим з коників. Почувши поставлене поміщиком умова, мати вдалася у відчай і, повернувшись додому, обсипала сина докорами, але той сказав їй:
- Заспокойся, мама, і спи спокійно. А ранком побачиш, що буде.
У ту ніч вибухнула страшна гроза. Удари грому, що лунали біля самого будиночка, змушували мати у страху щільніше закутуватися у ковдру. А ранком вона раптом побачила себе у великому багатому будинку, і усе, що необхідно для весілля, було вже приготовлене.
Сонце не встигнуло ще висушити нічну росу, як ціла процесія направилася до будинку поміщика. слуги, що казна-звідки узялися, несли посудини з жиром коників, півня з дев'ятьма шпорами, підганяли чудесного коня. Сам Черепаха важливо лежав на золотому блюді, яке один зі слуг ніс на голові. Слідом бігла юрба здивованих людей.
Церемонія одруження відбулася за всіма правилами, у жертовного столика. Дивлячись, який безглуздий вид має поруч нареченої у гарному платті жалюгідний Черепаха, що незграбно витягає шию з панцира, глядачі підкочували зі сміху. Особливо усердствовали у глузуваннях старші дочки поміщика. Коли обряд був закінчений, молоді вийшли у свою кімнату, а гості почали бенкетувати. Раптом у кімнаті молодят блиснуло сліпуче яскраве світло. Усе злякано скрикнули й навіть втратилися на мить дарунка мовлення. Але тільки-но усе прийшли у себе, сестри нареченої підкралися до кімнати подружжя й тихенько заглянули туди.
Які ж були їх заздрість і подив, коли на місці Черепахи вони побачили прекрасного юнака! Та сестри накинулися на батька, вимагаючи, щоб він і їх віддав заміж за черепах.
Поміщик негайно послав людей піймати чотирьох черепах, і у той же день відбулися нові весілля. Однак ці черепахи ніяк не прагли поводитися, як покладається під час шлюбної церемонії. Вони увесь час норовили розбігтися у різні сторони й лякали дітей. З настанням темряви кожна із сестер віднесла свого чоловіка у опочивальню. Час ішов, а черепахи всі ніяк не перетворювалися у юнаків. Коли сестри намагалися залучити їх до себе, ті виривалися й боляче дряпали їм шкіру своїми пазуристими лабетами. Усе у сльозах від злості й болі, дівчини нарешті
Викинули черепах у двір.
Ранком вони із плачем розповіли про усе батькові. Поміщик злякався, що від старших дочок онуків йому не дочекатися, і оголосив молодшу дочку своєю єдиною спадкоємицею.
З тих пір заздрі сестри тільки про той і помишляли, як би зжити Черепаху зі світла.
Одного разу їм удалося підстерегти його у засідці й смертельно ранити. Черепаха добрався до будинку й, почуваючи, що кінець близький, дав дружині свою просочену кров'ю сорочку.
- Коли настане твоя смертна година, - сказав він, - надягни цю сорочку, і ми з тобою зустрінемося на небесах.
Произнеся ці слова, Черепаха злетів на небо.
Його вдова, не бажаючи примиритися зі своєю втратою, на наступний же день відправилася на найвищу гору У надії як-небудь добратися до чоловіка. Дорога вела усе вище й вище. Та отут жінці зустрів старий верхи на коні. Догадуючись, що це вже житель неба, Нам запитала його, чи правабоний шлях вона вибрала.
- Скоро ти доберешся до розвилки, - відповів їй старий, - далі ступай по дорозі, на якій побачиш більші сліди, і не ходи туди, куди ведуть маленькі...
Нам пішла раді старого.
Незабаром вона зустріла, що б'ються змієві й лисицю. Коли хто-небудь із супротивників знемагав у сутичці, він лише доторкався до, що стояв біля дереву - і у нього знову з'являлися сили. Нам прогнала тварин, відірвала від дерева шматок кори й продовжувала свій шлях на небо.
Увечері вона зупинилася на нічліг у маленькій хатині на краю села. Господарка хатини тільки що зарізала свиню. Нам відкусила маленький шматочок кори чарівного дерева, пожевала й стала дути на свиню. Дунула раз - і свиня заворушилася, дунула інший раз - і свиня схопилася на ноги, дунула третій - та захрюкала й побігла до череди. Господарка дуже здивувалася й розповіла Нам, що у сусідньому селі вмерла людей. Не чекаючи ранку, молода жінка покрокувала прямо туди. Труна з тілом був уже забитий, і селяни довго не погоджувалися відкрити його, щоб испробовать дія чудесного зілля. Але Нам Усе-таки вмовила їх. Вона старанно розжувала кору дерева й, змішавши її з водою, обляпала усе тіло померлого. Той відразу ж ожив.
Зробивши свою добру справу, молода жінка повернулася у будиночок, де її дали притулок на ніч, і попросила господарку залишити її у своїй сім'ї як прийомну дочку.
Час ішов, і ось одного разу, відправившись до струмка за водою, Нам зустріла парубка, якого вона колись пожвавила. Юнак купався у струмку. Пабоно вдивившись у нього, Нам здивувалася його подібності зі своїм чоловіком. Вона швидко побігла додому й принесла сорочку, яку чоловік заповів їй перед смертю. Коли юнак побачив цю сорочку, він відразу усе згадав і кинувся до своєї дружини.
Щастю подружжя не було кінця. Жителі села з радістю пожертвували їм хто що міг, і другий раз було зіграно веселе весілля.
А сонце, довідавшись про цю історію, так розгнівалося, що спустилося вниз і спопелило віроломних сестер. Це відбулося 22 червня. Та з тих пір щороку у цей день, день літнього сонцестояння, воно спускається нижче, чим звичайно, і нещадно палить землю своїми пекучими променями, змушуючи всіх людей жорстоко страждати від жари.